Я, Настуня та Іван Милентійович Магур виносимо подяку вам і всій міліції за поздоровлення і подарунок.
М. Магур».
Резолюція: «До відома. Оголосити подяку старшині М. Магуру за зразкову службу і за сина. М. Осадчий».
* * *
Знову поселився Іван Запорожний в Ольги Заклунної, бо директорську квартиру віддав Ільку Сторожуку, адже галасливий взвод не зменшувався...
У кімнаті все було так, як і колись, тільки не стояло вже Михайликове ліжечко. Та Іван завжди бачив його, коли повертався зі степу вночі, обережно ходив, щоб не натикнутися, не розбудити. Вмикнув світло, і ліжко зникало. Зрідка заходила Ольга, питала, може, що випрати чи зварити. Від її послуг відмовлявся.
— Ти, Іване, про себе подумай, — щоразу при зустрічі говорить йому Марина Гомон.
— Добре, — похитає головою та й піде...
Після від’їзду Ярини і сина в Івана ніби пропало відчуття часу, він не знав ні днів, ні чисел. Запорожний пам’ятав тільки гектари посадженого лісу. Здавалося, що більше нічого не існує для нього в світі...
...І світ, здавалося, забув його: ні слова від Ярини, ні звістки від Марти. Правда, він сам попросив Ольгу Заклунну, щоб не писала Марті про те, що сталося в них.
Ольга не писала.
Зрідка приходили заплакані листи від матері: Одарка й порога не переступає, і Ярина йде — не бачить... Кажуть люди, що заходить до них Данило Прах... «Забери ти мене, сину, бо, видать, ти вже не вернешся сюди, то хоч з тобою віку доживу». Іван написав матері, що забере її до себе — хай ще перезимує в своїй хаті...
Увечері Івану подзвонили, щоб приїхав на пленум райкому партії. До конференції було ще далеко, і Запорожний здивувався раптовому виклику. Іван встав удосвіта і, як тільки ввімкнув світло, хтось постукав у двері.
— Хто там?
— Це ми...
— Ранні гості! — Запорожний відчинив двері й побачив Ганнусю й Максима. — А ви звідки, чортенята?
— Ми на кургані були, — сказала Ганнуся.
— Сонце зустрічали...
— Прощалися, — зітхнула Ганнуся. — Ідемо сьогодні ми, Іване Трифоновичу. Максима теж прийняли в академію.
— Поздоровляю! — Іван обняв Ганнусю й Максима.
— Я так переживала за нього, — призналася Ганнуся, — ану, думаю, як провалиться на хімії...
— Добре тобі було із золотою медаллю, — відказав Максим, — а мені дісталося.
— На який же тебе факультет зарахували? — спитав Запорожний Максима.
— Ми з Ганнусею на лісовий... Разом будемо, Іване Трифоновичу.
— Я дуже хочу, щоб ви були разом... завжди... Їдьте... Будемо чекати на вас... я... люди... і Гілея... Машину вам дати?
— Ні, ми ще з Максимом у Каховку поїдемо... до тата... Він ще не бачив Максима... Нас Берик відвезе.
Запорожний провів їх на подвір’я. Сонце вже викотилося з-за кургану й полоснуло променями по вершечках двох Мартиних ялинок.
* * *
Лобан зустрів Запорожного в конторі й відвів убік:
— Чув? Дружка твого, значить, у відставку. Отак, Запорожний, не на ту карту ставив, — розпливлося в масній посмішці одутлувате обличчя Лобана. — І до конференції не втримався... Діалектика... Чого мовчиш?
— Лобан, мені дуже гірко, що я... живу з тобою на , одній землі, — відповів Запорожний і пішов у зал.
За столом президії він побачив спокійного Романа Мірошника, Колишева, осторонь, край столу, сидів секретар обкому партії Старченко, щось писав. Лобан сів у центрі стола.
— На нашому пленумі ми розглянемо стан підготовки до жнив, — сказав Мірошник, — і організаційне питання.
— Спочатку організаційне, а потім про жнива, — підправив Старченко. — Дозвольте по першому питанню мені.
Старченко вийшов до трибуни:
— Довгий час працював у вас першим секретарем райкому партії товариш Мірошник...
— Довгенько, — кинув Лобан і почервонів.
