«Чому ж виходить так: ти покохала — тебе ні? Ти не любиш, а тебе кохають?» — питала Марта, не знаючи, що ніхто в світі ще не міг відповісти на це просте запитання.
Мабуть, правда, що по-справжньому покохати можна тільки раз у житті. І нема сильнішого кохання, ніж перше. Марта ходить у сутінках, натикаючись на ліжка без матраців, на спорожнілі тумбочки.
Посміхається зі стіни лейтенант-капітан-майор Льоня...
Треба повернутися на хутір, вирішує Марта. Хоча б зустрічатися з ним на роботі, не сподіваючись ні на що...
Або ні, треба поїхати світ за очі, щоб ніколи не бачити, щоб забути...
Хтось постукав у двері.
— Хто там? — стрепенулася Марта.
— Вістовий зі штабу. Тебе до телефону, Марто, з Харкова дзвонять...
— Будь ласка, — черговий капітан подав Марті трубку й вийшов з кабінету.
— Слухаю, — стримуючи хвилювання, сказала Марта.
— Це я, Марто, — впізнала далекий голос Сергія. — Я мушу тебе побачити!
— Але я на роботі...
— Кидай усе і приїзди, чуєш? Нам треба поговорити... вирішити...
— Чому так раптово, Сергію?
— Я виїжджаю... Приїдеш?
— Я, я... не знаю...
— Ти ніколи нічого не знаєш, коли говориш зі мною... Якщо приїдеш — дай телеграму, якщо ж ні, то... прощай.
— Сергію, Сергію! — крикнула Марта, але їй не відповіли.
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
У зв’язку з переміною, яка може статися в моєму житті і місці проживання, прошу вас увільнити мене зі служби в міліції.
М. Магур».
Резолюція: «Не зрозуміло. Відмовити. М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим пояснюю, що я одружуюся з гр. Настунею Ільківною Сторожук, яка проживає в лісгоспі Степовому. А в зв’язку з тим, що чоловік і дружина повинні жити разом, то прошу мене увільнити з міліції, щоб я міг виконувати свої функції безпосередньо в лісгоспі на різних роботах з Настунею Сторожук.
М. Магур».
Резолюція: «Привітати тов. Магура з одруженням, надати відпустку на три дні. Запропонувати тов. Магуру забрати дружину в один з населених пунктів, які він обслуговує як дільничний міліціонер для сумісного проживання.
М. Осадчий»
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим доповідаю, що вона не хоче. В зв’язку з тим, що моє залишення на службі може розірвати любов, прошу вас увільнити мене з дільничного міліціонера, бо я дуже хочу женитися на гр. Настуні. Бідарку і коня здам завгоспу.
М. Магур».
Резолюція: «Любов не розривати. Залишити питання відкритим до вияснення.
М. Осадчий».
* * *
— О, не чекав таких гостей, не чекав, — Петро Петрович Лобан вийшов з-за столу назустріч Мірошнику. — Рано ви, Романе Олексійовичу... Я теж приходжу до початку роботи...
Лобан посміхався, тільки примружені голубі очі залишалися холодними й настороженими: чого це раптом Мірошник зайшов до редакції? Міг же викликати в райком чи подзвонити. Видно, щось серйозне привело його сюди. Може, комісія з обкому приїхала?
— Слухаю вас, Романе Олексійовичу. — Лобан сів не в крісло, а біля маленького столика напроти Мірошника. — Ви бачили номер нашої газети, присвячений лісникам Степового?
— Прочитав, — сказав Мірошник, перегортаючи підшивку.
— Ним уже зацікавилися центральні газети, даватимуть «З останньої пошти», — похвалився Лобан і розкрив перед Мірошником газету з портретами Каїтана, Парамона, Марини й Сторожука з дочкою... — Товариші з області й з Києва звернули особливу увагу на те, що зараз ми розширюємо площі виноградників біля лісових масивів...
— Добре, що газета розповіла про цих людей, — сказав Мірошник.
— Країна повинна знати своїх героїв, Романе Олексійовичу, — Лобан почастував Мірошника сигаретою.
— Я хотів запитати вас, Петре Петровичу, чому в усій газеті, яку ви присвятили лісникам Степового, не згадано жодним словом Запорожного?
