— На жаль, — сказав він, — генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...
— Але в мене дуже невідкладна справа.
Капітан розвів руками:
— Нічого не можу зробити, приходьте завтра.
Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, — видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.
Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.
Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!
— Це ви, Парамоне?
— Я...
— Що ж ви робите у нас? — підійшла до Чарія.
— До генерала приїхав.
— У них сьогодні розбір навчань, — сказала Марта. — Як же ви живете?
— В роботі...
— На Вигонівському?
— З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...
— А Ярина де?
— На хуторі...
— Не поїхала?
— Куди?
— Мати писала, що ніби в Кам’янку збиралась, — байдуже відповіла Марта...
— Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?
— Може...
— Тебе ось на аеродром привело, — роздумував Парамон, — я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?
— Чула. А вас...
— Ні, я сам пішов, Марто...
— Ви ж любили її...
— То й що? — дивився кудись у степ Чарій.
— Я не пішла б.
— Він батько дитини. «Не пішла б», — повторив Парамон. — Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.
— Як хто хоче...
— А ти свою обминула?
— Пробачте, мені треба йти, — не відповіла Марта.
— Конешно, служба...
Марта чомусь пішла до будиночка генерала і незабаром вийшла з Лідією Миколаївною. Чарій виструнчився і приклав руку до козирка.
— Чого ж ви не зайшли до нас, Парамоне? — подала руку Лідія Миколаївна. — Ходімо, бо Дмитро Корнійович не скоро звільниться.
— Я піду, — промовила Марта. — Привіт передайте, Парамоне.
— Добре, — сказав Парамон, не уточнюючи, кому передавати привіт.
Лідія Миколаївна привела Парамона до кімнати і, незважаючи на його заперечення, приготувала вечерю. Запашна тушонка стояла посеред столу, і Парамон здався.
— Яка ж у вас справа до Дмитра Корнійовича? — поцікавилася Лідія Миколаївна, коли Чарій подякував за частування.
Парамон розповідав про Вигонівське лісництво, про план, про вегетаційний період рослин і про те, як душать їх з Іваном строки посадки лісу. Лідія Миколаївна вислухала і, пробачившись, вийшла в другу кімнату.
— Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, — сказала вона, повернувшись.
За кілька хвилин до вітальні увійшов поважний капітан і попросив Парамона йти за ним. Він привів його до штабу і звелів зачекати у невеликій кімнаті з багатьма телефонними апаратами.
— Товаришу генерал, — по всій формі почав Парамон, побачивши Чоботаря, але той, усміхнувшись, показав на крісло.
— Сідайте. Що там у вас сталося, Парамоне? — Чоботар сів поруч. — З того, що мені сказала Лідія Миколаївна, я зрозумів, що вам... потрібні люди...
— Так точно! Якщо за два-три дні не посадимо лісу, то пропадуть саджанці, полетить план, і нам з Іваном — хоч у петлю, Дмитре Корнійовичу.
— Я розумію, але Запорожний повинен знати, що у мене людей нема... тобто є, але у них інші завдання.
— Даруйте, але Запорожний не знає, що я поїхав до вас, — признався Чарій. — Це я сам, Дмитре Корнійовичу, бо така ж біда... Думаю, хай солдати виручать солдат... Якщо не можна, то вибачайте... Я розумію...
Парамон підвівся з крісла. Генерал закурив цигарку, помовчав, потім натиснув якусь кнопку й сказав у невидимий мікрофон:
— З’єднайте мене з господарством Куратова.
— Генерал Куратов на проводі!
Чоботар зняв трубку:
— Знову я, Павле Григоровичу... Ні, все гаразд. Об’єкт прийнято комісією, командуючий виніс подяку твоїм саперам і будівельникам. Уже знаєш?.. Поздоровляю... Ні, ні, звертаюся до тебе як член бюро райкому партії, — засміявся Чоботар. — Провалюємо план посадки лісу на Вигонівщині... Запорожний там... Треба допомогти, бо буде пізно... Весна... Тим більше, що тобі розказувати, коли твій батько лісник... Я тобі дуже вдячний, Павле... Спасибі, друже.
