— Апа-а! Кимбати апа! [Дорога мамо!] — кричав Берик. — Я прийшов до тебе! Я...
Але мати не вибігла йому назустріч. Берик зупинився: замість юрти він побачив старе циганське шатро, двох жінок і двох чоловіків. Двоє коней паслися, осторонь, а третій — каштановий, з широкими грудьми, але худий, лежав, витягнувши спутані передні ноги. Старий циган підійшов до коня і оперезав його батогом. Кінь не поворухнувся.
— Навіщо б’єш?! — крикнув Берик.
Циган ще раз ударив, зміряв байдужим поглядом Джусуєва:
— Бо мій... Чому не вітаєшся і не питаєш, чи ми здорові?
— Здрастуйте, — сказав Берик. — Як ваше здоров’я?
Старий циган кинув батога і подав руку:
— Доброго дня. Ми всі здорові. Сідай. Будемо вечеряти. — Циган сказав щось молодій циганці, і та винесла з шатра килимка і простелила біля вогню. Старша, видно, дружина, насипала в миски пшоняної каші, звідкись узялися діти й посідали до вечері.
Потім усі закурили. Маленьке циганча теж зо два рази потягнуло материну люльку.
— Не треба дітям, — сказав Берик.
— Та воно ще дурне, мале, — відповів, циган. — Ти куди йдеш?
— Ще не знаю.
— Тоді нам по дорозі, — усміхнувся молодший.
— Ні, ми на ярмарок, — поправив старий. — Хочу отого чорта продати, — тицьнув люлькою на спутаного коня.
— Славний кінь, — похвалив Берик. — Я бачу... Навіщо продаєш?
— Вредний кінь, — зітхнув циган. — Два дишлі зламав — не хоче в упряжі ходити.
— Тікає?
— Ні.
— А навіщо спутав?
— Це йому, кара така: спутаний — не їсть. Гордий, щоб він здох... Тиждень тому купив на свою голову, а запрягти не можу. Продам.
Берик підійшов до коня, погладив довгогриву шию.
Очі в коня були сумні, на губах засохла піна, Берик витер її рукавом свого коверкотового плаща.
— Я розпутаю його, — і, не дочекавшись згоди, зняв пута. Кінь встав, стрепенувся і вткнувся теплою мордою в Берикові груди. Джусуев обняв коня за шию і сказав щось на незнайомій циганові мові. Потім Берик легенько вдарив коня по крупу і крикнув:
— Арту-уй! Арту-уй! — так кричав колись його дід на кінських перегонах.
Кінь рвучко підняв голову і вдарив копитом об землю.
— Я знаю, чому ти не можеш його запрягти, — сказав Берик цигану. — Це кавалерійський кінь. Він звик до сідла..
Берик вхопився руками за холку і вмить опинився на коні. Кінь, відчувши спритність вершника, нетерпляче перебирав ногами. Джусуев легенько натягнув повід і, доторкнувшись підборами кінських боків, крикнув уже знайоме:
— Артуй!
Кінь зірвався з місця і помчав степом. Берик пригнувся до витягнутої шиї коня, немов злився з ним. Дух перехопило Берику. Цей кінь повертав йому молодість, і оживав у Джусуєві голос його предків — степових джигітів. Берик перевів коня на рись і під’їхав до шатра, зліз з коня і поцілував його.
— Продай коня, — сказав Берик.
— Що будеш з ним робити?
— Не знаю, — відповів Джусуєв, згадавши сина: але навіщо йому, маленькому, кінь?
— Скільки дасиш? — перейшов на діловий тон циган.
— Скільки скажеш.
— Дай мені за нього, — прикидав циган, — дві тисячі... і за мороку... ще п’ятсот... — Циган подивився на дружину й додав: — І ще триста за те, що жаль мені з ним розлучатися... А щоб було... кругло, то давай три тисячі!.. і ще двісті на могорич.
Берик відрахував гроші і подав цигану.
— Двісті забери назад, — протягнув циган гроші, — треба ж торгуватися, хто ж так продає?..
Циган дав Берику стареньке рядно замість сідла:
— Щасливий їдь... Треба ж було поторгуватися, — все ще шкодував циган, — хто ж так купляє, ех... Слухай, давай поторгуємось? Скільки даєш?
— Мені треба їхати, — сказав Берик. — Дай мені якусь торбинку. А чемодана забери.
— Це можна. — Циган виніс з шатра смугасту рядняну торбину й подав Берику. — Ні, почекай. Торба теж грошей просить.
— Так я ж тобі даю чемодана, — розсміявся Джусуев.
— Торба дорожча. Скільки даєш на додачу?
