* * *
— Куди без черги лізеш?
— Я — командировочний...
— Усі командировочні.
— Що ж ви мені ллєте на бруки?!
— Ой боже мій, молоко!
— Ти ж мені зіпсувала бруки!
— Висохнуть...
* * *
— ...то я написала тобі тоді, Іване, з відчаю...
— Чим я можу тобі допомогти, Марто?
— Нічим...
* * *
— Мій після демобілізації жодного разу й чобіт хромових не взув. З ранку до ночі біля тракторів. Скучив, каже, мамо, за полем...
— А мій ще служить... Майором на Курилах... Оце мене в гості виписав... Лечу й сама не знаю куди... аж страшно.
— На своїй землі не страшно...
* * *
— ...ти просто не помітив мого кохання, бо думав про Ярину.
— Я не сприймав серйозно твоїх почуттів, Марто...
— Ти боявся мене...
— Можливо...
— Ти любиш Ярину?.. Можеш не відповідати... Ой, яка я дурна...
— їй тяжко зі мною жити... Вона весь час бореться сама з собою. І я це бачу.
* * *
— Кому морозива? Кому фруктового, налітай!
— Пончики з мнясом і начинкою! Та бери десять, що для твого організму два?
— А може, в нього організм порчений...
* * *
— Я тебе, Запорожний, ні в чому не звинувачую... В усьому винна я.
— Навіщо шукати винних, Марто? їх нема. Таке життя.
— Добре, що ти приїхав...
— Я радий, що побачив тебе... бо інколи здавалося мені, що тебе... взагалі нема...
— Як нема?
— Ну, наче я вигадав тебе... Мені один квиток до Дніпровська. Дякую.
* * *
Бляшаний голос запрошував на посадку:
— Проводжаючим вихід на льотне поле забороняється! Повторюю...
— Ось і все, Запорожний. Лети...
— Так ми й не поговорили, Марто...
— Ми все сказали...
— Приїдеш?
— Навіщо?
— Товаришу, сідайте в автокар, — наказала Запорожному стюардеса.
Запорожний узяв холодні Мартині руки й доторкнувся губами до пальців.
— Я люблю тебе, Марто, — сказав він і на ходу вскочив у автокар. — Мовчиш? Ну, скажи щось, скажи...
— Здрастуй, — тихо промовила Марта.
Він ще щось говорив їй, але вже не було чути.
— Що-о?! — всім тілом потягнулася вперед Марта.
— Лю-блю! Лю-блю! — скандували студенти з автокара.
* * *
Каїтан із Запорожний проводжали іноземних гостей. За три дні конференції вони познайомилися з ученими Африки, Пакистану й Монголії, показали їм ліси, розсадники і тепер розлучалися друзями. Довга валка машин щезла у вечірньому степу — Вигдаров повіз гостей у сусідній лісгосп.
Біля контори, переобладнаної під кореспондентський пункт, Запорожного й Каїтана зустрів Лобан — він супроводжував представників іноземної преси.
— Молодці, — поплескав Запорожного по плечу, — тепер слава на весь світ піде.
У кімнатах контори були встановлені телефони й телеграф прямого зв’язку з Москвою. Десятки кореспондентів передавали своїм газетам і агентствам матеріали конференції.
* * *
«Більшовики відроджують древню Гілею».
* * *
«Зелена атака на піски».
* * *
«Запорожний: «Ми не чародії, ми — комуністи».
* * *
«Професор Вигдаров — відкриття століття».
* * *
«Радянські лісоводи подають руку дружби Африці!»
* * *
«Марина Гомон з хутора Овечого».
* * *
«Мирна професія військового льотчика Івана Запорожного».
* * *
«Ілько Сторожук запрошує в гості Геродота».
* * *
Запорожний попрощався з Лобаном і Каїтаном:
— Я поїду.
— Щасливо.
— Пройдемося, — Лобан узяв під руку Каїтана. — Бачиш, яким героєм ходить.
— Ви про кого?
— Про Запорожного... Вигдаров зробив з нього таку цяцю...
— Вигдаров сказав правду, Петре Петровичу. Якби не Запорожний, то ми досі шпорталися б на окремих діляночках...
— Не він один працював, Степане Стратоновичу...
— А він і не каже, що один.
— Ви, я бачу, вже... помирилися, — посміхнувся Лобан.
