Тепер Берик стояв на кургані, не наважуючись показатися їй на очі. Він уже знав із розповіді шофера, що Марина торік вийшла заміж за якогось Парамона і живуть вони, як пісню співають (так і сказав). Тільки про сина нічого не знав шофер.
Берик зійшов з кургану, сів на землю і задумався: що робити, куди йти? Отак розвіялися його мрії, надії, вистраждані в неволі. Що ж, Марина не його жона і вільна була робити, що хотіла. Але син? Він мусить хоча б поглянути на нього, перш ніж поїде в інші степи, де чекає на нього стара мати.
Уже стемніло, коли Берик, нарешті, зважився піти на хутір. Зустрічалися незнайомі люди, з цікавістю проводжали його очима: звідки цей вилицюватий чоловік взявся в Степовому?
Біля хати Заклунних Берик побачив Ольгу, зрадів, як рідній:
— Олю, це я...
Підійшла до плоту, дивилася довго, впізнавала.
— Берик! — обняла і тричі поцілувала. — А ми вже й поховали тебе...
— Вижив...
— Ти до Марини? Так вона... знаєш...
— Знаю. Можна в твою хату зайти?
— Заходь, Берику. Сама живу. Дід на тій половині, а я сама... Поїхала Марта, — зі своїм горем Ольга. — А ти ж звідки? Роздягайся... Така ж я рада...
Ольга приготувала вечерю. Берик їв, а вона слухала його сумну розповідь.
— Союзники нас звільнили в сорок п’ятому, — розказував Берик, — а потім у свої табори заперли. Ми військові заводи розбирали по гвинтику й відправляли кудись... Двічі я тікав, ловили й знову в табори, не хотіли, щоб на свою землю поверталися... І тільки в минулому році мені пощастило потрапити до нашого консула, у Франції... І ось прийшов, — зітхнув Берик. — Ти мені, чуєш, про неї розкажи, Ольго... Все розкажи. Забула вона мене... А як мій син?
— Хай вона тобі сама розкаже, Берику. Я покличу, — накинула хустку Ольга.
— Не треба, Олю.
— А син схожий на тебе... Юрасик.
Сиділи довго, вже й стемніло в Степовому.
Берик бачив, як темінь огорнула Маринину хату.
А вдосвіта встав, подякував Ользі, вийняв з чемодана дві хустки.
— Одну собі візьми, а цю... Марині.
— Сам би віддав, Берику.
— Ні. Людина, яка може принести горе в юрту друга, не мусить зупиняти коня. — Берик попрощався. — Скажеш, що був... Все одно знатиме. І ще скажеш, що мене врятувала любов.
Берик пам’ятав дорогу на центральну садибу радгоспу, це була вроджена властивість степових людей — не заблукати в безмежжі. Він не знав, що робитиме далі, — зараз він хотів лише побачити свого сина. Він ішов повільно і невпевнено, часто зупинявся, наче збирався ось-ось вернутись.
У селі він одразу побачив школу. Було тихо — уроки закінчилися. Старенька прибиральниця показала Берику, де інтернат. Це була звичайна хата з маленькими вікнами, але вкрита черепицею. Кілька хлопчиків і дівчаток грали у волейбол. Натягнута на два стовпчики вірьовка служила їм за сітку. Суддею була висока, з карими очима дівчина. Дуже знайомою здалася вона Берику. Він підійшов до неї:
— Мені треба побачити Юрасика... Джусуєва...
— А ви хто? — дівчина пильно вдивлялася в незнайому людину.
— Я... Джусуєв, — посміхнувся Берик, — я... його батько.
— Я впізнала вас, — просяяла дівчина і кинулася до хати. .
Потім... потім Берик побачив себе: ішов худенький, чорноволосий, тільки носик був без горбинки.
— Ось він, — промовила кароока дівчина.
Юрасик спідлоба подивився на Джусуєва, в очах — недовіра й переляк. Берик нагнувся, щоб обняти сина, але Юрасик не дався.
— Це твій тато, — сказала дівчина. — Не бійся.
— У мене тата нема, — шморгнув носиком Юрасик.
— Є, є, — сказав Берик. — Я твій тато... Я...
— Мого тата вбили на війні, — пояснив хлопчик. — У мене тато Парамон.
— Я живий і приїхав до тебе...
— Ні, мого тата вбили на війні, мама казала.
— Я хочу подивитися, де ти живеш, — Берик спробував перемінити тему розмови.
— Я вас проведу, — зголосилася дівчина.
