— Може, сто літ у цьому степу стоїть наш хутір, — промовив чабан, — сто літ ми пасемо тут овець. Колись нас було більше, зараз — оце ми всі тут... Дехто ще до війни забрав дітей і подався в села, інші не повернулися з фронту, а ми живемо. Не скажу, що легко нам, нема достатку, але є воля, є рідна земля, яку захистили наші сини... Сьогодні для мене добрий день, бо прийшов до нас жити ще один чоловік. Каже Іван, що буде садити ліс на цих пісках. Нічого тут не виросте, Іване, але, якщо і не зробиш нічого, то буду я тобі дякувати хоча б за те, що хотів ти зробити людям добро. Ото з приїздом і за твоє здоров’я.
— Ти пробач, не хотів тебе образити, — потягнувся чаркою до Івана Карагач. — Поїдеш, то не згадуй лихим словом.
— Куди ж я поїду, Матвію?
— Поїдеш, поїдеш, — впевнено сказав Карагач. — Хіба тут може жити культурний чоловік? Одне слово, ферштеєн...
— Ні в жисть! — підтримав Карагача Парамон.
— Треба жити, — промовив Іван. — Треба.
— Знаєш, Іване, якщо проживеш отут на Овечому рік, то... то, — щось довго вирішував Матвій, — то я віддам тобі свого трофейного мотоцикла марки «цундап». Відремонтую і віддам! По руках? Ферштеєн?
— Згода, — Іван ляснув рукою по широкій долоні Карагача.
Але на цьому процедура складання угоди не закінчилася. Матвій узяв сокиру і подав Івану.
— Роби першу зарубку, — показав на ганок, — на отому стовпчику.
Іван з викликом поглянув на Матвія, усміхнувся Марті, і гостре лезо врізалося в стовп.
— А тут будуть мої роки...
* * *
А за столом:
— Скільки ж йому?
— Та років тридцять, певно...
— Двадцять вісім. То війна йому чуба посріблила. Льотчик.
— Та ну?
— Максим казав... Славний хлопець.
— Ото його Ольга і притаковила в себе... Дав би бог. Марту ж хоч сьогодні під вінець...
* * *
— Дванадцять танків на нас ішло... Ми пропустили їх, а потім — прямою наводкою в борти — р-раз!
— А ми свою «сорокап’ятку» тягнемо... Ні машини, ні коней, повпрягалися хлопці...
— Підбили одного, другого, коли мій баштовий кричить! «Пантера»! Я...
— А ми, значить, тягнемо... Коли дивимося — іде на дорозі колона... Розвернулися і... за твоє здоров’я...
— Врізали ми по тій «пантері», аж дим пішов...
* * *
— То листа б написала, може, в нього батьки ще живі, хай би Юрка забрали, все тобі легше було б...
— Та не знаю, куди писати... Район забула... Наче Талди якийсь Курган чи ще щось... Одне слово, Казахстан...
* * *
— На карті я тобі що хочеш намалюю — і ліс, і природу всяку, а тут воно не ростиме.
— Спробуємо.
— А звідки ж той торф будуть возити?
— З Полісся, баржами по Дніпрі...
— Марна затія, який вже то ліс на привезеній землі.
* * *
— Нікуди я, Максиме, не піду...
— Щось сказати хочу. Вийдеш, Марто?
— Ні.
* * *
— Я дев’ять грамот Верховного маю... А дві десь пропали в госпіталі...
— У мене шістнадцять. В скрині лежать. Лічно підписано: «Сталін».
— Давай за танкістів!
* * *
— А Марта з нього очей не зводить...
— А вона йому наче без вніманія.
* * *
За столом і не помітили, як старий чабан встав і пішов до хати. Допивалися чарки, велися нескінченні розмови, і раптом заграла скрипка. Стихло. Стояв на порозі чабан, притиснувши до підборіддя стареньку скрипку, і грав. Довгі вузлуваті пальці ніжно обхопили тоненький гриф, дідові вуса переплелися зі струнами, і по них ковзав саморобний смичок. Тихі вогники загорілися в очах чабана, і весь він світився. Іван ледь уловлював мелодії якихось забутих пісень, які переходили одна в одну. Пройшовши через серце чабана, вони вже не були піснями, а його власним творінням. Іван зрозумів, що мелодія народжувалася зараз, скрипка розповідала про степ, мабуть, вечірній, трохи сумний, і про отари овець, бо чулися звуки тронки. Завмирав десь далеко-далеко останній акорд, але чабан повернув його бурхливими переливами радості. Може, сто веселих танців зараз вміщалися в скрипці, і з них чабанові руки творили один.
