— Що сталося, Яринко?
— Нічого не сталося! Нічого, крім того, що ти привіз мене в цей степ, що забув про моє існування, про сина, — сипала докорами...
— Це неправда, Яринко... Я люблю тебе...
— Правда! Переспати на одному ліжку — це ще не любов! — наливався гнівом її голос.
— Але в мене робота, і ти розумієш, що...
— Все життя — тільки робота! Наче лише в ній радість, щастя...
— І в ній, Ярино... І ще, коли зі мною... ти.
— Це слова. Знову почнеш говорити про якийсь свій обов’язок, наче на тобі тримається цей степ. Чула вже!
— І обов’язок є у мене...
— А у мене що, нема?1 Чи я служниця при твоїй персоні?!
— Я хотів, щоб ти була... другом...
— ...або просто невибагливою коханкою. Так я не вмію. Я теж хочу працювати і почуватися людиною.
— Я пропонував тобі, йди техніком-обліковцем, Ольга догляне сина...
— Я — вчителька, а не обліковець.
— У мене інших пропозицій нема, — зітхнув Запорожний.
Заплакав Михайлик, Ярина тицьнула Іванові на руки дитину і вийшла з кімнати.
— Роби, що хочеш!
Михайлик довго дивився на незнайомого, зарослого щетиною чоловіка, поки, нарешті, впізнав у ньому батька й заспокоївся.
— Правильно, плакати не будемо, — підкинув до стелі сина, той засміявся, і від цього сміху, від веселих оченят стало Запорожному легко на серці.
Ну, найшло щось на Ярину, перемелеться... Ось закінчить конструювати машину для механічної посадки лісу та ще сівалку, а тоді вже буде більше вільного часу... Будемо ходити в ліс, у степ... Збудуємо клуб, артисти приїздитимуть, кіно... Звикне Яринка, і все буде добре.
Буде... Як ще далеко до цього «буде». Якщо не допоможуть інженери, то ще не один рік мине, поки вони самотужки сконструюють машину. Написали до науково-дослідного інституту прохання, обіцяли включити в план, а час іде...
Запорожний поклав Михайлика спати і заходився голитися. Сивина пробивалась памороззю на скронях, на щоках... Минає час, залишаючи по собі сліди, які вже не зітре ніхто. А хіба він має право осуджувати Ярину? То ж правда, що він, вирішивши повернутися в Степовий, у першу чергу думав про свій обов’язок перед пам’яттю Опанаса Заклунного, а не про Ярину. І в цьому нема нічого особливого, виняткового. Не один же він прийшов у цей степ, прийшли сотні, тисячі людей, залишивши свої села й міста, хати й квартири... Це ще треба подумати, хто рішучіший, Ярино, я чи Ілько Сторожук — однорукий, маленький чоловічок з серцем солдата, який приїхав сюди з усім своїм взводом... Я не чув нарікань від його Тетяни, від Марини... Навіть слабодухий Каїтан уже другий рік тягне лямку, хоча тримає його тут не обов’язок, а страх перед усіма інстанціями.
Каїтанова пригода почала забуватися. Він, звичайно, не пробачився привселюдно перед Мариною, але дехто запевняв, що приходив до неї, цілував руку і навіть сльозу пустив, це розчулило Берика і він сказав:
— Аксакал, ніколи не ганьби своєї сивої бороди, бо тебе зневажатимуть люди. Іди, ми прощаємо тобі.
Прощений Каїтан уже виставляв себе жертвою нечуваного наклепу, який звів на нього Запорожний, підіславши Сторожука до Марини. Він з обуренням розповідав про це в районі, боячись, що його попередить Запорожний. Кожна розповідь щоразу обростала такими деталями, що Каїтан поставав перед слухачами таким собі беззахисним янголом во плоті, а Запорожний — втіленням нечестивого.
Запорожний нічого не знав про це, аж поки його не попередив Лобан, зустрівши на одній з нарад:
— Не радив би вам, Іване Трифоновичу, вдаватися до таких методів...
— Ви про що?
— Про Каїтана... Розпускаєте якісь плітки, непристойно таким шляхом добиратися до його крісла...
Сьогодні Іван мав розмову з Каїтаном. Той відхрещувався:
— Я нікому нічого не говорив.
— Звідки ж тоді Лобан...
— Люди говорять, Іване Трифоновичу, а збоку видніше, — ображеним тоном відповів Каїтан.
— Ви зрозумійте, що я повернувся не для того, щоб зайняти ваше місце, а хочу працювати лісничим, вирощувати ліс і... мені більше нічого не треба.
— Вчинок благородний, — сказав Каїтан, — а твої особисті плани мене не цікавлять. Ти, Запорожний, про державні думай... Чому досі не перебрався у своє лісництво?
