— Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, — ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.
Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, — обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?
— Чого ти мовчиш, Парамоне? — вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.
— Я любив тебе, Марино, — здригнулися Парамонові плечі.
— Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...
— Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.
— Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.
— Так, так, — повторив Парамон, — тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...
— Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...
— Ні. я піду.
Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив’яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.
— Здається, все, — тремтячими руками зав’язав мішок.
— Ще бритву забув, — нагадала Марина. — І рушників візьми...
— У мене є два...
— Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, — рвалося Маринине серце. — А все через мене, через мене...
— Те, що я мав з тобою, — не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...
— Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?
— Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою — прости, — Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: — Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...
Так і пішов Парамон.
Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.
Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.
Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур’янець.
Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв — упізнав по голосу Парамон і підійшов..
Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:
— Прошу до вогню.
— Спасибі, — Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м’ясом.
— Куди йде твоя дорога? — запитав Берик так, як споконвіку питали зустрічних в його степах.
— На Вигонівський кордон... Покуримо й піду...
— Беш-бармак будеш їсти, чай будеш пити, а потім підеш, — сказав Берик, — Такий закон.
— Не хочу їсти.
— Тільки вороги не п’ють з однієї піали і відмовляються від частування, — промовив Джусуєв, наливаючи її бляшану кварту чай.
Треба було б Парамонові вилити на промерзлу землю цей чай, встати й кинути Джусуєву в очі; «Так, ти мій ворог! Ти забрав у мене щастя, мою любов, вигнав мене із затишної хати, як собаку, я не прощаю тобі!»
Але Парамон взяв кварту й сказав:
— Спасибі, Берик... Які ми вороги? Просто в нас було тяжке життя... І ми не можемо бути щасливими усі одразу... Я пішов од Марини...
— Дозволь мені нічого не говорити про це, — відповів Джусуєв.
— Я сказав, щоб ти знав. Вона чекає тебе...
— Але ще не кличе, Парамон-ага... Їж беш-бармак.
Випита остання кварта чаю, викурено ще по одній цигарці.
— Мені пора, — почав збиратися Парамон. — Спасибі за хліб-сіль.
— Хай буде легкою твоя дорога. — Берик провів гостя до загону, відв’язав коня і подав Парамонові повід. — Бери. Дарую тобі коня.
— Та ти що?! Як даруєш, навіщо?
— Такий закон. Я хочу подарувати тобі коня, якщо відмовишся — не буде більшої образи для мого роду. Бери коня. Називай його Артуй...
Джусуєв підтягнув попруги саморобного сідла і приторочив до нього Парамонові речі.
— Якщо такий у вас закон, то візьму, — промовив збентежений Парамон, — але що я подарую тобі?
— Ти подарував свою дружбу, а для джигіта нічого дорожчого нема, — Джусуєв обняв Парамона і притримав стремено, коли той сідав на коня...
* * *
Повечерявши, гості полягали спати. Сергій з Іваном курили на ганку, чекаючи, поки Марта збереться в дорогу.
З Іванової кімнати долітав стомлений голос Яринки:
— А-а-а, коточок,
Вкрав у баби клубочок...
Та й поніс поза ліс,
До Михайлика приніс...
Ольга складала в кошик якесь печиво (почастуєш дівчат) і пошепки допитувала дочку:
— Що йому скажеш?
— Не знаю, мамо.
— Раз чоловік до тебе з уваженієм, то й нам треба так... Кращого й не знайдеш, Марто, в цих степах.
— А-а-а, коточок,
Вкрав у баби клубочок...
— Он Яринка вже колише, щаслива, а ти... Пора й тобі, дочко, про себе подумати... Каже, як тільки ти погодишся, то зразу й розпишеться.
— Хіба в цьому все щастя?
— Ніхто не знає, де воно... Он Марина все життя як риба об лід б’ється та жде... Добре тобі за Сергієм буде, любить він тебе.
— А я?
— Ой дочко, — зітхнула Ольга, — любов,, як той ураган: зірветься — не побачиш і звідки...
— Я знаю звідки...
— І я знаю... Вирвався на нашу голову, баламут проклятий.
— Він не винен, мамо... То все я.
— То що ж ти, в коханки підеш чи... Жінка в нього, дитина...
— А-а-а, люлечки, золотії вервечки...
— Він же завтра поїде... Слова твого чекає, а ти... — діймала Ольга дочку.
— Іване! — прочинила двері Яринка. — Іди його поколиши, бо я вже з ніг валюся...
Марта взяла кошика.
— Ти, мамо, не хвилюйся... Я йому скажу... Трохи подумаю і скажу...
Сергій завів машину, попрощався з Ольгою.
— Не забувайте нас, Сергію, — кінчиком хустки витерла сльозу.
— Я не забуду, аби мене не забули. Поїхали, Марто?
До машини, з сином на руках, вийшов Іван, обнялися з Сергієм.
— Чистого тобі неба, друже!
— А тобі — зеленого лісу.
Осторонь стояла Марта.
— Бувай здорова, Марто, — відчув гарячу руку дівчини Іван.
— Здрастуй, — сказала тихо Запорожному, з-під довгих вій — смуток.
«Прощай», — сказали її очі...
20
«Вчора в степу солдати підривали міни. Нас не підпускали, але ми здалеку бачили кошлаті стовпи диму. Земля, збурена в небо, падала на степ, і він стогнав од болю.
Міни залишили фашисти, коли тікали за Дніпро, Смерть причаїлася і лежала тихо-тихо...»
Мартинюк був обурений. Проглядав аркуші паперу, списані чітким почерком, відсував од себе і знову перечитував.
— Теж мені науковці знайшлися? Що за самодіяльність, Степане Стратоновичу?
Каїтан розводив руками:
— Хіба я можу заборонити Запорожному писати, Семене Петровичу?
— Хай собі пише, але він вимагає, щоб ми заслухали його доповідь на вченій раді станції! Вигдаров приїздив до вас?
Каїтан хитнув головою:
— Два тижні у Вигонівському лісництві просиділи із Запорожний. Перекопали всі ділянки...
— Тепер все ясно, — сказав Мартинюк. — Вони хочуть взяти реванш. А я цим цифрам не вірю! Бачиш, як ловко все зроблено? Тільки на дванадцять процентів більше відходів на ділянках, посаджених за методом Вигдарова! Ви це можете підтвердити, товаришу Каїтан?
— Воно, звичайно, — зам’явся Степан Стратонович, — на перший погляд, але... Вони зробили контрольні перевірки з Вигдаровим і записали в акт...