— І-і-і, ех! — сплеснув долонями Парамон, підхопив Марину, і вони закружляли в танці.
Кинув свого кашкета об землю Матвій і, моргнувши своїм єдиним оком Ганні, пішов по колу. Штовхнула ліктем Івана Ольга і, взявшись у боки, попливла по подвір’ю. Іван то наздоганяв її, то відпускав, щоб потім навприсядки перестріти. А Парамон, випнувши груди, крутився колесом, відкидав чортзна-куди свої ноги, ляскав руками по халявах, по животі, по Марининих стегнах і чомусь приказував:
— Асса-а! Асса-а!
— Марто, давай до нас!
Марта не вміла танцювати. Тобто вона думала, що не вміє, бо ніколи їй не доводилося танцювати. Підхоплена загальним весіллям, вона нерішуче підвелася, але через мить якась сила відірвала її од землі. Це був перший танець Марти, відколи вона народилася на світ, але танцювала так, ніби все своє життя тільки те й робила. Це вміння було закладено в її єстві природою, такої пластики і гармонії рухів не можна було навчитися. Коротенька широка Мартина спідничка надувалася парашутом, Максим бачив стрункі дівочі ноги, і світ йому йшов обертом: як би він хотів зараз бути на місці Івана, щоб перед ним отак танцювала Марта в щасливому самозабутті.
* * *
— Ой десь тут, тутечки,
Розгубила овечки! І-і-х!
* * *
— Ой куди ж я забрела,
Що не видно вже й села! Е-е-ех!
* * *
— Ой не видно меї хати,
Де ж я буду ночувати! Ех, давай, давай, давай!
* * *
— Асса-а! Асса-а!
— Відчиняй світлицю, мати,
Прийшли свати заміж брати, е-ех!
* * *
— Ой заграйте, музики,
В мене циці великі! І-і, ех!
— Асса!
Давно не було так весело на Овечому хуторі...
4
«Тепер я буду жити в інтернаті і ходити до школи. Мене прийняли до п’ятого класу, бо вчителька, коли перевіряла, сказала, що я все знаю. А я не знаю, навіщо люди придумали війни, не знаю, скільки на небі зірок і хто вчить людей писати вірші. І ще не знаю, чого Карагачевий Максим бігає за Мартою Заклунною, наче ягня...»
Ні в кого в усьому районі не було такої бідарки, як у дільничного міліціонера Милентія Магура. Пофарбував її Милентій синьою фарбою, голоблі і дуга теж були сині. Сидіння кріпилося до високих ресор, зроблених з першосортної сталі, бо вони не гнулися навіть під вагою Милентія, який у повному спорядженні важив сто десять кілограмів. Але особливо пишався Милентій колесами: ліве було від старої півторатонки, а праве від емки, тому завжди здавалося, що перекошена бідарка ось-ось перекинеться. Та Милентій так приловчився сидіти на ній, що жодного разу й не випав з бідарки, навіть у тих випадках, коли інший би й на возі не влежав. Бідарку тягнув за собою то чвалом, то риссю, залежно від обставин, сивий кінь, смирний і вгодований, бо ні хазяїна, ні його не зобиджали в навколишніх селах. Кінь був розумний, знав усі дороги, варто лиш Милентію назвати село, а він уже сам знав, куди повертати.
Коневі подобалася і легка синя бідарка, і її господар у довгополій синій шинелі. Їздили вони без дорожніх пригод, тільки зупинялися на шляху, щоб попросити в шоферів насоса та підкачати праве емківське колесо, яке часто капризувало. Як воно випускало повітря, Милентій вияснити не міг: то цілий тиждень аж дзвеніло, а то по два рази на день випускало усі атмосфери і капелюшилося по піщаній дорозі. Милентій не знав, що у нього є нерви, і такі пригоди зустрічав з олімпійським спокоєм. Випрягав коня, а сам ішов шукати якусь машину, щоб попросити насоса. Це було не легко, бо на третій повоєнний рік машини траплялися рідко, і доводилося їх інколи чекати в степу цілий день. Власний насос був мрією Милентія, але дістати його було неможливо. За роки служби доводилося Милентію конфісковувати самогонні апарати, крадене зерно, гвинтівки і автомати, поназбирувані хлопчаками на берегах Дніпра, парашути і понтони, сховані в плавнях хазяйновитими дядьками, а насос не попадався.