— Підемо до нашого районного загсу — і все. Я вже домовився, коли отримав твою телеграму.
— Але я... я не збираюся заміж...
— Марто, не будь дівчиськом, — пригорнув її до себе. — Ми повинні розписатися, бо інакше тебе зі мною до Німеччини не пустять.
— До якої Німеччини?
— Мене посилають в нашу групу військ.
— Я не поїду, Сергію.
— Поїдемо! — Сергій сприйняв це як жарт і дівоче кокетство. Він обняв Марту за плечі, заглянув у вічі. — Ми з тобою так заживемо, моя маленька!
Зайшов солдат і доповів, що машина чекає. Кортунов, мабуть, змінив свій план, бо поїхали вони з Мартою не в частину, а по магазинах.
— Треба тобі дещо купити, Марто.
— У мене все є, — відмовилася вона.
Сергій не звернув уваги на це. У відділі жіночого одягу він щось сказав продавцеві, той зміряв Марту з ніг до голови і почав викладати на прилавок пальта, плаття, якісь кофти.
— Вибирай, Марто, — сказав Сергій.
— Не треба, Сергію. — Але продавець уже приміряв, розхвалював.
— Цей фасон і колір вам до лиця. Берете це плаття?.. А це?
— Усе беремо, запакуйте, — попросив Сергій.
Марта байдуже спостерігала за цією сценою, повторюючи своє: «Мені не треба». Та Сергій і слухати не хотів.
— Зрештою, я можу зробити тобі подарунок?
У готелі Сергій розгорнув пакунки.
— Ти хоч подивися, — жартуючи, кидав Марті плаття. — Подобається? Та що з тобою? Ось приміряй оце.
Марта підібрала з підлоги плаття і кофти, поклала на ліжко.
— Все буде добре, Марто, — Сергій міцно обняв дівчину. — Чого ти така? Ні, не вирвешся! Ні... Я стільки чекав на цю зустріч...
— Відпусти, Сергію, чуєш? — Марта пручалася, в його міцних руках. — Відпус...
Вона й незчулася, як опинилася на ліжку. Сергій нахилився над нею, шепочучи якісь слова. Мідний блискучий гудзик кітеля вп’явся в її груди. Марта сповзла на підлогу і нічого не бачила, крім мідного гудзика...
— Не чіпай! — крикнула Марта, і Сергій злякано відсахнувся.
Марта, обсмикнувши спідницю, відбігла до вікна.
Сергій якось роблено засміявся:
— Чого ти така, Марто?.. Ми ж будемо з тобою... Я... ну, ти не ображайся...
— Не підходь!
— Досить тобі! — Сергій ступив крок до неї.
В одну мить Марта, взявшись за раму, опинилася на підвіконні:
— Якщо зачепиш — стрибну з вікна.
Горіли Мартині очі, роздувалися тонкі ніздрі. Сергій зрозумів, що вона не жартувала.
— Знав би — парашута привіз. — Сергій закурив і відійшов до дверей. — Злазь.
Марта зіскочила з підвіконня.
— Я не розумію цієї комедії, Марто, — після мовчання промовив Сергій. — Ти приїхала до мене чи... на екскурсію?
— Я— Я не знаю, чого приїхала, — куталася в шовкову штору Марта.
— Здається, ясно чого... Ми повинні одружитися і... їхати. Дивно, — знизав плечима Кортунов, — ми стільки говорили про це і раптом... чортівня якась. Ти скажи: вийдеш заміж за мене чи ні? Я мушу знати, а не блукати в трьох соснах... Ми дорослі люди. Я люблю тебе і...
— Я не можу вийти за тебе заміж, Сергію...
— Чому?
— Бо я не люблю тебе... Ти мені подобаєшся, але я... не люблю...
— Спасибі за відвертість.
— Ти не гнівайся, Серьожо, на мене... Я інакше не можу... Як ми будемо жити, якщо... я думатиму не про тебе, а...
— ...про Запорожного, так? — Недокурок полетів у куток. — Але чого ж ти приїхала, щоб похизуватися переді мною своїми чеснотами?
— Я не знаю, як мені жити... Наче мене загнали в якусь кам’яну... кошару і я не можу вийти з неї і... тоді я вирішила поїхати... Думала, що все забуду, коли побачу тебе... Але я нічого не забула, і те, минуле, тримає мене... Ти хороший, Серьожо, і я хочу бути чесною перед тобою і перед собою теж...
— Що ж мені — знову чекати, Марто?