— Я там буваю часто, зараз роботи нема, а тут ми з Карагачем у майстерні хочемо зробити...
— У лісництві завжди є діло, — перебив Каїтан. — А в майстерні Карагач справиться без тебе... Треба перебиратися, Запорожний, я наказ підписав давно, а ти не виконуєш...
— У мене маленький син... Я там і склянки молока не дістану...
— Купи корову... Або поговори з Ільком, хай він іде на Вигонівське лісництво, а ти залишайся тут.
— У Сторожука повна хата дітей, де ж він там житиме?
— Вирішуйте самі. Скоро весна, до посадок треба готуватися, хімікати завезти, підготувати матеріал...
— Я все зроблю, — запевнив Запорожний, — але переїхати на Вигонівщину з родиною не можу...
— А як я живу другий рік?! — зірвався на крик Каїтан.
— Я теж два роки сам живу, як собака.
— Про себе тільки думаєте! — не хотів нічого чути Каїтан. — Мені лісничі на місцях потрібні... А якщо ви зі Сторожуком ігноруєте мої накази, то я можу подати заяву і... робіть, що хочете. Досить. Одне слово, або ти, або Сторожук повинні бути в лісництві. Негайно.
Повертаючись додому, Іван зайшов до Ілька Гнатовича і розказав йому про зустріч з Каїтаном.
— Готує позицію для відступу, — посміхнувся Сторожук. — Він тільки й жде моменту, щоб чистеньким вислизнути звідси, мовляв, обидва лісничі проти мене, І я :І ними працювати не можу.
— Що ж робити, Ільку Гнатовичу? — спитав Запорожний.
— Виїздити на ,Вигонівщину зараз не треба. Це безглуздя, Іване Трифоновичу, — відповів Сторожук.
— Але я повинен виконати наказ директора?
— Не всі накази пишуть розумні люди.
— Формально Каїтан має рацію, посилаючи мене в лісництво.
— А душа в нього є?
— Я мушу їхати, Ільку Гнатовичу...
...Зараз прийде Ярина, і він мусить розповісти їй про що розмову. Звичайно, він не може забрати її з сином в лісництво, Яке там лісництво? Триста гектарів сосонок, які лиш піднялися над землею, маленький розсадник і хатина... Найближче село за дванадцять кілометрів.
На ганку почулися швидкі кроки.
Яринка, подумав Іван. Знову доведеться вислуховувати докори й плачі. Але чи прожила без них хоча б одна людина?
Стрімко ввійшла Ярина, скинула хустку на долівку й обняла Івана.
— Я не буду більше...
— Де ти була, Ярино?
— У Марини... Вона мені все розказала про тебе...
— Що?
— Як знайшли тебе в степу майже мертвого, про шрам отой... Ти мені не розповідав нічого... Я завжди буду з тобою, чуєш?
21
«Вимірюємо життя роками, степові простори — кілометрами, поле й посаджений ліс — гектарами, воду — літрами, кубометрами й відрами, небо й криниці — метрами...
А чим вимірюється щастя?»
Лісовий кордон. Є щось у цих словах таємниче, загадкове, сповнене шепотом дерев, пташиним співом, гіркуватим димом мисливських вогнищ і первісною тишею.
Лісовий кордон — це й пристанисько лісника — хата, обнесена разом з городом високим тином, щоб не забігали звірі, криниця і сарай для худоби й лісового реманенту, копички сіна й пасіка. Гріх не тримати бджіл у такому раю...
Багато бачив Запорожний цих лісових кордонів, і всі вони були чимось схожими один на одного.
Вигонівський кордон, де розмістилося лісництво, не мав з ними нічого спільного. Він стояв посеред степу, як виклик усім лісовим кордонам світу. Тільки впертість Запорожного і традиція примушували невеличку хатину і хлівець, обвіяні всіма вітрами, іменувати лісовим кордоном...
До останнього часу тут самітно жив Парамон Чарій, зарахований на посаду лісника Іваном Запорожний. Жив один зі своїми турботами й горем. Восени сюди привозили робітників, які садили ліс, обробляли розсадник. Парамон усьому давав лад: і саджанці завозились своєчасно, і хімікати, і люди вчасно були нагодовані. Як він встигав усе це робити, знали тільки Парамон та Запорожний. Чарій міг не спати по дві доби, випрошуючи машини, людей на підмогу в директорів радгоспів і голів колгоспів, з якими не так легко було домовитися. Невідомо чому, але йому не відмовляли. Може, тому, що цей кремезний чоловік розчулював усіх якоюсь майже дитячою вірою в людську доброту...