— Давай! — скомандувала Настуня, і замелькали білі, сині, червоні хустини, вузлики, кошики й чемоданчики.
Як тільки Настуня переступила поріг, Парамон комусь подав знак, і тишу розмели звуки маршу. Баяніст, червонощокий, самовпевнений парубійко в маленькій кепочці з гудзиком, нещадно розтягував міхи. Збентежені такою зустріччю, дівчата вислухали вітальний марш і заходилися по-своєму розставляти ліжка і тумбочки. Після розв’язання найважливішого питання — хто де житиме, де і чиє стоятиме ліжко — дівчата висипали на подвір’я.
— Починати, чи що? — запитала кепочка з гудзиком Парамона.
— Починай.
Кепочка заграла вальс. Найсміливіші пари закрутилися в «Амурських хвилях». Настуня підійшла до Парамона.
— Ви не запросите мене?
— З радістю, — Парамон клацнув підборами старих чобіт, випнув свої широкі груди і підійшов до дівчини.
— Дівчата! А он ще йдуть кавалери! — гукнула кирпатенька Тося, побачивши Мірошника і Запорожного.
— Тю, дурна, то ж секретар райкому...
— Мені аби в штанях...
— Славненький секретар... молодий...
— Тихіше!
— А той, зі шрамом, хто?
— Запорожний Ваня...
— Кому Ваня, а кому Іван Трифонович...
— У нього жінка — Ярина...
— Чорт би їх побрав, усі жонаті...
— Секретар холостяк... Спробуй!
— А мені що?
— Пробачте, — сказав Парамон Настуні і підійшов до Мірошника й лісничого.
— Так що зустрів, Іване Трифоновичу.
— Спасибі. Давайте познайомимося, бо не всіх знаю, — звернувся Запорожний до гурту.
— Валя.
— Марія.
— Запорожний.
— Тася.
— Оля.
— Маня.
— Мірошник.
— А це наша ланкова, Настуня Сторожук, Романе Олексійовичу, — відрекомендував Парамон.
— Ми знайомі!.. Здрастуй, Настуню.
— Здрастуйте...
— Запрошую всіх на вечерю! — оголосив Парамон. — Заходьте в цю хату.
— А я? — запитав баяніст.
— І ти заходь.
За баяністом у кепочці потягнулися дівчата.
— Настуню! — покликала Тася.
— Я зараз, — відповіла Настуня й безпорадно оглянулася: що робити? Мірошник стояв поруч.
— Я хотів би поговорити з тобою, — нарешті промовив він.
— Я слухаю, Романе Олексійовичу.
— Може, пройдемось чи...
— Пройдемось, — без вагання відповіла Настуня.
Мірошник не знав, з чого почати цю тяжку розмову.
Був переконаний, що перші ж його слова наштовхнуться на награну простоту, нерозуміння, замкнутість і байдужість.
— Я приїздив до тебе в Семидоли і на хутір, щоб... якось вийти з тупика, із зачарованого кола, — дивлячись собі під ноги, промовив Мірошник.
— Ви самі вигадали цей тупик і коло, Романе Олексійовичу...
— Я тобі говорив, Настуню, про свої... почуття...
— Я пам’ятаю...
— Але не почув од тебе жодного слова.
— Можна відповісти без слів... І я вам відповіла тим, що виїхала з Семидолів... І вам не треба було приїздити на хутір...
— Я хотів знати все...
— Тепер ви знаєте... Вам Запорожний передав?
— Про коня й вола передав... Але це смішно в наш час, Настуню.
— Я читала, що любов рівняє всіх, що їй... «все возрасты покорны», але це не для мене, Романе Олексійовичу...
Мірошник дивився на дівчину і не вірив, що це та сама Настуня, яку він колись підвозив до села. Тепер вона залишалася такою, якою була насправді.
— А що «для тебе»?
— Я дуже... земна... Ми з вами не були б щасливими.
— Чому, Настуню? Я кохаю тебе, я... Ну, я старший за тебе, але...
— Я не про це... Ви мені теж... подобаєтесь, Романе Олексійовичу... Я навіть любила вас... але з вами не піду.
— Я нічого не розумію, Настуню, — тамував свій біль Роман. — Ти не віриш мені? Я тобі все сказав і можу сто разів повторити...
— Романе Олексійовичу, не треба. Мені все сказали очі вашої дочки... І це було останнє слово... Я могла б для вас... навіть вивчити китайську мову, щоб ніхто не докоряв, що ви одружились на якійсь доярці, але стати поміж вами і Варею я не зможу ніколи...