— Обласна партійна організація, як і ви, добре знає цього талановитого керівника і принципового комуніста. Бюро обкому вирішило просити вас, товариші, відпустити Романа Олексійовича.
— Куди?
— Це неправильно!
— Хай ще у нас попрацює!
— Справа в тому, товариші, — провадив далі Старченко, — що ми рекомендуємо Романа Мірошника секретарем обкому партії. Думаю, що ви зважите на наше прохання.
Зал вибухнув оплесками. Найголосніше аплодував Лобан...
— Отже, одноголосно? — Старченко обвів поглядом зал. — Спасибі. Нам треба обрати першого секретаря райкому партії. Які є пропозиції?
— Колишева!
— Колишева!
— Думаю, що ви правильно вирішили, товариші...
Лобан передав записку Мірошнику: «Поздоровляю Вас, дорогий Романе Олексійовичу! Завжди Ваш П. Лобан».
— А тепер, товариші, про жнива...
* * *
Катерина Власівна вже повиносила з хати речі, а Івана все не було. Вчора ж подзвонив і сказав, що вранці приїде... Може, на переправі затримався?
Жаль Катерині покидати свою хату, вік прожила в ній... А садок же який виходила! Наче на печаль цвіли весною абрикоси рожевим цвітом... Годі вже тої печалі. Ось приїде син, і зійде вона з материнського серця... Машина заскрипіла гальмами й зупинилася.
— А де ж Ваня? — схвилювалася Катерина Власівна.
— Захотів пішки по селу пройти, — відказав шофер, — самі розумієте, рідне... Можна вантажити?
...Іван ішов довгою-предовгою вулицею, наче по своєму життю, — все передумав, поки дійшов од Дніпра... Не пройдеш по ній назад, не вернешся в юність... Треба йти далі...
Високий паркан виріс перед Запорожний. Та це ж подвір’я Данила Праха. А он і він: Данило сидів на даху своєї нової хати і прибивав бляшаного коника... Михайлика не було.
— Ціп-ціп-ціп! — дзвенів чийсь знайомий до болю голос. — Ціп-ціп-ціп...
Запорожний не втримався і заглянув через паркан: на ганку стояла Ярина. Великий живіт випинався з-під її білого фартушка...
— Ціп-ціп-ціп...
* * *
— Оце, мамо, і є Овечий, впізнали? — показав Іван на ліси, на веселі хати і далекі кошари...
— Так це ж, сину, город, а була — пустеля... І дощик накрапає... Ліс хмари притягує...
— Була пустеля, мамо, поки ми не прийшли...
— А в яку ж ти хату мене повезеш, сину?
— Дивіться, мамо, де біля ганку ростуть дві ялинки, — там і будете жити.
— Он, сину, хата і дві ялинки... Та я вже була тут...
— Зараз, мамо, відчиню ворота...
Іван зайшов на подвір’я — на ганку стояла Марта.
— Ти? Марто!
— Я... Здрастуй...
— Здрастуй...
* * *
Ішов теплий весняний дощ...
На хутір, на степ, на кошари, на зелені ліси, — ...на Гілею.
НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ ЗАРУДНЫЙ
ГИЛЕЯ
Роман
Издательство «Дніпро»
(На украинском языке)
Редактор В. В. Хопта
Художник Д. Д. Заруба
Художній редактор В. С. Мітченко
Технічний редактор О. Г. Тализіна
Коректор Т. Г. Білецька
Інформ. бланк № 853.
Здано на виробництво 26.05.78.
Підписано до друку 10.11.78.
Формат 84 X 108 1/32- Папір друкарський № 3.
Гарнітура літературна. Друк високий. Умови, друк. арк.19,32.
Обліково-видавн. арк. 20,785.
Тираж 100 000. Замовл. № 36.
Ціна 1 крб. 40 коп.
Видавництво «Дніпро»
252601, Київ-МСП, Володимирська, 42.
З матриць Головного підприємства на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Воровського, 24.
Зарудний М. Я.
З-35 Гілея. Роман, — Київ: «Дніпро», 1979. — 366 с.
ІСБН
Идея романа украинского советского писателя состоит в том, что счастье человека, как и любовь, не приходит само по себе, за него нужно бороться, творить своими руками, сердцем и не только для себя, а для всех, для своей родной земли, — тогда оно настоящее и полное.