— То я вас почастую, Степане Стратоновичу, — кинулася Марина до печі.
Каїтан роздягнувся, сів на лаву, не зводячи погляду з Марини. Вона щось там смажила та готувала, мелькали перед Каїтаном її білі руки, тугі литки...
— Що ви так дивитеся на мене, Степане Стратоновичу? — всміхнулася грайливо Марина.
— Моторна ти, — Каїтан завісив фіранку.
— Яка вже є...
Марина засвітила лампу, поставила посуд і принесла пляшку горілки.
— Ціни тобі нема, — похвалив Каїтан Марину, легенько вщипнувши за підборіддя. Марина почервоніла, але нічого не сказала.
Випили по чарці, потім Каїтан уже підливав собі сам — для хоробрості. Відчував, як розливалося по всьому тілі тепло, і так стало добре Каїтану, що він обняв Марину, перекинувши чарку, і поцілував просто в губи.
Марина й не відвернулася од несподіванки, але, відчувши на своїх грудях здерев’янілі пальці Каїтана, вирвалася й вибігла з-за столу.
— Ви що, Степане Стратоновичу? Як вам не соромно, — палахкотіли її очі.
— Ш-ша, — Каїтан, похитуючись, наближався до Марини, — ш-ша... Я тебе... люблю. Тільки ш-ша...
Марина забилася в суточки біля печі і злякано стежила за Каїтаном. Він, широко розставивши руки, посміхаючись, насувався на неї. Марина чомусь прикрила руками очі. Він схопив її, притиснув до себе і вп’явся губами в її шию.
— Тільки ш-ша, не з’їм... Стели, поспимо... тільки ш-ша, — Тріснула кофтина на грудях, Марина зойкнула і відштовхнула Каїтана.
— Ідіть звідси! — стояла на порозі, тримаючись за клямку. — Чуєте!
— Ти той... ш-ша... Недоторкана яка... Не з одним уже подушки терла, — дурнувато хихикнув Каїтан. — Зачини двері і стели... а я роздягнуся... Тільки ш-ша...
Каїтан справді сів на лаву і скинув чобота. Марина не знала, що їй робити.
— Я вас прошу — ідіть з моєї хати...
— Я тебе люблю і буду ночувати. — Каїтан скинув другого чобота і йшов до Марини. За ним волочилися довгі онучі.
— Не підходьте, бо кричатиму, — сказала Марина.
— Ти з себе дівку не корч, — гикнув Каїтан. — Ти вже бачила й перебачила...
Каїтан кинувся до Марини, але спотикнувся на порозі і ледве встояв на ногах.
— Ну, почекай! — погрозив Каїтан і налив собі чарку.
Марина в порваній кофті вибігла аж за ворота.
— Ідіть сюди! — крикнула злякано, побачивши якогось чоловіка.
— Що таке, Марино? — підійшов Ілько Сторожук.
— У хату йдіть, там таке... Пристає до мене Каїтан...
— Ще одного привела? — глипнув посоловіло Каїтан на Сторожука.
— Ого, так ви ще кавалер! — сказав Ілько.
— А тобі яке діло? Іди геть і ш-ша...
— Ви підете звідси. Ну?! — Ілько кинув чоботи Каїтану. — Швидко.
Каїтан слухняно взувся і помахав комусь кулаком.
— Я тобі пригадаю!
— Ви не дуже, — подав кожуха Каїтану Ілько. — Ідіть.
— Кожна... буде мене виганяти?! Так? Не прощу. Я — Каїтан! Чули?!
Марина заплакала:
— За віщо мене так?
— Ідіть звідси! — Сторожук насунув на Каїтана шапку і випровадив з хати. — Не плач, Марино...
...Вранці Каїтан пробрався, як злодій, до свого кабінету і сидів, здригаючись від кожного кроку. «Що ж я наробив?! — аж холонуло серце. — О боже! Хто ж тепер повірить мені, що це вперше в житті я осмілився... отак... Треба піти до Марини, просити пробачення, на колінах просити, бо...»
Каїтан встав з-за столу, і в цей час до кабінету ввійшли Запорожний і Сторожук.
— Чули? — плямкнув пересохлими губами Каїтан, — Я був п’яний, я не винен.
— Чого ви перед нами виправдовуєтесь? — запитав Сторожук. — Ви з Мариною поговоріть, якщо вона захоче розмовляти з вами...
— Такий неприємний інцидент стався, — винувато пояснив Каїтан Запорожному. — Випив чарку, другу і...
— Я вже чув про ваші вечорниці, Степане Стратоновичу...
— Це ти роздзвонив? — налетів Каїтан на Сторожука.