— Завтра о шостій нуль-нуль на Вигонівському будуть солдати, — сказав Чоботар щасливому Парамону.
Чарій потиснув руку генералу і вийшов зі штабу. На нього чекала Лідія Миколаївна.
— Домовилися?
— Так точно. Спасибі вам.
Лідія Миколаївна провела його до шлагбаума і на прощання подала якийсь пакуночок:
— Передайте, будь ласка, Марині від мене... на згадку.
Чарій мимоволі заховав руки за спину:
— Нема вже Марини у мене, Лідіє Миколаївно...
— Що?! — перелякалася вона. — А де ж Марина? Що з нею?
— Нічого... Вона щаслива.
...Вранці обганяли Парамона криті брезентом машини.
Співали солдати...
* * *
За місяць на аеродромі справили троє весіль. Першою вийшла заміж Марійка. Так, так, ота довгоносенька, в ластовинні, з ріденькими кісками, що писала собі листи від імені міфічного лейтенанта-капітана-майора Льоні. Прийшла якось увечері після зміни й сказала:
— А ми з Толиком розписуємось.
— З яким Толиком?
— Та з бортмеханіком...
Ася з Поліною й покотилися зо сміху:
— Та хіба ж ви зустрічалися?
— Еге.
— А чого ж ти не розказувала?
— Щоб не наврочили, — червоніючи, відповіла Марійка.
Після цієї новини почули другу: лейтенант Щербаков попросив Асине серце і руку. Ася не відмовила ні в тому, ні в тому.
Усі знали, що старшина надстрокової служби Боря Смалець залицявся до Поліни. Залицяння повинно було чимось закінчитися. Після деяких вагань Боря наслідував приклад свого задушевного друга лейтенанта Щербакова. І в один день відбулося двоє весіль.
Марта залишилася сама в кімнатці гуртожитку. Ні, ще був лейтенант-капітан-майор Льоня, портрет якого так і забула на стіні Марійка. Ася, складаючи речі, довго плакала уже не над своєю, а над Мартиною долею, а, заспокоївшись, сказала:
— Сама винна. Чому не поїхала з Сергієм? Просив же тебе...
— Хіба щастя тільки в заміжжі? — запитала Марта.
— Не знаю, а виходити треба... А кого ти чекаєш, принца? Так їх нема, а льотчики бояться: ходиш, як цариця Тамара, — не підступишся... Захотіла б, то завтра цілий полк біля твоїх ніг був би... Двадцять два роки, Марто, це тобі не сімнадцять, — повчала Ася.
Марта мовчки провела подругу з кімнати.
Одна.
Не знаходячи собі місця, Марта, мов причинна, ходила по кімнаті. Прожектористи подавали комусь сигнали, і відблиски вольтових дуг кидали Марту з сяйва у пітьму. Ні, вона не заздрила подругам, у яких усе так щасливо склалося, Марта намагалася розібратися в плині свого життя, щоб хоч для себе з’ясувати, до чого вона прагне. Ось лежать у тумбочці Сергієві листи — ніжні й трохи печальні. Він чекає її обіцяного слова й не може ніяк дочекатися, а в училищі біля Харкова, де Сергій опановує нові літаки, — дали йому квартиру... Останні листи були стриманими й холодними — такими, як і її... «Я не хлопчисько і не хочу, щоб мене водили за носа...» — пригадала Марта.
Пізніше прийшла від нього телеграма: «Коли приїдеш?»
Марта не відповіла, бо мати написала, що Ярина збирається з сином у Кам’янку... Назавжди. «А Йван на Вигонівщині пропадає і забув про все на світі, лиш про сосни свої думає, та й усе...»