Ольга лише на хвилину забігла в хату, а коли повернулася, то дочки вже не було. Тільки стояв біля ганку засмучений Максим.
— У степ пішла, — відповів на мовчазне материне запитання.
Марта знала, що вслід їй дивляться Максим і мати, але не оглядалася, хотілося побути самій. Ішла швидко, грузли ноги в холодному піску, а пожовкла трава була, наче дріт. Вдалині показався «Мартин» курган, так вона сама назвала його подумки. Колись він був дуже високий. Та з кожним роком нижчав, може, вітри зносили пісок, а може, Мартині літа.
Марта любила приходити сюди із своїми тривожними дівочими думками. Тут ніхто не заважав. Тут можна було мріяти вголос, можна було співати і плакати — степ мовчки сприймав усе, він умів берегти таємниці. Великих таємниць у Марти ще не було, тому повідала вона степові свої мрії. Їх багато снується в голові, а інші причаїлися в серці, ще не усвідомлені.
Степ любив Марту. Йому ставало веселіше, коли вона з’являлася ранками на своєму ганку або бігла в довгій полотняній сорочечці за дідусем на овечі вигони, співаючи своїх безжурних співанок. Степ знав про мрії і бажання Марти і щедро виконував їх, бо вони не сягали далі хутора і теплої батьківської хати. Степ дав їй вроду і горду вдачу, годував овечі отари, і в хаті завжди було що їсти дітям. Степ підкорявся людям і готовий був скоритися й Марті, якщо вона залишиться тут. Та з кожним роком йому ставало все важче виконувати волю Марти. Він не міг повернути з фронту батька, не захистив од біди. А тепер степ відчував, що Марта у своїх думках частіше й частіше залишала його. Манили дівчину далекі міста, якесь нове, ще незнане життя. Марта мріяла про любов. Вона чекала її. Степ знав, що таке любов. Треба було б дати Марті коханого, але де ж він міг узяти його на цьому безлюдді? У його владі був лише Максим, отой синьоокий худорлявий хлопчина, який учора несміливо цілував її... Треба Марті коханого. Хай би вийшла заміж, народила дітей, щоб веселіше було в степу.
Чогось льотчик не приїздить, — журиться степ. Красивий льотчик. Хай би приїхав на своїй машині та забрав її... Вона пішла б, не роздумувала б. А може, він одружений або є в нього дівчина? Може, і є, але такої, як Марта, нема. Невже не помітив її вроди, гнучкого стану, невже не побачив, як спалахнули її очі, коли зустріла його? От чудний льотчик...
Чиїсь кроки обірвали Мартині думки. Оглянулася — ішов до кургану Парамон Чарій. Марта повільно спускалася, а він стояв, широко розставивши руки. Поверх гімнастерки накинутий чорний піджак, обличчя чисто виголене, тільки якесь жовте, і очі його здалися Марті жовтими.
— Не пущу! — засміявся Парамон, підступаючи до Марти.
— Спробуйте лише! — Марта обійшла Парамона.
Чарій потягнувся до дівчини, але з плечей зсунувся піджак, нагнувся, щоб підняти, — злетів кашкет. Марта розсміялася.
— Чорти б його взяли, — вилаявся Парамон і поспішно прикрив лисину.
Парамон ішов, випнувши груди, але урочистість моменту вже була втрачена.
— Почекай, Марто, — наздогнав дівчину. — Сказати щось маю.
— Кажіть, — уповільнила Марта ходу.
— Давай сядемо. — Парамон лицарським жестом кинув на траву піджака.
— Чого це я буду з вами сидіти?
Чортове дівчисько. Парамон підняв піджака і пішов за Мартою.
— Женитися хочу, Марто, — промовив тихо.
— Женіться собі!
— Ти почекай, почекай, — Парамон узяв Марту за руку. — Підеш за мене?
— Що? — вирвала руку.
— Марто, подобаєшся ти мені... Чуєш? Все думаю про тебе... Сам живу. Я добрий...
— Живіть собі...
— Кожна жива душа пари шукає, Марто. — Парамон уже не випинав груди. — І ти теж сама... Так і зістарієшся в дівках на цьому хуторі... Хто тебе візьме, а я... ну, там старший на якийсь десяток літ... Так воно все в норму прийде... Любитиму тебе...
— Ви мені в батьки годитеся, і не соромно вам? — перебила Марта.
— Я — чоловік військовий, Марто, вдівець, — говорив, незважаючи на Мартині слова, Парамон, — ще при силі, чого тобі треба? Хату нову поставимо...
