— Я поїду, — сказала тієї ж ночі матері.
Одарка Павлівна просила, благала, лякала і просто кричала, — та дарма: опівдні Остап Веремійович уже винити речі та вимощував воза. Почувши, що їде Одарка, Катерина й собі зібралася:
Хоч побачу, де він ті ліси вирощує...
Данило прийшов попрощатися, допоміг запрягти коней, потім відкликав Ярину:
— Усе ти забрала в мене... Тепер і надії нема... Але я буду чекати...
Данило скинув шапку, вклонився. Заторохтів віз по мерзлому груддю. Данило зачинив ворота і, згорблений, постарілий, побрів вулицею.
Заночували в невеличкому степовому селі, і лиш засіріло надворі, Остап Веремійович уже ладнав воза.
— Якщо добре їхатимеш, то на полудень доберешся до лісгоспу, — сказав господар хати Остапу Веремійовичу, — Тримай курс просто на аеродром — на кілометрів тридцять ближче буде.
Зривалися зі степу винищувачі, наповнюючи гуркотом небо. Михайлик стежив за ними вирячкуватими оченятами й тулився до матері.
— Наш тато теж колись літав... і Михайлик буде літати... високо-високо.
Зелена машина з червоними зірочками на дверцятах промчала мимо. Ярина помітила, що за кермом сидів військовий і жінка. Потім газик круто розвернувся й зупинився біля воза. Військовий у чорній шкіряній куртці вийшов з машини:
— Здрастуйте!
— Доброго здоров’я, — озвалися Остапові пасажирки.
— Далеко їдете?
— На Овечий, тобто в Степовий лісгосп, — пояснив Остап Веремійович.
— У гості? — військовий розглядав незнайомців.
— До Івана Запорожного їдемо, може, чули про такого? — сказала Одарка.
— Ми друзі з Іваном, — зрадів військовий.
— Дружину й синочка везу Іванові, — кинув на Ярину Остап Веремійович.
— Бачиш, — звернувся військовий до жінки, що сиділа, забившись у куточок. — Іванову рідню зустріли!
З машини вийшла струнка висока дівчина в шапці-вушанці, зграбно підігнаній шинелі і блискучих хромових чобітках, привіталася, пронизавши Ярину гострим холодним поглядом. Ярина відповіла тим же.
— Пересідайте в машину, — звернувся Кортунов до Ярини, — навіщо ж вам дитину мучити?
— Справді, Яринко, — погодилася Одарка.
— Ні, дякую, — відмовилася Ярина, — ми всі разом приїдемо.
— Жаль, — сказав Сергій.
Марта крутнулася на одній нозі й пішла до машини.
— Може, передумаєте? — все ще стояв Кортунов.
— Ні, дякую...
— Сподіваюся, зустрінемось? — козирнув Кортунов і сів за кермо.
— Чого ж ти не поїхала? — накинулася Одарка на дочку.
— Не хотіла з тією, — відказала Ярина.
— А хто ж вона? Славненька солдаточка, — похвалила Одарка.
— Марта...
Вдалині забовваніли лісгоспівські будівлі, а незабаром Остап Веремійович зупинив коней і зіскочив з воза:
— Ви ж подивіться! — захоплено вигукнув старий лісник. — Росте!
І всі побачили зелене море молодого лісу. Смарагдові сосонки рівними рядками розбігалися по степу. Старші» чотирилітки, вже сягали до плечей Остапу Веремійовичу. Молодші — лапасті, приземкуваті, вузлуватими стовбурчиками теж тяглися в ріст.
— Ну й Іван, — похитав головою Остап Веремійович і пішов у посадку.
Попадалися зріджені ділянки, деякі сосонки повсихали — все це помічав Остап Веремійович, але вражало його інше: не на клаптику піщаної пустелі виростав ліс, а зеленів широким розливом у степу, на тисячах гектарів. Остап ніжно гладив колючі гіллячки — він знав ціну цьому лісу і праці, вкладеній людьми.
Біля воза йшли останні приготування до врочистого в’їзду на хутір: Одарка Павлівна одягнула нову спідницю, перевзулася в хромові чоботи, Катерина Власівна запнулася квітчастою хусткою й дістала синього жакета — хай подивляться, що й ми люди не бідні і маємо свою амбіцію.
— Ви ж, тату, як слід проїдьте хутором, — наказала Одарка.