Вони зайшли у вузьку кімнату, в якій стояло шість ліжечок і хиткий столик, застелений цератою.
— Де ти спиш? — запитав Берик. Хлопчик мовчки показав на ліжко в кутку.
Поступово кімната заповнювалася Юрасиковими однокашниками, які ще не вміли приховувати своєї цікавості і безцеремонно розглядали Джусуєва.
— Це його тато, — почув Берик чийсь шепіт.
— У нього нема. Він напівсирота, вчителька казала...
Берик розкрив чемодан і вийняв новенькі черевички.
— Це тобі, — сказав Берик, — і костюм тобі... Можеш одягнути.
Юрасик подивився на дівчину і скинув штаненята. Товариші, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Юрасика. Костюм був великий, довелося підсукати холоші і рукави піджачка. А черевики малі. Хоч як старався Юрасик втиснути в блискучий хром свої ноги — нічого з цього не виходило.
— Малі, — сказав білоголовий хлопчик.
— Малі, — з жалем повторив Юрасик.
— Можна — я взую? — попросив білявий хлопчик і, не дочекавшись згоди, натягнув на босі ноженята черевики. Пройшовся по хаті і жалібно подивився на Джусуєва. — Скидати?
— Носи... А чим вас годують, Юрасику?
— Борщем і кашею, — хором відповіли хлопці.
— Чай дають, — тихо додав Юрасик, — з цукром...
Берику хотілося побути з сином на самоті, і він сказав йому:
— Давай пройдемося по селу.
— Я не піду без Ганнусі, — відповів Юрасик і взяв за руку карооку дівчину.
— Це ти — Ганнуся? — лише тепер він упізнав її. — Виросла як...
— А я вас зразу впізнала... Мама вас часто згадувала.
Усі троє походили вулицями села, підійшли до кооперації, але на дверях висів рудий замок. Хоч як намагався Берик втягнути в розмову сина, той мовчав. Узяв його за руку, але Юрасик висмикнув, ніби опікся.
— Юрасикові треба робити уроки, — нагадала Ганнуся. — Ви до нас ще прийдете?
Прийду, — непевно відповів Джусуєв. Потім він вийняв з кишені пачку грошей і подав дівчині. — Візьми, хай мама вам щось купить...
— Не треба, — відмовилася Ганнуся. — У нас є.
— Прошу тебе, візьми. Ганнусю.
— Нам не треба...
— А мені тато. Парамон купить коня, — похвалився Юрасик.
— Навіщо тобі кінь? — запитав Берик.
— Я буду їздити по степу на коні, бо я казах. У мене тато казах, і я буду казахом, мама казала... Джигітом.
Берик нічого не встиг сказати синові — Юрасик, не попрощавшись, побіг до інтернату.
— До побачення, — сказала Ганнуся і теж пішла.
Берик сховав гроші і побрів селом. Оглядався, аж поки не сховалася за поворотом старенька хата з новим черепичним дахом.
За селом шматочок фанери на стовпі цілився кудись у весняний степ: «На Ольвіопіль». Скільки кілометрів — не було написано, зрештою, на десять більше чи менше, не мало ніякого значення в цьому неміряному степу. Берик ще раз оглянувся на село, не знаючи, коли повернеться сюди. Він звик до ударів долі і мужньо зносив їх. Він витримав три полонянські роки, провал підпільної групи у німецькому таборі, розстріл і голод, поневіряння по розтерзаній повоєнній Європі і, може, вмер би вже п’ять разів, якби не жили в ньому прагнення до волі і надія, що повернеться колись до Марини й свого сина. І те, й те об’єднувало в собі слово «Батьківщина». Він до кінця виконав свій обов’язок перед нею. Батьківщина дала йому волю, за його повернення боролись її представники, велись дипломатичні переговори і посилалися ноти. Він був потрібний своїй Батьківщині, вона не забула свого солдата. Тільки на Овечому хуторі забули про нього...
Степ, ще встелений зеленим килимом трав, дихав весною на всі груди, бо знав, що незабаром пекуче сонце випалить ці трави, висушить, і йому буде тоді тяжко дихати. Раптом перед Бериком вдалині показалася юрта.
Юрта! його рідна юрта!
Степ і юрта... Берик не міг втямити, як він опинився в Казахстані, біля юрти свого батька — чабана Джусуя. Біля юрти струмився в небо стовпчик сизого диму і паслися коні. Берик побачив і кибитку, лиш овець не було видно. Берик побіг. Зараз кинеться до нього мати.