Благословлю тебе, щоб аж до скону твого
Доніс ти серце чисте й щиру душу
І щоб ти не зазнав сирітства духовóго,
В якому я свій вік корóтать мушу.
«Якби ти знав, як много важить слово,..»
Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює — якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить, і поганить,
І троїть на весь вік, — якби ти знав отсе!
Ти б злість свою, неначе пса гризькóго,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докóром не ранив нікого, —
Якби ти знав!
Якби ти знав, як много горя криється
У масках радости, байдужости і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До пóдушки горючими слізьми!
Ти б зір і слух свій наострив любов’ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров’ю
І зрозумів весь жах в людському безголов’ю,
Якби ти знав!
Якби ти знав! Та се знання предавне
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне...
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних, вбогих:
«Не бійтеся! Се я!»
Україна мовить
Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти іншого чекав?
Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо...
Просила я тебе чи ні?
І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Руси він ні раз!»
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойóго «я» найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.
Якби...
Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.
Якби могучість, щастя і свобода
Відмíрялись по мірі крови й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа, —
То хто б з тобою супірництво зніс?
О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх той виб’єсь з темної юрби.
Та праці тої, мамо, в нас так мало!
Лежить облогом лан широкий твій,
А кілько нас всю силу спрацювало,
Щоб жить, без дяки, в каторзі чужій!
«Немає друга понад мудрість,..»
Немає друга понад мудрість,
Ні ворога над глупотý,
Так, як нема любови в світі
Над матірню любов святу.
Не ділиш мудрости з братами,
Її злодíї не вкрадуть,
Її не згубиш по дорозі,
Вона свобідна серед пут.
Вона маґнет посеред моря,
Найкращий скарб, безцінний дар,
Огнище тепле в студінь горя,
Холодна тінь у стрáстей сквар.
Без неї все життя пустиня,
Так, як пустий без друга шлях,
І як твій дім пустий без сина,
І як пустий дурного страх.
Притча про любов
До Йосифа в Єгипті так
Сказав облесливий дворак:
«Ах, пане, страх тебе люблю
За добрість, за красу твою!»
Та Йосиф знав ціну тих слів
І дворакові відповів:
«Минувше ти збудив сумне...
Мій друже, не люби мене!