Аналізуючи свою розмову з секретарем райкому, Лобан трохи заспокоївся: Мірошник не звинувачував його, а, мабуть, шукав примирення, щоб не виступав проти поновлення в партії Джусуєва. Розмова про Запорожного була тільки зачіпкою... Мірошника недаремно тривожить доля Джусуєва, мабуть, їх зв’язує щось важливіше, ніж випадкова зустріч в оточенні. Розберемося, розберемося, товаришу Мірошник...
...Харитон Костьович разом з Мірошником увійшов до кабінету і розклав на столі якісь папери.
— Хочу вам розказати, Романе Олексійовичу, про перевірку, яку ми зробили за проханням редакції у Вигонівському лісництві... Нам повідомили, що Запорожний незаконно одержав гроші за роботу, яка була виконана шефами..:
— Скільки вкрав Запорожний?
— Даруйте, Романе Олексійовичу, але він не крав...
— Якщо незаконно, то... вкрав, — сказав Мірошник.
Річ у тім, — вів далі Пересувко, — що Запорожний узяв гроші з банку, щоб заплатити солдатам, як сезонним робітникам, але вони відмовилися, тоді Іван Трифонович вищезазначену суму використав на будівництво дитячого садка. Так що, з одного боку, наче порушення, а з другого — нема...
— А Лобан знав, куди пішли ті гроші?
— Я йому розповідав... То що мені робити з цією справою? — кивнув на папку Пересувко.
— Не знаю, Харитоне Костьовичу.
— Треба закривати...
— Так усе просто у нас з вами. Людина зробила добре діло, а ми заводимо «справу»...
— Але ми отримали сигнал і повинні перевірити...
— Треба притягувати до відповідальності «сигналістів».
— Мене товариш Лобан попросив, — виправдовувався Пересувко.
— Цей товариш Лобан, якби міг, то позаводив би «справи» на всіх, — сказав Мірошник.
— Є у нього така... тенденція, — погодився Пересувко, а, помовчавши, додав: — Він і на вас пише, Романе Олексійовичу... Пробачте, але мушу вам сказати.
— Харитоне Костьовичу, — підійшов Мірошник до Пересувка, — навіщо ви мені про це говорите?
— Ну, я, той... по-дружньому і вважаю це недостойним редактора, члена бюро, — розгубився Пересувко. — Він і мене примушував писати, але я...
— Я не радив би вам займатися... такою інформацією, — обірвав Пересувка Мірошник. — Я не люблю шептунів.
— Але це правда, Романе Олексійовичу, це він викликає всі комісії і...
— Хай комісії і розбираються. У вас ще є до мене питання?
Пересувко дістав хусточку і витер лоба:
— Є, Романе Олексійовичу... Прошу мене... послати знову до загсу... В прокуратурі я не можу... Характеру нема. Я ось і заяву написав...
— Гаразд, подумаємо, — Мірошник повернув заяву Пересувку. — Без характеру — тяжко.
Увійшла секретарка і тихо сказала Мірошнику:
— Там до вас міліціонер прийшов, товариш Магур. Хай зайде?
— Запросіть.
Пересувко приклав руку до серця:
— Прошу зважити на моє прохання, Романе Олексійовичу... Нема характеру...
Милентій, переступивши порога, почервонів, а поки дійшов до Мірошника, був як печений рак. Заздалегідь продумана Милентієм промова вивітрилася, і він тільки запам’ятав з неї: «Товаришу секретар, я прийшов, щоб...»
— Товаришу секретар, — почав Милентій, — я прийшов, щоб...
На цьому Милентій замовк.
— Дуже добре, що ви прийшли, товаришу Магур, — потиснув йому руку Мірошник. — Як іде служба, як живете?
Про службу Милентій розповів, як йому здавалося, вичерпно й детально:
— Все в порядку, товаришу секретар.
Говорити про своє життя Милентій не наважувався, а тому одразу перейшов до мети свого приходу.
— Прошу, щоб мене звільнили з міліції, бо я женюсь, а Настуня не хоче виїздити із Степового... Ви ж знаєте Настуню Сторожукову? — ще більше почервонів Милентій.
— Знаю, — сказав Мірошник і теж трохи почервонів. — Вітаю вас з одруженням. А ви розмовляли зі своїм начальством?
— Ми переписуємося, — відповів Милентій, виймаючи з кишені рапорти з резолюціями капітана Осадчого.
