Здавалося, що холодне сонце засліпило діда, і він прикрив очі рукою. Повільно зійшов з ганку, обернувся до хати й сказав:
— Я пішов...
Уже з воріт дід повернувся в хату (буде невдача, подумав). Зняв зі стіни скрипку. Жалібно бренькнула струна. Дід поцілував її і поклав на лаву. Потім він намацав у кутку гирлигу і вже тоді вийшов з хати. Назавжди.
— Прощавайте, я пішов, — вклонився дід Опанас хаті, воротам і гарбузинню, що плелося по плоті.
Дід усе бачив. Він ішов, опираючись на гирлигу, в степ, який злився з чорним небом, і не можна розібрати, звідки світять зорі — з неба чи вони розкидані по землі. *
Проводжали його тисячі людей, яких він зустрічав у своєму житті. Вони стояли уздовж тяжкої дороги Опанаса Заклунного веселі й сумні, але всі були молоді, бо старими їх ніколи не бачив Опанас. Він упізнав свого батька, матір, наймита Мирона, з яким вони пішли в партизани, побачив командира ескадрону, пораненого, на коні. Поруч стояли Опанасові друзі, з якими він брав Перекоп. Усміхнувся йому голова комнезаму, вбитий у тридцятому році. Тільки своєї Катерини не бачив Опанас Заклунний. Де ж ти? Чого ж ти не прийшла, моя чайко степова? Проведи мене в цей степ, як проводжала колись... Пам’ятаєш, Катрусю, нашу першу ніч, хай благословенного вона буде. Ти прийшла до мене в кошару, бо я не мав хати, і... Де ж ти, моє кохання?
Так і не побачив Катрі Опанас Заклунний, може, й стояла вона серед тих, кого стрічав у своєму житті, але тепер дід забув, яка вона була...
Опанас Заклунний гордо йшов у свою смерть. Не зігнули його роки, не полишила богатирська сила. Чуєте, як лунають його кроки в степу?
Це тільки так здається, що Опанас Заклунний ледве відриває підошви від землі, просто земля не відпускає його.
Це тільки так здається, що гирлига підтримує його немічне тіло. Просто він не випускає її з рук.
Це тільки здається, що він сліпий. Він і зараз може дивитися, як беркут, на сонце широко розплющеними очима. Він усе бачить. А те, що, збираючись у свою останню дорогу, Опанас Заклунний одягнув не нові чорні штани, які купила йому перед війною дочка, а латані, то це вже так вийшло — поспішав...
Опанас ішов до піщаного кургану. Ось зараз він має бути. Йти ставало дедалі важче й важче. А колись вони з Катрею залюбки вибігали на нього, бувало, він на руках виносив її на цю піщану гору, ближче до неба, до зірок.
Опанас Заклунний, долаючи сипучу крутизну, піднімався вище й вище. Ще кілька кроків, і він стане на вершині кургану і побачить свій степ. В обличчя вдарив запах далеких кошар і холодних висушених трав...
Дід Опанас зупинився на самісінькій вершині кургану, таки добрався, подумав він і випростався. Звідси йому було видно весь степ — широкий і вільний. Дід побачив його в зелених травах і лісах, десь далеко бродили отари і дзвеніли тронки.
— Прощавайте! — гукнув на весь степ Опанас Заклунний, хоча цього ніхто не почув.
Прощався зі старим чабаном Степ, прощалися Сонце і Вітер, Трави і Вівці, прощалися Піски і Зорі.
На височенному кургані стояв Опанас Заклунний і бачив з нього весь Світ.
— Прощавайте, — линуло над Степом.
Опанас відкинув гирлигу і підняв руки, наче для обіймів, гирлига впала.
— Катрусю! — покликав Опанас.
І сталося диво: він побачив її. Вона бігла до нього: гінка, русокоса, молода. Опанас стояв на кургані і чекав її...
Вранці знайшли діда Опанаса. Він лежав перед старою приземистою кошарою, так і не дійшовши до піщаного кургану...
Дід не хотів помирати в хаті.
Дід помер у степу.
* * *
Марина знала, що він приїхав на хутір, — шепнула їй, забігши в хату, Ольга, а потім прийшов Парамон — блідий, насторожений. Винувато посміхнувся й сказав:
— Берик... уже той... приїхав. Тут буде жити... Чабаном його настановили замість діда Опанаса.
— Бачив його?
— Умгу... Познайомились. Я запросив його до нас. — відповів Парамон.
— Добре, Парамоне, — сказала з вдячністю.
