Розклали багаття, посідали на пеньках, закурили.
— Забув ти мопс, Романе Олексійовичу, — сказав Іван.
— Ти у мене в резерві, Запорожний.
— Довго сиджу...
— Така розмова мені подобається. Не забув, Іване. Вже двічі про тебе з Колишевим говорили. Хотіли головою колгоспу послати, так з Яринкою було погано. Пожаліли.
— Як там у Степовому? — спитав Іван.
— Мартинюк узяв шефство... персональне. — Мірошник підкинув у багаття березової кори, вона спалахнула, освітивши замріяний ліс. — Кинули туди й техніку, й добрива, але не даємо й половини того, що було при тобі... За методом Вигдарова ми могли б уже посадити п’ять тисяч гектарів лісу, а товчемося на другій тисячі.
— Валя мені писала, що ліс, який ми садили без торфу, росте не гірше, ніж із торфом. Хіба цього Мартинюк не знає?
— Там не знають, — показав кудись угору Мірошник. — Мартинюк переконав самого президента академії в непогрішимості свого методу, і там не визнають Вигдарова.
— Чому ти не поговориш про це в обкомі партії? — запитав Запорожний.
— Після висновків тієї комісії і статті Лобана нашому першому... натякнули, що ми застосували метод Вигдарова для того, щоб зняти галас, мовляв, ач, які ми завзяті — три плани даємо на рік... Ну й охолов запал, — зітхнув Мірошник. — Не думай, що все так легко, Іване. Авторитет Мартинюка похитнути тяжко... Вріс.
Його слово — закон, його слово — постанова й інструкція. Куди вже нам, бідолашним, до того світила... Розмова коротка: хто проти Мартинюка — той проти науки.
— А Вигдаров як?
— Весною приїздив на два тижні, просидів на своїх дослідних ділянках і поїхав... Був на Овечому, так його Каїтан не прийняв. Розумієш?
— Романе Олексійовичу, — після довгого мовчання промовив Запорожний, — я хочу повернутися на Овечий.
— Що? — не повірив Мірошник.
— На Овечий, — повторив Запорожний. — Мушу...
— Я не маю права звільнити Каїтана, — сказав Мірошник.
— Я піду... лісником. Рядовим лісником.
— Ну, знаєш, лісники у нас є, — махнув рукою Мірошник. — Головою колгоспу будемо рекомендувати тебе, Запорожний. У «Колос». Там нудьгувати не будеш — п’ятнадцять тисяч гектарів пшениці і стільки ж степу. Бельгія.
— Не зможу.
— Ти й чортам раду даси, Запорожний. Даю тобі місяць на роздуми і... консультації з Яринкою. Згода? — вдарив долонею по коліні Запорожного.
— Я мушу повернутися на Овечий, — повторив Іван.
— Що тебе туди тягне? Захочеш — садитимеш ліс у «Колосі».
Іван дістав потертого Ганнусиного листа й подав Мірошнику. Роман Олексійович, нагнувшись до вогню, прочитав.
— Ясно... Розумію... Дай мені цього листа... Я теж поїхав би... Ти... молодець, Запорожний. — Мірошник помовчав; потім спитав: — Аз Яринкою як?
— І вона зі мною...
— Ти щасливий, Іване... Знаєш, моя... теж об’явилася... Льолька... Олена, — сказав Мірошник. — Дочка приїздила... Варя...
— Хоче повернутися?
— Мабуть... Не бачив, не говорив... Забуте все, пережите...
— Але самому теж тяжко і взагалі...
— Договорюй, договорюй, — наказав Мірошник. — Щось чув?
— Чув... Про Настуню Сторожукову, — признався Іван, — кажуть таке...
— Правду кажуть, — усміхнувся Мірошник. — Диму без вогню не буває... Закохався я, Іване... Не дивися так на мене... Секретарі райкому теж можуть закохуватися.
— А вона що?
— Не можу розгадати...
— Жінки загадкові істоти, Романе...
— Настуня — дивовижна, — сказав Роман. — При кожній зустрічі я бачу в ній десять інших, не схожих одна на одну Настунь. Не збагну, як може в одній дівчині поєднатися безмежна щирість і зневага, доброта і зло, світлий розум і глупота, рішучість і примітивний страх. То вона буває гордою, як принцеса, то жалюгідною, аж ницою переді мною, завчено повторюючи: «Товаришу секретар райкому».
