— Ногу!
Марта розсміялася...
* * *
Мірошник, не заходячи в райком, під’їхав до свого будинку. Відпустив шофера і якось несміливо відчинив хвіртку, йшов стежкою до ганку і встиг за ці секунди згадати все: і першу зустріч з Оленою, і ще неосмислену усмішку доньки, і останнього листа, в якому Олена писала, що вийшла заміж, бо їй написали, що він пропав безвісти... «Може, приїхала й Олена? — билася тривога. — Навіщо? Чого вона хоче?»
Світилися вікна в квартирі Прокопа Марущака, напевно, вони там. Мірошник постукав. Огрядна Параска виросла перед ним. Стояла, взявшись у боки, загравала:
— Не пущу! Викуп давайте, Романе Олексійовичу.
— Добре, — сказав Мірошник і побачив за столом веселенького, прилизаного рідного діда Юхима Івановича.
— Ромка, стройся! — вигукнув дід і поліз цілуватися. — Не ждав? А ми — раз, два і як часи!
Роман нарешті вивільнився з дідових обіймів і побачив на ліжку худеньку дівчинку з пишним волоссям і червоними бантиками.
— Варя, стройся! — скомандував дід. — Ось твій тато! Став, Ромка, могорич дідові.
Дівчина зіскочила з ліжка, обсмикнула коричневе платтячко й білого фартушка, проковтнула слину, витягнувши тоненьку шию, і широко розплющеними очима, не кліпаючи, дивилася на високого худого чоловіка з сивими скронями.
Роман ступив крок до дівчинки, і підлога провалилася під його ногами.
— Варю, — тихо сказав Роман і підхопив дочку на руки. Вона й не поворухнулася, так і тримав, наче ляльку.
Так тривало довго, а може, мить.
І раптом Варя міцно обвила руками батькову шию, припала обличчям до його грудей і заплакала, голосно, аж зайшлася слізьми.
— Не плач, моя маленька, не треба, Варочко, — носив її по кімнаті Роман, відчуваючи, що зараз розплачеться й сам.
— Ромка, давай за щасливу зустріч! — голосно нагадав про себе Юхим Іванович.
— Злякалася дитина, — зітхнула Параска. — Не плач, Варочко, це твій тато...
— Ромка, стройся!
— Вона вечеряла? — спитав Роман Параску.
— Нагодована, спати її треба покласти, Романе Олексійовичу.
— Хочеш спати, Варочко? — Роман так і тримав дочку на руках.
— Хочу.
Мірошник відніс Варю в свою кімнату, посадив і заходився лаштувати постіль, дістав чисті простирадла, підбив подушку.
— Роздягайся, Варочко.
Варя акуратно склала платтячко, згорнула в трубочки кісники й лягла.
— Ви можете йти, я не боюсь, — випросталася в ліжку, натягнувши на шию ковдру.
— Я посиджу, Варю... Ми поговоримо з тобою. — Роман сів на ліжко і взяв холодну доччину руку.
— Про що поговоримо?
— Ти мені розкажеш про себе, як вчишся...
— Я вчуся на «відмінно» й «добре» в третьому класі, — сказала наче під чиюсь диктовку.
— А звідки ти приїхала?
— Ми живемо в Челябінській області... Мене мама привезла до бабуні в Харків на канікули...
— Мама залишилася в Харкові?
— Так. Коли ми їхали з дідусем до вас, то вона йшла за поїздом і плакала.
— Ти мені повинна говорити «ти», Варю...
— Я знаю, бо ти мій тато, а татів називають на «ти»... А Михайла Івановича я, коли забуваю, то теж називаю «татом»...
— Він не кривдить тебе?
— Ні, він тільки... — Варя змовкла, ніби щось пригадувала.
— Що він? — допитувався Роман, зневаживши прописні істини педагогіки.
— Він тільки... забирає у мами гроші, які ти надсилаєш нам, — непомітно для себе Варя перейшла на «ти». — І мама плаче, коли він приходить п’яний... Я теж боюсь і ховаюся... А коли він не п’яний, то приносить мені гостинці, цілує маму й мене і сам плаче...
— А мама працює?
— Мама працює бухгалтером, — старанно вимовила Варя, — на фабриці.
— Ромка, на вихід! — прочинивши двері, шепнув Юхим Іванович.
— Тихо, діду, потім прийду.
Мірошник вимкнув світло і знову сів біля дочки, вона знайшла його руку, притиснула до щоки і заснула.