Остап Веремійович махнув батогом, натягнув віжки, і коні, вигнувши шиї, влетіли на тиху вулицю Степового*
— Куди ж їхати? — обернувся Остап Веремійович до Одарки.
— Поганяйте до того великого будинку, певно, там Іван живе, — вирішила Одарка, — а де ще може жити директор?
Біля будинку стояли жінки. Критично оглянувши прибулих, вони одразу розчарували Одарку Павлівну:
— У Заклунної Ольги наймає кімнату Іван Трифоновичу. А директором у нас товариш Каїтан Степан Стратонович...
Ну якби ж Остап Веремійович не від’їхав, то розказала б їм Одарка, хто її зять! А так не встигла й оглянутися, як уже коні стали біля подвір’я Заклунних. Зустріла їх Ольга:
— Заходьте, будьте, як вдома...
— О господи! — окинула Одарка швидким оком всю садибу Заклунних. Хіба можна порівняти оце обійстя з її кам’янським? Тільки й садка, що під ганком дві ялинки, хата — низенька, очеретом вкрита, сіна якогось жмут, сушені кізяки під хлівцем та дві курки — усе господарство...
— Марто, — гукнула Ольга, — поможи, дочко, людям у хату перебратися.
На ганок вийшла Марта в короткій синій спідниці і захисного кольору гімнастерці. Широкий офіцерський пояс перехоплював тонку талію дівчини.
Все-таки гарна, подумала Ярина, лише тепер збагнувши, що це і є Мартина хата і що їй доведеться тут жити. Тим часом Марта взяла з воза кошики і понесла до хати. За нею Остап Веремійович втягнув розібране залізне ліжко, а Одарка з Катериною — подушки та ковдри.
— Заходь, — сказала Марта Яринці, яка все ще сиділа на возі, не маючи сили й поворухнутися: затерпли руки, боліла спина.
Марта протягнула руки до Михайлика, і він, усміхнувшись, визволився з материних обіймів.
— О, бачиш, в які хороми завезла свою дочку, — шепнула Катерині Одарка, оглядаючи кімнатку.
— Якось воно буде, — сказав Остап Веремійович. — А де ж це Іван?
— Ще зранку поїхав на Вигонівщину, у своє лісництво, — відповіла Ольга. — Він же й не чекав... Давайте дитину скупаємо та нагодуємо...
Двері у суміжну кімнату були відчинені. На підлозі" стояла велика балія, парували баняки з водою. По тому, що із обох кімнатах було прибрано по-святковому, Яринка зрозуміла, що на них чекали.
— А Івана Сергій скоро привезе, — заспокоїла Ольга Ірину, готуючи купіль.
— Це той військовий шофер? — тихо запитала Одарка.
— Підполковник, — уточнила Ольга, а потім, переконавшись, що Марти нема, додала: — Сватати хоче...
Ярина почула цю новину, і стала раптом затишнішою хата, привітнішою люди, і на Марту вона подивилася лагідніше, коли та ввійшла з кошиком картоплі й двома качанами капусти. Поки бабуні купали Михайлика, Ярина з Мартою вже по-новому облаштували кімнату.
— Тісно вам буде, — співчувала Марта, — але краще, між у тому бараці.
— Певно... А ти не збираєшся повертатися додому? — обережно вивідувала Мартині плани Ярина.
— Ні... Ти пробач мені, Ярино, за те, що я тоді сказала... Нічого в мене з Іваном не було, віриш?
— Вірю, — не дуже впевнено відповіла Ярина, згадавши ту ніч, коли тікала з цього хутора. — Забудемо все, що було, Марто.
— Давай забудемо...
Вони посміхнулися одна одній, знаючи, що не скоро забудуть.
— Щось дуже довго нема Івана, — виглянула у вікно Ярина.
— Сергій знайде...
— Він подобається тобі? — пішла на відвертість Ярина.
— Хто?
— Сергій.
— Ми... дружимо... Завтра він виїздить звідси...
«А ти?» — хотілося запитати, але в цей час під’їхала до воріт машина. Ярина бачила, як вийшов з неї Іван — неголений, в якомусь старому плащі. До нього кинулися мати, Одарка Павлівна й Остап Веремійович...
— Іди ж, — сказала Марта Ярині.
Він стомлено посміхнувся їй, ідучи назустріч, і тихо сказав:
— Спасибі тобі, що приїхала.
Підійшли до ганку.
— Здрастуй, — почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце «здрастуй».
«Здрастуй», — повторили Мартині очі...
* * *