— Бо ти для неї є секретарем райкому в першу чергу, — розсміявся Іван. — І вона не вірить, що ти можеш закохатися в звичайну доярку.
— Не вірить, — погодився Роман. — І я не можу нічим їй довести, що в мене до неї найкращі почуття.
— Запропонуй їй одружитися. Не пробував?
— Боюсь, — сказав Мірошник достоту щиро.
Вони полягали на сіні в сторожці, думаючи кожен про своє.
— У мене є й радість, — Мірошник торгав Івана за плечі. — Чуєш, Запорожний? Берик Джусуєв повернувся... Той, що врятував мене в оточенні... Зустрів у містечку. Питаю, ти знав, що я тут працюю? Каже: знав. Чому ж не зайшов? Побоявся, розумієш? Я готовий був зробити для нього все, — казав Мірошник, — але він нічого не хотів... Ні грошей на курорт, ні кімнати, нічого...
— Де ж він зараз?
— Попросив влаштувати його... чабаном на Овечому хуторі, бо там...
— Я знаю! Я згадав! — вигукнув Іван. — Це — другий чоловік Марини Гомон. Берик Джусуєв... Казах... Ти влаштував його?
— Звичайно...
— А Марина ж як?
— Не знаю. Кажуть, що вона одружена...
Прокинулися вдосвіта. Шофер уже грів на вогнищі чай. Мірошник поспішав:
— Мені ще в «Колос» треба добратися на восьму ранку, у механізаторів партійні збори... Ну, а ти, Іване, за ніч не передумав?
— Ні. Через два дні я буду на хуторі.
— Жду.
Вони попрощалися.
Михайлик сидів на високому саморобному стільчику — Яринка годувала його кашею. Ця процедура, очевидно, дуже не подобалася йому, бо кожна ложечка, до якої торкався його ротик, коштувала неймовірних зусиль бабі Одарці: вона розмахувала віником, вилазила на лежанку, наповнюючи хату звуками всіх існуючих і неіснуючих тварин і птахів, Михайлик дивився на бабу хитрими оченятами й усміхався, саме в цей момент ложка опинялася в роті, і Одарка повторювала, як молитву:
— Слава богу...
Побачивши батька, Михайлик протягнув рученята, що означало: візьми. Іван узяв сина, підкинув до стелі, перелякав до смерті бабу й сказав Яринці:
— Я мушу їхати. — Він вирішив цього разу обійтися без дипломатії: все одно це не врятує від сліз, умовлянь і Одарчиних прокльонів.
— Куди їдеш? — спитала Яринка.
— Певно, якусь нараду Мірошник придумав, — догадалася Одарка.
— Ні... я поїду на Овечий...
— Чого? — вибалушила очі теща.
— Працювати.
— Здурів чоловік! — сплеснула руками Одарка. — Ти чуєш, дочко?
— Нікуди він не поїде, мамо, — Заспокоїла матір Яринка.
— Я поїду, — повторив Іван, дістаючи з-під ліжка чемодан. — Я мушу, розумієш, мушу...
— А вони ж як? — показала Одарка на дочку і внука.
— І вони зі мною.
— Я не поїду в ті піски! — Яринка відчула, що це серйозно. — Ніколи не поїду!
— Яринко, зрозумій... Я повинен поїхати, бо... мусить же бути в кожного щось... святе... найдорожче...
— А жінка й син тобі не дорогі?! — кричала Одарка.
— Дорогі, — тихо промовив Іван, — але я мушу, бо інакше жити не зможу.
Узяв чемодана, поцілував сина й заплакану Яринку.
— Ви колись зрозумієте... Я напишу... Бувайте здорові.
Отаке було прощання.
18
«Учителька каже, що колись на наших степах росли великі ліси. Дві з половиною тисячі років тому приходив на нашу землю історик з Греції — Геродот і назвав її ГІЛЕЄЮ — країною лісів... Минали століття, ліси щезали, їх викорчовували скіфи під пасовиська, нищили бурі і завойовники, палили пожежі, і не стало Гілеї. Її поховали піски. Мені дуже хочеться, щоб знову була Гілея...»
Темна осіння ніч огорнула степ. Дід уже звик до вічної темряви, йому було все одно, що на небі — сонце чи місяць: він звівся з ліжка, одягнув чисту білизну, знайшов синю сатинову сорочку, чорні нові штани і сірого піджака, які йому купила Ольга ще до війни.
Потім розчесав дерев’яним гребінцем бороду і довге сиве волосся, взув чоботи і вийшов з хати.