Ці дні жила Марина ніби в тумані. Не могла збагнути, чому Берик так і не зайшов, болісно шукала причини в розповіді Ольги про його відвідини.
— Не хоче, видно, поперек твого щастя стати, — догадувалася Ольга. — Любить він тебе... Казав, що, мабуть, врятувала його любов...
Марина вткнулася обличчям у подаровану Бериком хустку — плакала довго й невтішно.
— Що ж тепер мені робити, Олю? Порадь.
— Люди тобі поради не дадуть... Серця свого слухай.
— А воно ж, Олю, болить та мовчить, оте моє серце.
Мучилася Марина від того, що після такої довгої розлуки не захотів Берик побачитися, хай уже не з нею, а з сином. Відлягло від серця, коли діти розповіли, що приходив до них в інтернат, але куди потім дівся — ніхто не знав.
І ось Джусуєв з’явився на хуторі, привіз його сам директор радгоспу: дуже радів, що матиме такого досвідченого чабана, а крім того, Мірошник просив, щоб якнайкраще зустріли його. Було Берику виписано муки і солі, нову куфайку й поношеного кожуха, привезено на випаси і представлено чабанам. Ті прийняли його щиро в свою хатину, що нещодавно збудував радгосп біля далеких кошар. Берик розпитував про отару, про випаси одразу видно, що чоловік з чабанським ремеслом обізнаний.
Вечорами, сидячи коло вогню, вели чабани безконечні розмови — кожен про своє, — та найбільше любили слухати Берика: ото вже довелося йому пережити та поблукати по світах. Він розповідав їм про свій рід, про свої степи, які весною зацвітали тюльпанами, і не могли зрозуміти чабани, чому він не поїхав до свого роду, а Прибився до цього Овечого хутора. Питати ж не хотіли, бо були людьми вельми делікатними: захоче — сам колись розповість.
А недавно, переганяючи отари на нові пасовиська, чабани були до краю вражені: вони побачили здичавілого коня, що біг степом. Берик теж помітив його і раптом, скинувши куфайку, кинувся йому навперейми. Він щось кричав, але чабани не могли розібрати що. Кінь, мабуть, почув, бо зупинився, та, як тільки Джусуєв наблизився, — заіржав і зник у степу. Берик побіг за ним.
Він біг довго, безконечно довго. Кінь мчав риссю, зривався на галоп, описуючи широкі кола, і здіймалося над ним каштанове полум’я гриви.
— Артуй! Арту-уй!
Кінь зупинився. Він добре знав, що його в ескадроні називали Булатом. Правда, коли його списали і віддали якомусь чоловікові, то все рідше називали цим іменням. У Булата часто мінялися господарі, які чомусь не любили його. Дивні це були люди: замість того, щоб осідлати його і кинутися в атаку чи пройти риссю під звуки мідних труб, вони все хотіли обплутати його якимсь мотуззям і примусити тягнути обозні шарабани, дошки, втикані залізними зубами, або зовсім незрозумілий предмет (колеса якого нагадували кулеметні) з коротким лафетом і блискучим уламком меча, який краяв землю. З цим Булат змиритися не міг і ламав дишлі, рвав мотуззя, перекидав догори кулеметними колесами незрозумілі предмети, а коли його стриножували — падав, наче вбитий, бо справді хотів бути краще мертвим, ніж спутаним.
— Арту-уй!
Хтось уже так називав Булата. І він пригадав вершника, який зняв з його ніг пута і дав хліба.
— Арту-уй!
Булат заіржав і підбіг до високого чоловіка з сильними і добрими руками. Джусуєв не сів на коня, а, взявши за вуздечку, повів до кошари. Кінь за ці тижні вигуляв ся на волі — було що їсти в степу і до води знаходив дорогу.
— Я знав, що знайду тебе, — промовив Джусуєв. — Будемо тепер удвох з тобою, Артуй... Я називатиму тебе Артуєм, так звали колись мого коня. Мені його подарував батько. Я тоді був зовсім маленьким — не вищим за домбру... Тепер у мене теж є син, і, може, я подарую тебе йому. Ти не знаєш, що таке син? Це такий маленький хлопчик, якого народила найкрасивіша жінка в світі. Я її кохав, моя любов була великою, бо народилася в горі. Те, що народжується в горі, завжди велике... Я її давно не бачив. Уже кілька разів одцвітали тюльпани в моїх степах і кобилиці приводили лошат. Ти розумієш, Артуй, як багато минуло часу?