Юхим Іванович був у доброму настрої, розповідав про все, що стосувалося його персони, згадував ольвіопільських знайомих, шкодував, що нема балалайки, і Роман уже втратив надію почути від нього, яким чином Варя й Олена опинилися в його батьків у Харкові і що, власне, означає приїзд Варі до нього. На всі ці запитання Юхим Іванович відповідав: «Одне слово, жисть, Ромка» — і знову патякав про всяку всячину.
— Видно, що приїхала з якимсь намеренієм, — встряла в розмову Параска.
— Іменно, — підтвердив Юхим Іванович, якому трохи розвиднілося після четвертої склянки чаю. — З намеренієм, Ромка, прибула твоя колишня супруга... У ногах твоєї матері валялася, щоб простила, бо жисть її, значить, дала тріщину і... розкололася... Виходила заміж у війну за директора радгоспу, а він за ці роки дослужився до... ручки. Збирає залізний брухт, а все через чарку. Бо хто не вміє пити — хай не береться, — зробив висновок Юхим Іванович. — Та й годами він дуже, значить, перегнав Олену, і тепер вона пішла в розвідку на предмет вашого контакту, Ромка... Два дні вони з твоєю матір’ю плакали, а потім вирядили мене, щоб я показав тобі дочку. Сказано, щоб через два дні вернувся, а якщо твоя згода, то щоб і ти з нами прибув. Ромка, на виході — Юхим Іванович взяв пляшку, але вона була порожня. Мабуть, з горя дід підпер рукою щоку і голосно заспівав:
Ой із Колимського дальнього края,
Ой шлю тобі я, малютка, привіт...
Хтось постукав у стіну, і Мірошник упізнав голос Лобана:
— Та припиніть, нарешті, ці співи — працювати не можна.
Дід, не звертаючи уваги, послав ще одного привіта невідомій «малютці» і заснув.
Вранці, попросивши Параску доглянути Варю, поки він повернеться, Мірошник пішов у райком. Біля редакції зустрів Лобана:
— Пробачте, Петре Петровичу, за вчорашнє... дід приїхав, то...
— Нічого, нічого, — посміхнувся Лобан, — буває. Кажуть, у вас дочка об’явилася?
— У мене завжди була дочка...
— Даруйте, але я не знав, що ви одружені...
— Був одружений.
— Буває, буває, усі грішні, — і Лобан зник за дверима.
Мірошник подзвонив у кілька колгоспів, прийняв відвідувачів і, сказавши секретарці, що не буде до вечора, сам сів за кермо і під’їхав до хати. Варя стояла біля хвіртки.
— А я вас жду, тату... Тьотя Параска сказала, що... ти приїдеш за мною.
— Сідай, Варю, ми поїдемо з тобою в степ.
Мірошник вивів машину на семидольський шлях. Він і сам не знав, чому саме повернув на нього, виїхавши із містечка. Інколи Варя, забачивши стару скіфську бабу, просила батька зупинитися, і вони, оглянувши її, ішли зеленими врунами, потім заїжджали на пасовиська до величезних отар, чабани частували їх свіжою бринзою і кислим-кислим вином.
Дивлячись на дочку, Роман знаходив у ній все більше і більше свого. Вона й сміялася так, як він, і ніс був його, і брови — чорні, розльотисті. Хіба він зможе тепер, побачивши її, маленьку, беззахисну, залишити, щоб вона чула сварки і тремтіла зі страху перед якимсь чужим п’яним Михайлом Івановичем? Треба забрати її, щоб жила біля нього... Можна попросити Параску, щоб доглядала й Варю, має своїх п’ятеро, то ще одне буде...
Але ж Олена не віддасть дочки, думав про Варю й забув, що є жінка, зрадлива й, мабуть, нещасна... Але пін не зможе жити з Оленою. Все їх коротке спільне життя було випадковим, як і зустріч, і одруження, й розлука.
— А яке це село? — запитала Варя.
— Семидоли. Бачиш, яке велике й красиве. — Мірошник зупинив машину.
— Можна, я піду на той горбик, подивлюся?
— Можна, Варю.
Звичайно, Олена задумала повернутися до нього... Вона знала, кого послати. Тепер він втратить спокій, тепер він щодня буде згадувати свою дочку, буде мучитися і шукати виходу. А вихід може бути єдиним — зійтися з Оленою. Без прощення, без кохання, заради дочки...
— Тату, йди сюди! Швидко, — гукала Варя, — побачиш щось смішне!
Роман підійшов, і Варя, показуючи пальцем на синю бідарку з одним великим і другим малим колесом, дзвінко сміялася, бідарка подолала крутий схил, з неї зіскочив здоровенний білявий міліціонер і, приклавши руку до кашкета, привітався: