— Американці завжди діють з розмахом, — зауважив Черненко. — Але я гадаю, що німці передбачили це…
— Ви абсолютно наївна людина! Тут передбачай не передбачай — марне. Бо сила.
Оркестр заграв щось надто швидке й голосне. Черненко допив свою каву, підвівся й злегка кивнув сусідові:
— На добраніч.
— Спати? Так рано? — здивувався той.
— На добраніч, — повторив Черненко, вийшов на палубу й зупинився біля поруччя.
Навколо вже панувала ніч. Мерехтіли міріади зірок, за кормою плюскотіла чорна як смола вода. Чулося одноманітне гудіння двигунів. Віяло спокоєм і миром. І згадалося Черненкові не таке вже й далеке минуле, що закинуло його сюди, в іншу частину світу, на протилежний бік планети.
…Була глибока осінь 1942 року. Черненко — зв’язковий третьої роти одного з стрілецьких полків, що брав участь в обороні Ленінграда. Та пам’ятна ніч була зовсім звичайна, як і багато інших ночей на фронті. Черненко чергував біля телефону в землянці командира роти. Командир при світлі каганця писав: когось представляв до нагороди, комусь повідомляв про загиблих. Раптом до землянки увійшов розвідник, старший лейтенант Сєдих, і важко опустився на лаву.
Командир роти звів запитливий погляд.
— Володю Карташова втратили… На “секрет” напоролися. Ну, просто ж тобі лоб у лоб. Всі вибралися, а Володька… — Сєдих важко зітхнув і змовк.
— А “язика” взяли?
— Взяли. Навіть двох, але це не німці.
— Як — не німці?
— Думали, італійці, а виявилося, що іспанці. Наш майор місця собі не знаходить: “язики” та без язика. Щось лопочуть по-своєму, а дізнайся, про що. Одне тільки й зрозуміли: “еспаньолес, еспаньолес”. Іспанці, значить. А нам же вранці в атаку. Всліпу. Скільки хлопців загине…
— Товаришу старший лейтенанте, — звернувся Черненко до командира роти. — Я знаю іспанську, і якщо треба…
У землянці затанцювали тіні. То Сєдих, стривоживши полум’я каганця, підніс руку і з силою вдарив по столу.
— То якого ж ти біса мовчиш?.. Катай у штаб батальйону! Зараз же!
…У просторій селянській хаті сиділо четверо: двоє радянських офіцерів — командир батальйону та незнайомий Черненкові капітан — і двоє іспанців, у дуже пожмаканих, заляпаних сірувато-рудою осінньою грязюкою шинелях.
Майор підвів на Черненка втомлені від безсоння очі. В них засвітилася надія. Черненко розумів: вранці майорові вести у наступ, а не знати оборонного порядку ворога, розташування вогневих точок, значить наражати людей на небезпеку, воювати великою кров’ю. І раптом така знахідка — боєць, що знає іспанську мову.
— Скажи їм, щоб відповідали на мої запитання.
Черненко почав перекладати, і з перших його слів полонені, які досі сиділи, мов зацьковані звірята, заговорили швидко, навперебій.
— Про що вони? — нетерпеливився майор.
— Кажуть, що дуже раді бачити земляка. Це вони мене признали за іспанця.
— Давай до діла! — наказав майор.
Черненко лише встигав перекладати майорові запитання і відповіді полонених та уточнювати з ними разом одержувані дані на карті.
Іспанці дали цінні відомості. Минулої ночі гітлерівці непомітно відвели в тил свій виснажений полк і замінили його свіжими силами — іспанцями з “Голубої дивізії”. Полонені розповіли про схему оборони, розташування вогневих точок і додали, що вони земляки, з одного села, мобілізовані силоміць, що вже давно домовились здатися в полон росіянам і лише чекали слушної нагоди, бо не бажають воювати за чужі інтереси.
— Дозвольте йти? — запитав Черненко, коли допит було закінчено. Його зупинив капітан.
— Сержанте, звідки ви так добре знаєте іспанську?
— Вивчав, — коротко відповів Черненко.
— Я теж вивчав… німецьку, щоправда, — сказав капітан. — Але ще жодному фріцові не спало на думку, що я німець. Чому?
— Не знаю, товаришу капітане. Дозвольте йти?
— Ідіть, — кивнув капітан і щось занотував до свого записника.