— Не чекай...
А що ж буде з тобою, як ти житимеш?
— Не знаю...
— Ти повинна подумати про себе. У нього сім’я, син, дружина...
— Ну то й що?
— Як що? Він же не залишить їх?
— Ні.
— А тебе він любить?
— Не знаю...
— Марто, ти все це вигадала. Запорожний давно тебе забув...
— Ну то й що? Я не забула.
— Ти — божевільна. Якби він любив тебе, то не одружився б з Яриною. Невже ти не. можеш збагнути цієї істини? — переконував Сергій.
— Я все розумію, але... ти не розумієш, Сергію... Я люблю його.
— І все? — посміхнувся Кортунов.
— І все...
Сергій поклав у чемодан піжаму й бритву.
— Гаразд. Я поїду. А ти, Марто, подумай. Ось тобі мій телефон. — Кортунов на аркушику з блокнота написав пароль і номер. — Якщо... передумаєш — подзвони вранці... Я дуже хочу, щоб ти подзвонила, Марто. — Сергій потиснув їй руку. — Я люблю тебе... Ми могли б бути щасливими з тобою... Якщо ж не подзвониш, то... ще буде... крім тебе, одна нещасна людина на світі... Ех, Марто, Марто...
...Лєра прибігла пізно ввечері:
Боялася,,що не застану вас. З роботи відпросила ся... Ой, які плаття?! Це ти купила? Можна, я приміряю... Як на мене пошите... О боже!.. А де Сергій?
— Поїхав.
— Без тебе?
— Умгу.
— А ти чому не поїхала?
— Так...
— -А коли будете розписуватися?
— Ніколи...
— Що?! От дурна, боже, яка дурна! Посварилися?
— Ні... Я колись тобі розкажу, Лєро... Слухай, у вас на роботу можна влаштуватися?
— На пошту? — закліпала нафарбованими віями Лєра. — Хоч сьогодні. Беруть з руками й ногами.
— Влаштуєш?
— Звичайно... І це гарне платтячко...
— А за скільки квартиру можна найняти? — запитала Марта.
— Я не знаю... А ти житимеш у нас.
— То давай поїдемо, Лєро.
— Зараз? Ну, давай! Речі складати... Батько в мене хороший... Тимоша... В получку, правда, п’є і... трохи лається з мамою... Ми, коли він вип’є, будемо ходити в кіно, поки повернемося, то він уже буде пробачатися перед мамою... Все забрала, нічого не забула?
...Вранці в Мартиному номері розривався телефон. Огрядна прибиральниця нарешті підняла трубку:
— Ну?
— Марто! Марто, дорога моя...
— Я тобі не Марта! — відрізала прибиральниця. — Кого треба?.. Так, це сорок восьмий номер... Виїхала ще вчора... Нічого не залишила... Ні, почекай, записка на столі лежить... Зараз прочитаю. Слухаєш? Написано: «014, Беркут, додатковий 16—19, Кортунов». Всьо...
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу
міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура
Рапорт.
Цим доповідаю, що в зв’язку з одруженням з Настунею прошу надати мені триденну відпустку для весілля. Прошу відпустити на весілля моїх товаришів і запросити командний склад для присутності в щасливий день мого життя.
М. Магур».
Резолюція: «Дати тов. Магуру п’ять діб для весілля. Укомплектувати оперативну групу з друзів М. Магура для участі в торжествах. Групу очолю я. Начгоспу придбати подарунок Настуні Сторожук і Магуру у вигляді шафи або ліжка й тумбочки. Подарунки доставити на місце урочистої пригоди.
М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу
міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим доповідаю, що весілля закінчилося благополучно. Після вашого від’їзду оперативна група й гості посадили на згадку парк біля контори лісгоспу Степового, щоб ріс на щастя народу і для поезії життя.
М. Магур».
* * *
На осінь Ярина з сином перебралася у Вигонівське лісництво. Приїхала, рятуючи себе від печальних дум і вагань. Але й тут вони не полишили її. Був поруч Іван, вічно заклопотаний, але уважний до неї і сина, був пристойний будиночок і якесь господарство, та не було спокою Ярині. Не могла вона звикнути до безлюддя, одноманітності й примітивності свого існування: сніданок — Іван іде на роботу, обід — його нема, вечеря — прийшов, полягали спати, і знову те саме. Правда, Іван засиджується ночами над книгами... Він — сам. І вона — сама. Все відомо, все переговорене, з півслова розуміють одне одного, могли б жити і німими...