— Відчепіться, дядьку, від мене.
— Ну, дивись, — промовив Парамон. — Я собі знайду, а ти... Ще сама прибіжиш...
Марта заніміла, нічого не могла сказати жовтоокому Парамону, вперше в житті відчула себе приниженою і беззахисною в цьому степу.
* * *
Віліс мчав просто по цілині. На піщаних переметах його підкидало, і Валя мимоволі чіплялася за Івана. Поруч з шофером дрімав Степан Стратонович Каїтан. Його велика кудлата голова теліпалася на в’язах наче чужа.
— Здається, приїхали, — сказав, гальмуючи, шофер. Іван вийшов з машини: попереду стояв маленький хутірець — кілька глиняних хат з кошарами і хлівами, вкритими очеретом. Каїтан теж сповз із сидіння, потягнувся, протер очі.
— Оце і є твій Овечий хутір, Запорожний.
Над степом пролетів зі свистом винищувач. Валя помітила, як змінився вираз обличчя Запорожного.
— Твої, Іване? — запитала.
— По сусідству зупинилися, — сказав Каїтан, — нудьгувати не будеш...
— Я вже своє відлітав, — промовив Іван. — Давайте до хутора поїдемо, чого ж ми стоїмо?
— Я хочу взяти пробу грунту, — сказала Валя, виймаючи з машини лопату.
Іван швидко викопав глибоку ямку, зернистий пісок осипався. Каїтан взяв у руку грунт, пропускаючи крізь пальці.
— Містика! Десять сосон тут ще можна виростити, якщо привезти торфу і поливати, а ліс — пробачте.
— Сімдесят сантиметрів до вологоносного шару, — повідомила Валя, вимірявши глибину ями.
— Треба вирощувати ліси там, де вони ростуть, — провадив далі Каїтан, — а не загрібати народні гроші в пісок.
— Але ми, Степане Стратоновичу, проводили досліди і досить успішно, — заперечила Валя.
— То досліди, — буркнув Каїтан.
— Навіщо ж ви мене сюди привезли? — запитав Іван. — Треба було сказати в райкомі. Ви ж заступник начальника облземвідділу.
— Я — людина маленька, тиха... Хто мене слухає? — махнув рукою Каїтан, — О, тебе вже йде вітати народ, Іване.
Справді, до машини наближалися мешканці Овечого хутора. Першим ішов Максим, за ним вела за руки тринадцятирічну Ганнусю і смаглявого, вилицюватого хлопчика з вузенькими чорними оченятами Марина Гомон. Поруч з Ольгою шкандибав дід Опанас. Поважно, випнувши груди, ішов на своїх пружистих ногах Парамон Чарій (він завжди так ходив, коли бачив перед собою жінок). Потім вийшла зі свого подвір’я Ганна — мати Максимова, на ходу розв’язуючи фартуха.
Марта теж вийшла на ганок: хотілося і їй підійти до машини, але, побачивши Парамона, зупинилася біля хати Карагачів. Матвій Карагач сидів біля розібраного мотоцикла і жував великого жовтого огірка.
— Що там, Марто? — Карагач підійшов до паркана і виглянув у степ.
— Хтось приїхав.
— Зараз подивимось, їздять тут усякі. Ферштеєн? — Матвій Карагач блимнув своїм єдиним оком і пішов до хати.
Вийшов Карагач у гімнастерці з петлицями танкіста, з орденом Червоної Зірки і кількома блискучими медалями — одягав форму лише у виняткових випадках. Чорна пов’язка закривала йому око, і Карагач був схожий на пірата.
— Зараз розберемося! Чому не доповідають?! — Карагач був напідпитку, але тримався на ногах твердо. — Ходімо!
За подвір’ям войовничий запал, певно, полишив Матвія, бо, відкашлявшись, він заспівав:
Броня крепка, и танки наши быстры...
— О, тут і солдати є! — сказав Іван, побачивши Матвія.
— Це мій батько, — ніби вибачаючись, мовив Максим.
— Як прийшов з фронту, то кожного дня в чарку заглядає, — зітхнула Ганна.
— Здравія желаю! — приклав руку до козирка Матвій. — Гвардії старшина Матвій Карагач. Ферштеєн? Хто будеш? — звернувся до Івана.
— Я — лісничий. Іван Запорожний.
— Брешеш! Чого приїхав? — допитувався Карагач.
— Ми тут організовуємо лісництво, — пояснив Каїтан.