Про випадок з іспанцями у роті побалакали й забули. Але через два місяці Черненка несподівано викликали у штаб полку. “Не інакше, як іспанського генерала впіймали”, — сказав жартома командир роти, повідомляючи Черненкові про виклик.
У штабі його зустрів інший майор і чорнявий, похилого віку чоловік у цивільному. Майор відразу ж звернувся до Черненка із запитанням:
— Звідки ви так добре знаєте іспанську мову?
Цього разу Черненко не відбувся, як тоді, в розмові з капітаном, коротким і вичерпним “вивчав”, а розповів про все спочатку.
Історія ця була незвичайна. І почалася вона ще в тридцять восьмому році.
Одного весняного дня, коли екзамени в школі, як то кажуть, були на носі й у восьмикласника Сергія Черненка катастрофічно зменшувався вільний час, мати повернулася з роботи пізніше, ніж звичайно, і привела хлопчика — худенького, з блідим обличчям і чорними, як маслини, очима.
— Знайомся, Сергію, це Енріке, — сказала мати. — Син іспанського республіканця. Його батьки загинули в боротьбі з фашистами. Він буде тобі за брата.
Так зустрілися вони — Сергій Черненко і син іспанського антифашиста Енріке. Відтоді в житті Сергія настав період, який пізніше він назвав “епохою Енріке”. У вільні від уроків години він учив Енріке російської мови, а сам пожадливо оволодівав іспанською, бо вирішив, як і тисячі хлопчаків його віку, обов’язково взяти участь у боях іспанських республіканських бригад з фашистами. Він, як і його однолітки, жив подіями в Іспанії, носив прямокутну пілотку-“іспанку”, а географію далекої країни на Піренеях знав, мабуть, краще, ніж власної.
— Ой, Сергію, провалишся ти на іспитах, — часто казала мати.
— Не провалюся, — обіцяв Сергій і заощаджував час за рахунок гімнастики, плавання і сну. Його життя тепер ішло за чітко виробленим розкладом: у понеділок, середу і п’ятницю вони розмовляли з Енріке тільки по-іспанському, у вівторок, четвер і суботу— по-російському. Неділя була вихідним днем, і тоді російські слова звучали упереміш з іспанськими.
Отож Сергій опановував іспанську мову не за програмою, а стихійно. І успіхи його були вражаючі. Вже восени на вечорі-зустрічі з іспанськими дітьми Сергій розповідав про радянських комсомольців. Гості добре його розуміли, а дехто навіть вирішив, що він теж іспанець, тільки давно виїхав у Росію і через те забув окремі слова.
І все це завдяки Енріке. Взагалі Енріке був кумиром Сергія і всієї родини. Про нього не просто піклувались, його любили, як рідного.
В ті дні з Іспанії надходили скупі й невтішні вісті. Відчувалося, що фашисти перемагають. Та Сергій і Енріке не хотіли вірити в це. Поразка республіканців тимчасова, гадали вони, і справжні бої — ще попереду. Хлопці чули про радянських героїв, які самовіддано билися в інтернаціональних бригадах. Сергій чекав, що настане час, коли й він із своїм другом вирушить в Іспанію, щоб у боях з ненависним ворогом відстоювати республіку. А тому наполегливо й енергійно вивчав іспанську мову.
…Бесіда майора і сержанта затягнулася. Слухаючи, майор охоче пригощав Сергія цигарками “Дюбек” і час від часу робив якісь помітки.
— Ось так я й вивчив іспанську, — закінчив розповідь Черненко. — Ну, а в сорок першому, під час війни, батька перевели на Урал, ми з мамою поїхали також, а Енріке з іспанцями евакуювали за Волгу.
— Ви з ним листуєтесь? — раптом спитав іспанською мовою чорноволосий чоловік у цивільному, який весь час мовчав, і Черненко відразу зрозумів, що перед ним іспанець. Черненко відповів, і між ними зав’язалася бесіда, що мала характер відвертою іспиту. Іспанець навіть запропонував написати невеличкий диктант і, прочитавши його, зробив висновок: черненковий словниковий запас і грамотність задовільні, а вимова просто чудова. У будь-якому іспанському місті чи селі ніхто не запідозрить в ньому іноземця.
Ще тоді, на допиті полонених іспанців, Черненко зрозумів, точніше, інтуїтивно відчув, що саме цікавило капітана і для чого він запитав його про знання іспанської мови. І коли тепер йому запропонували працювати розвідником, Черненко не здивувався, а одразу, без найменших вагань, погодився.