— Ну, десять карбованців.
— Давай сорок, — циган ляснув долонею по руці Берика.
— Дванадцять, — відповів Берик.
Циган присів, розмахнувся і знову ляснув Берика по руці:
— Тридцять п’ять. Такої торби нема в світі. Ти поглянь, яка торба! Ти дивись, яка строчка.
— П’ятнадцять.
Циган розсердився і пішов за шатро, потім виглянув:
— Двадцять п’ять!
— Не дам, — сказав Берик. — Торба латана.
— А яка латка! Ти бачиш, яка латка? — знову підійшов циган.
— Двадцять п’ять!
— Ні, — циган трусив торбою перед Бериком, вивертав, заглядав усередину, кидав її під ноги Джусуєву, піднімав і знову тицяв у обличчя. — У цій торбі нічого не пропадає. В ній золото можна возити...
Довго ще сперечався циган, а коли зійшлися на двадцяти карбованцях, він обняв Берика.
— Умієш купляти. Бери торбу — грошей не треба. Щасливо їдь!
— І ви будьте щасливі. Може, зустрінемося. Довго будете в степах?
— Як вона скаже, — циган показав на дружину, і сльози навернулися йому на очі.
Берик узяв коня за вуздечку і пішов — циган проводжав його:
— Ми сюди приїздимо кожної весни... Тут перед війною стояв наш табір. Великий був табір, веселий... Тут нас застала війна... і наші хлопці пішли до військкомату... самі пішли, і мій син теж... Мати сказала йому, що коли скінчиться війна, щоб він першої ж весни прийшов сюди, ми чекатимемо його... Уже чотири весни ми приїздимо сюди... а... сина чогось нема...
Берик мовчки обняв старого цигана і сів на коня.
— Арту-уй!
Уже підвечір Берик під’їхав до аеродрому. По дорозі, що огинала його, мчали автомашини — кінчався для Берика степ. Кінчалася ця пригода, як сон. Треба було прощатися з конем. Берик поїхав до Овечого хутора: там він пустить коня.
Уже було за північ, коли вони натрапили на сонне степове джерельце. Берик відпустив коня пастися і, підстеливши плаща, заснув.
Він прокинувся на світанні. Коня не було. Берик приклав руркою долоні до рота, і понеслося по степу:
— Арту-уй!
Кінь вибіг з-за піщаного косогору і став перед Бериком.
— Спасибі тобі, — промовив Берик, дав коневі хліба, розділивши шматок навпіл, і пішов туди, звідки зривалися в синє небо сріблясті літаки.
* * *
Післяпологова лихоманка надовго прикувала Яринку до ліжка. Майже все літо жив у постійному страху Іван, бо пішли різні ускладнення, але, як казали лікарі, молодий організм переміг хвороби. Яринка очуняла, поверталися сили, і настав час, коли Іван запрягав легеньку бричку і щодня возив дружину з сином у ліс, до озера. Поверталися вони ввечері веселі й щасливі, купали Михайлика, радіючи, що так гарно росте, що вже говорить щось. Белькотання Михайлика Яринка негайно перекладала на зовсім зрозумілу мову, і виходило, нібито синочок казав, що дуже любить татуся, що сам Михайлик слухняний, буде їсти кашку і спокійненько спати...
За турботами та за роботою швидко спливало літо, залишивши слід хіба що в лісі на Івановому кордоні та в нього самого на скронях. Посивів Іван, тільки сила в руках ще була молодою. Яринка поправилася і знову зайнялася своїми першокласниками, здавалося, що спокій уже назавжди оселився в їхній хаті. В хаті так, але не в Івановій душі. Кожного разу, коли він приходив до лісу, виринав з пам’яті лист діда Опанаса. Запорожний запам’ятав кожне слово, кожен рядок, що були тяжким докором і вироком його слабкодухості і зраді. Іван сто разів виправдовувався перед самим собою, переконував невидющого діда, але марно: дід не прощав. Будив його серед ночі, вимагав одвертого слова й дії: або визнай, що ти боягуз, або приїдь і подивися людям в очі.
Про від’їзд на хутір, поки хворіла Яринка, не могло бути й мови, але зараз ця думка вже невідступно переслідувала Запорожного.
Рішення визріло при зустрічі з Мірошником, коли він приїхав у колгосп. Іван знайшов його на полі, і вже до вечора вони не розлучалися. Побували в тракторній бригаді, на фермах, їздили до чабанів. Не бачилися давно і не могли наговоритися. Запорожний запропонував Мірошнику переночувати, той погодився. Повечеряли вдома, а на ніч поїхали до Іванової сторожки на лісовому кордоні.