Мірошник прочитав, посміхнувся і промовив:
— Не турбуйтесь, Милентію, щось придумаємо. Я поговорю з Осадчим... Привіт Настуні.
— Дякую, — Милентій зігнувся, щоб не зачепити головою люстру, і вийшов.
Мірошник підійшов до вікна і побачив, як до Милєнтія підійшла Настуня. Він провів її за руку до синьої бідарки, допоміг сісти, вмостився сам на краєчку сидіння, і вони поїхали.
— Романе Олексійовичу, — знову ввійшла секретарка. — У приймальні ваша дружина... Вона хоче вас бачити.
— Яка дружина? — не зрозумів Мірошник.
— Ваша, — повторила секретарка. — Каже, ще її звуть Льоля...
23
«Карооке щастя моє, я кохаю тебе. Чуєш? Знаєш? Ти для мене все — радість моя і печаль».
Це мені так написав Максим. Хіба може бути карооке щастя?
Якщо любиш, то може...»
Марта вийшла з вагона, поставила чемодан і довго вдивлялася в натовп, який раптом заповнив перон. Сергія не було: невже не отримав телеграми? Куди ж тепер іти?
— Ви — Марта Заклунна? — запитав її високий підтягнутий капітан.
— Так, — несміло відповіла Марта.
— Петро Рибаков, — відрекомендувався капітан. — Я друг Сергія... Він у відрядженні, буде за два дні... Він просив влаштувати вас...
— Дякую.
Рибаков узяв чемодан, і вони вийшли на привокзальну площу, де на них чекала машина..
— Ви ніколи не були в Харкові? — зав’язував розмову капітан.
— Я ніколи ніде не була.
— Як «ніде»? — здивувався Рибаков.
— Я прожила все своє життя на Овечому хуторі, — сказала Марта. — Двадцять два роки...
— І ви ніколи не бачили... гм, трамваїв?
— Ні... Я бачила танки у війну і літаки.
— Тоді, якщо дозволите, я покажу вам місто, театри...
— Дозволю, — сказала Марта.
Рибаков провів Марту в номер готелю.
— Влаштовуйтесь, потім підемо обідати... Це вам просив передати Сергій, — капітан подав конверт.
У конверті були гроші й записка: «Марточко, пробач, що не зустрів. Служба. Жди. Люблю».
— Гроші заберіть, — звеліла Марта. — У мене є свої.
— Я не можу, — знітився Рибаков. — Віддасте йому самі. За годину я буду у вас, не заперечуєте?
— Не заперечую, — сказала Марта.
Рівно через годину Рибаков постукав у двері Мартиної кімнати.
Я не сам, — немов пробачаючись, сказав він, пропускаючи поперед себе тонконоге, підстрижене створіння в туфлях на височенних каблуках. — Знайомтесь. Це... моя... гм, знайома... Лєра.
— Лєра, — підтвердило створіння і манірно подало руку.
За обідом пили вино і в основному слухали Лєру. Виявилося, що вона вчиться в консерваторії, що на неї чекають в багатьох оперних театрах... Батько її — знаменитий учений... Рибаков слухав і не зводив закоханих очей зі своєї знайомої. І Марта відчувала себе в порівнянні з Лєрою затурканою селючкою, яка випадково опинилася в такому вишуканому товаристві. Хіба може вона порівнятися з дією співачкою? Як вона велично тримає голову, як чарівно усміхається, навіть виделка в її руках вже була не примітивним знаряддям для споживання, а чимось музичним.
Лєра між іншим сказала, що дуже звикає до речей. Наприклад, ось це плаття, що на ній, вона завжди одягає, коли приїздить Петро. Рибаков задоволено посміхався:
— Лєра завжди зустрічає мене в цьому платті. Підійшов офіціант і подав рахунок Рибакову.
— Скільки з мене? — запитала Марта, відкриваючи гаманця.
— Що ви, Марто! — запротестував Рибаков. — Я вас запросив і...
— А-чому ви повинні за мене платити? — Марта подала гроші офіціанту.
— Марто, це нечемно, — сказала Лєра.
— Нечемно їсти й пити за чужий рахунок, — відповіла Марта.
— Яка невихованість! — закотила очі Лєра.
— Нічого, помиримося, — намагався погасити конфлікт Рибаков.
Але в Лєри настрій уже був зіпсований. Вони їздили по місту, зупинялися біля пам’ятників і архітектурних ансамблів, Марта була в захопленні, Лєра мовчала.