— То вже наше діло. — Каїтан вивільнив свою руку. — Набридло мені... так жити.
— Співчуваю... Але можуть статися зміни, — натякнув Лобан. — Незабаром конференція... Між іншим, я чув, що Мірошника... кудись переводять... в якийсь радгосп, чи що...
— Не може бути?
— Може, Степане Стратоновичу... Кажуть, ніби щось там у біографії не все ясно і по моральній лінії...
— Брехня, — сказав Каїтан.
— Не знаю, а вже дві комісії приїздили... Настрій у них не дуже...
— Хто ж у нас буде, Колишев?
— Та ви що? Як тільки Мірошник полетить, то й дружки за ним слідом... Я думаю, що на конференції нам треба зайняти принципову позицію, Степане Стратоновичу. Я ось тут накидав кілька сторіночок, — Лобан подав Каїтану конверт, — прочитайте, може, згодиться для вашого виступу...
— Я не буду виступати.
— Боїтеся? Я думав, що ви можете мислити перспективно... Все може бути, Степане Стратоновичу...
Каїтан зупинився і віддав конверт Лобану:
— Що, особнячок мені подаруєте? Не хочу!
— Ви заспокойтеся, Степане Стратоновичу. Подумайте. Конверт сховайте, пригодиться...
— Я весь час думаю, весь час. І вже надумав. Я виходжу з вашої гри, Лобан.
Лобан розсміявся і, ніби жартуючи, поклав конверт у бокову кишеню Каїтанового піджака:
— Нема ніякої гри, Степане Стратоновичу. Є чесна, відверта боротьба за принципову лінію з дрібнобуржуазними тенденціями деяких... керівників. Я цю лінію відстоюю завжди, і в обкомі мене підтримують.
— Хто?
— Не хвилюйтесь, є.
— Що ж ви хочете від мене?
— Щоб ви виступили на пленумі і... прочитали те, що там написано. Більше нічого. Факти всі перевірені, можете не сумніватися. Я просто хочу, щоб про них знали представники обкому... Домовились?
— Ні... Я вже вирішив... я хочу... бути чесним, — Каїтан важко дихав, тримаючись рукою за серце.
— Ви — чесна людина, Степане Стратоновичу, — поспішив запевнити Лобан.
— Я знаю, який я... Відведіть мене додому, мені погано...
Лобан допоміг дійти Каїтану до кімнати. Степан Стратонович скинув піджака, випив якогось порошка і ліг на ліжко:
— Подзвоніть, щоб приїхала Юля... І хай лікар приїде...
Лобан швидко вийшов. Каїтан повільно встав з ліжка, витягнув з шухляди кілька списаних аркушів, проглянувши, відібрав один, потягнувся до ручки, щоб підписати, але підкосилися ноги, і він важко осунувся на підлогу.
Лобан, побачивши нерухоме тіло Каїтана, закляк на порозі. Почувши чиїсь кроки, гукнув:
— Поможіть!
Увійшов Сторожук, кинувся до Каїтана:
— Дайте води!
Вони обережно поклали його на ліжко. Каїтан розплющив очі:
— Мені вже легше, така біда, Ільку Гнатовичу...
— Я викликав швидку допомогу, — сказав Лобан, потім витягнув з Каїтанового піджака конверт і сховав.
— Візьміть там зверху мою заяву і віддайте Мірошнику, — тихо попросив Каїтан.
— Яку заяву? — не зрозумів Лобан.
— Щоб звільнили мене...
— Так їх же тут багато, — Лобан розглядав заяви.
— Дванадцять, — простогнав Каїтан. — З першого дня, як приїхав сюди на роботу, почав писати заяви, щоб звільнили... Отакий я, значить, керівник... Мене треба було давно вигнати звідси...
— Та що ви говорите, Степане Стратоновичу, ми ж з вами дещо й зробили, — заспокоював Каїтана Ілько.
— Не говори, Ільку... Я собі ціну знаю... Може, останніх півроку я щось і робив, а то все думав, як утекти... до Юлі...
— Гаразд, я передам, — сказав Лобан. — Не пошкодуєте?
— Хочу... чесно... жити, а не тремтіти... Колись і ти, Лобан, будеш каятися, та...
— Одужуйте, — помахав рукою Лобан і вийшов з кімнати.