— Весь лісгосп про це говорить, — сказав Запорожний, — сусіди Марину відливали водою... Істерика була...
— Оце влип, — розгублено промовив Каїтан. — Мені ще істерики не вистачало...
— Точно, — підтвердив Сторожук.
— На партгрупі будете розбирати, до райкому дійде, — перераховував неминучі прикрощі Каїтан. У двері постукали.
— Заходьте, — запросив Сторожук.
Увійшов Берик Джусуєв з канчуком у руках. Каїтан зблід: чекав, що зараз цей горбоносий високий чабан кинеться до нього, і тоді... Хай уже краще вдарить, ніж догана.
Джусуєв зняв шапку і сказав переляканому Каїтану:
— Ви образили жінку і матір... мого сина... В степу я з вами говорив би не так, — канчук змією звивається по підлозі (ні, краще вже хай буде догана). — А тут я вимагаю, щоб ви привселюдно попросили пробачення у моєї дружини...
Джусуєв вийшов. Каїтан нервово розсміявся:
— Що мені, загальні збори лісгоспу скликати? — Каїтан умовк, а потім, наче його хто підмінив, відкинувся в кріслі і сказав Запорожному: — Це ти вигадав! Я знаю, всіх підмовив. Ви хочете скомпрометувати мене... На моє місце захотів?!
— Ви-що, збожеволіли? — не вірив своїм вухам Запорожний.
— Я сам випровадив вас із хати, — обурився Сторожук.
— Неправда! — затявся Каїтан. — Я сам пішов... А ви роздмухали цю історію... Майте на увазі, не вийде! До чого ти докотився, Запорожний? — з кожним словом Каїтан дедалі більше впевнювався в тому, що говорить чисту правду своїм недругам. — Ну, випив чарку, пожартував, так за це що, розпинати треба? Недобре, товаришу Сторожук... А тій... Марині і Джусуєву передайте, що за наклеп я можу й до суду...
— Ну ви ж і артист, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний. — Ходімо, Ільку Гнатовичу... Не втягуйте нас в цю комедію, товаришу Каїтан...
Вони вийшли. Каїтан полегшено зітхнув: злякалися! Бачиш, які! Ну випив, ну скинув одного чобота... Перевзутися хотів, бо ноги задубіли, а вони... Ні, браточки, не вийде.. щоб через якусь бабу та його виставили на ганьбу? Ваш маневр, Запорожний, розгадано.
Струсивши зі своєї душі залишки переляку, Каїтан пішов до майстерень. Люди віталися з директором, він не помічав ні осуду, ні єхидних посмішок. Та хоч куди йшов, Каїтана тягнуло до розсадника: хотілося побачити Марину, якось загладити цей неприємний випадок. Та Марини на розсаднику не було...
* * *
Не могла звикнути до свого нового життя Яринка. Всі дні були оповиті смутком і нудьгою. Вставала вранці, готувала сніданок Іванові, годувала сина, щось прала або допомагала Ользі варити обід — і так день у день. На якусь годину вистачало хутірських новин, що їх розповідала Ольга, та й усієї розмови, бо все вже казане-переказане. Якби не Михайлик, то можна було б розучитися говорити.
Іван цілими днями пропадав з Карагачем та Парамоном у майстерні — виготовляли якусь там автоматичну лісосаджалку, а вечорами просиджували над кресленням. Наче здурів чоловік: навіть за обідом зривався раптом з-за столу і починав щось малювати, а потім як оглашенний біг до Карагача:
— Я скоро, Яринко, з’явилася ідея...
Зі сльозами на очах забирала Яринка миски:
— Оце таке життя, Ольго...
— Що зробиш — звик Іван бути при ділі...
Найстрашнішими для Яринки були дні, коли Іван ви*
їздив у своє Вигонівське лісництво. Вона відчувала себе покинутою і забутою, зі страхом чекала ночі, коли залишалася сама, здається, в усьому світі. Ні, ще був Михайлик, якби не він, то кинула б усе і побігла світ за очі з цієї ночі, від цих скажених вітриськ, що завивали голодними вовками в безкрайому степу. Не вірилося, що десь є веселе, тихе село над Дніпром, простора хата, мати, дзвінкоголоса школа, подруги...
Потім соромливо заповзав крізь шибки кволий світанок, і Ярина, знесилена безсонням і думками, вставала, щоб знову прожити сірий день. Ні, терпіти більше несила.
— Я так далі не хочу жити, — сказала, коли Іван повернувся з Вигонівщини. — Відвези мене до мами.
Іван, стомлений, неголений, обняв дружину:
— І я хочу до мами, — спробував перевести на жарт.
— Я тобі кажу серйозно, відвези, — повторила Ярина.