— Що, скаржився? — насторожився Лобан.
— Та ні, просто мене цікавить, у чому справа; бо, якщо вже писати про... героїв, то, мабуть, в першу чергу на це заслуговує Запорожний...
— Звичайно, він багато зробив, але, — Лобан розвів руками, — є причини...
— Які причини? — перебив Мірошник. — Лісництво Запорожного дало три плани весняних посадок. Три плани, Петре Петровичу!
— Якби він привів на Вигонівщину не полк солдатів, а дивізію, Романе Олексійовичу, то міг би виконати й п’ять планів, — нервово пригасив сигарету.
— А що в цьому поганого, Петре Петровичу, що нам допомогли солдати? — спитав Мірошник. — Ми їм теж допомагаємо...
— Тоді й писати треба про солдат, — ображено буркнув Лобан. — На чужому горбі в рай... кожен поїде.
— Дивно ви міркуєте, Петре Петровичу...
— Вам просто не все відомо, Романе Олексійовичу, — Лобан відсунув підшивку й поглянув на Мірошника, — Я думаю, що після цього... військового десанту... Запорожному доведеться мати діло з прокуратурою. Я в цьому не сумніваюся.
— Чому?
— За фінансові махінації, — Лобан похитав головою. — Так, так, Романе Олексійовичу... Солдати працювали безплатно, як шефи, а гроші... Запорожний... одне слово... забрав...
— Собі, — посміхнувся Мірошник.
— Не знаю, але факт є факт...
— Не говоріть дурниць, товаришу Лобан...
— Можете поговорити з Пересувком, — Лобан підвівся з-за столу й підійшов до телефону. — Подзвонити?
— Я поговорю... Не можна так, Петре Петровичу...
— Що «не можна»? — різко повернувся Лобан, — У чому ви мене звинувачуєте?
— Не можна так, — спокійно говорив Мірошник, — ставитися до людей.
— Я ставлюся так, як вони цього заслуговують, товаришу Мірошник. Для мене не існує ні свата, ні брата...
— Я знаю... Ви тільки підозрюєте... Для вас взагалі існують... чесні люди? Не свати і не брати, а просто чесні люди?
— Я завжди був і... буду принциповим, товаришу Мірошник, — гнівно блиснули очі редактора. — Буду. Цьому нас вчить...
— Облиште, Лобан, — тихо сказав Мірошник. — Принциповість і... підозрілість — це різні поняття... Ну, а як ви могли написати такі висновки по справі Джусуєва?
— Бюро мені доручило, і я повинен був розібратися в усьому чесно... чесно, — підкреслив Лобан.
— Але інші члени комісії думають інакше, Петре Петровичу...
— То їх діло. А я категорично проти того, щоб поновлювати Джусуєва в партії. Що це за комуніст? Потрапив у полон, десь тинявся три роки по Європах, а тепер... Ні. Хай ним займаються ті, кому... положено... А я свою думку написав.
Джусуєв — один з керівників підпільної організації концтабору, він був секретарем підпільного комітету, ви це знаєте? — Мірошник нервово покусував сигарету. — Є офіційні підтвердження. Чому ж ми повинні не довіряти людині, яка пройшла війну, витримала все?.. Я бачив Джусуєва в бою...
— Я знаю, що він урятував вам життя... Але... це, так би мовити, ще не доказ, Романе Олексійовичу, його відданості Батьківщині... Та що ми будемо зараз говорити? Збереться бюро і вирішить справу Джусуєва. — Лобан хотів швидше закінчити цю неприємну для нього розмову. — Бачите, я завжди страждаю... через свою принциповість... І ви до мене ставитесь так, наче я...
— Петре Петровичу, ми чудово розуміємо один одного...
Лобан, як ввічливий господар, провів Мірошника і, повернувшись до кабінету, подзвонив Пересувку.
— Харитон Костьович пішов у райком, — відповіла секретарка.
«Невже буде доповідати про Запорожного? — подумав Лобан. — Просив же показати матеріали перевірки мені». «Ми чудово розуміємо один одного...» — пригадав останні слова Мірошника. Що він мав на увазі? Анонімні заяви в обкомі? Ні, Лобан завжди виступає відверто, і це Мірошник знає, а написати може кожний... Грамотних багато.