— Ми могли б жити разом, ви подружилися б з Варею, вона...
— Вона має матір, Романе Олексійовичу... найдорожчу людину на світі... Ви повинні подумати про них обох.
— Але ми з Оленою розійшлися давно і...
— Зійдетесь, — промовила Настуня. — Варя вам приведе Олену. Скажіть правду, хіба ви не думали вже про це?
— Думав...
— Я знала, що ви скажете правду...
— Бачиш, Настуню, як ти повернула нашу розмову?
— Вона не могла бути іншою, якщо ми... чесні.
— Я не думав, що ти так... тверезо і... практично дивишся на життя, Настуню.
— Селяни — люди практичні, — всміхнулася.
— Що ж, так і розпрощаємося?
— Я вас на весілля запрошу...
— Спасибі. Хто ж він?
— Є там один... на бідарці їздить... на синій...
— Під колір своїх очей підібрала?
— Хіба в мене сині очі?
— Сині-сині, — тихо сказав Мірошник.
* * *
— Тату, здравія бажаю!
Матвій Карагач підняв голову від верстата, випав з рук різець:
— Максиме!
Матвій обняв сина, потім відступив на крок, щоб роздивитися:
“ Ну й солдат! Орел! І сержант, до того ж танковий!
Підходили робітники, що працювали в майстерні, віталися, і так було радісно. Карагачу, ніби це не син, а він приїхав і стоїть перед людьми — молодий, міцний, Як дубок, в мундирі з блискучими гудзиками, з емблемою танкових військ.
— Маму вже бачив? Коли ж ти приїхав, надовго? — усе зразу хотів знати Карагач.
— Маму бачив, приїхав на сім днів, — відрапортував Максим. — Мотоцикл, тату, справний?
— Бігає «цундап», віддавав Запорожному — не бере, а навіщо тобі?
— В одне місце під’їду, дай ключа, ввечері буду. — Максим завів мотоцикла. — Ждіть.
— Оце-то поговорили, — буркнув Карагач. — Куди він поїхав?
— Солдат знає, що робить.
— Видно, діло серйозне, раз так рвонув...
— Конешно... Я до своєї сорок кілометрів пішки за ніч колись відміряв...
— Хто ж вона, Матвію?
— Сказав би, так не знаю. Тут на хуторі, крім Марти, жодної дівчини не було. А-а, це він до Івана Трифоновича поїхав на Вигонівщину, — догадався Матвій. — Давні Друзі...
«Цундап» ревів, як скажений, підминаючи під себе піщані кілометри. Максим кинув кашкета в коляску, щоб не знесло вітром, і вдихав духмяне степове повітря. Бачив уже він багато красивих міст і сіл, а наймиліше йому тут, в рідному степу. Ой і спішив же він сюди! А поїзди, як на зло, сунулися повільно, і стрілки всіх годинників ледве поверталися.
Ніхто в роті не отримував таких листів, як Максим Карагач. Їх можна було читати, як вірші. І Максим читав Ганнусині листи екіпажеві свого танка — від початку до кінця, а не так, як, наприклад, Володя Мордвинов.
Отримавши листа, Володя скликав друзів, звичайно, у вільний час, і говорив:
Тільки для вас. Слухайте, йолопи, які листи одержують від коханих гвардійці. «Дорогий Володю, — читав він. — Спасибі за твого листа, в якому ти пишеш, що... (Володя пропускає кілька рядків). У мене на роботі все добре, але я весь час... (Знову пропущено кілька рядків). Кожного разу, коли я проходжу повз той сад, в якому ти... Це не для вас, браття... Жду тебе, Володю, і... Пиши мені частіше... Тисячу разів...» Зрозуміло? От як пишуть!
А Ганнусині листи Максим читав без пропусків, бо там наче було написано для всіх... Ганнуся, певно, ще не знала, що кохає Максима, і слухали хлопці про Овечий хутір, про степові бурі, про трагічну долю Бранки, про смерть діда Опанаса, про філософа Геродота, який назвав Гілеєю Максимів край, про Берика Джусуєва, який купив у цигана коня і випустив його на волю...
— Нізащо не повірю, що вона вчиться в дев’ятому класі, — категорично заявив Володя. — Геродот... Гілея... Бранка. Не вірю.
— Одне слово, лірика, — підсумовував завжди старшина Петро Мак. — Пише кожен, як уміє і чим у нього заряджена душа. Холостим заряджена — холостими все життя буде смалити в божий світ, шрапнеллю — буде бити шрапнеллю, а є дівчата... ракетного удару... Раз — і будь здоров. Ти, Карагач, попав під ракетний обстріл...