— Я готовий, товаришу майор, — виструнчився Черненко.
Майор розсміявся.
— Ні, любий, ви ще ні до чого не готові.
Рік у спецшколі тягнувся нестерпно довго. На фронті час минав, наче мить, а тут, у тилу, щодень — те ж саме: іспанська мова, вправи із стрільби, радіосправа… І так день у день, з місяця в місяць. Як у калейдоскопі, миготіли важливі, історичного значення події: битва на Курській дузі, визволення Орла й Бєлгорода, відступ гітлерівців по всьому фронту. Сергій Черненко прекрасно розумів, якою ціною дістаються ті перемоги, — адже він був на передовій, — і дуже соромився своєї бездіяльності. Іноді йому здавалось, що його помилково відрядили в оце невеличке містечко, де він змушений відсиджуватись у затишних аудиторіях і вивчати те, що вже, мабуть, не знадобиться в цій війні, бо відчувалося в усьому, що перемога над фашизмом недалеко. Його тягнуло на фронт. Туди, де вирішувалась доля Батьківщини.
Нарешті він написав рапорт. Йому відповіли, що війна йде не тільки в окопах, а й на фронтах невидимих, і що на цих фронтах не легше, а набагато важче. І вийшов він від полковника присоромлений, по-справжньому усвідомивши, що таке стратегія і тактика сучасної війни.
Незабаром його перевели в Москву, і сивий старий чоловік довго роз’яснював йому будову атомного ядра, здатність окремих елементів до радіоактивного розпаду. Звичайний, здавалося, добре відомий ще з шкільного підручника уран перетворився з абстрактного хімічного елемента на сировину для нової, небаченої досі зброї, здатної сіяти миттєву смерть на величезній території.
Сергій учився наполегливо і старанно, бо повинен був знати й уміти багато чого. Якась незначна деталь, штрих, дрібничка, повз які байдуже пройде звичайна людина, можуть бути дуже важливі для розвідника. А для того, щоб помітити ту дрібничку, потрібні глибокі і всебічні знання. Принаймні в таких галузях, які цікавлять контррозвідника.
І ось настав день, коли він мав вирушити на завдання. Чи був він готовий до роботи розвідника? Він був молодий, добре натренований, мав міцне здоров’я, але в нього не було звичайного життєвого досвіду, що приходить з роками і який не заміниш ні навчанням, ні тренуванням. А тому бракувало вміння миттєво оцінювати довколишні події.
…Черненко запалив сигарету і оглянувся довкола. Небо із срібним диском місяця нагадувало театральну декорацію. На палубі віддалік прогулювались поодинокі пасажири. Долинали окремі фрази.
— Що не кажіть, а земля зараз — це найнадійніше.
— Земля завжди надійна.
З протилежного боку говорили про інше:
— Не треба так хвилюватися, Карміно: війна скоро закінчиться.
“Так. Війні скоро кінець, — думав Черненко. — Це зрозуміли нарешті й союзники. А якщо фашистам усе ж таки вдасться зробити атомну бомбу? Бомба вже нічого не вирішить. А жертви, руйнування? Хтозна, скільки зла вона ще може накоїти!..”
— Вирішили подихати свіжим повітрям? — зненацька почулося за спиною.
Черненко оглянувся. Перед ним стояв недавній сусіда по столу.
— Не спиться, — відповів неохоче, аби щось сказати.
— Так. Океан, місячне сяйво… Яке дивовижне видовище.
“От нав’язався, — подумки вилаявся Черненко. — А чому?” Це просте запитання не спало йому тоді на думку, бо в голові було одне — як виконати завдання. Так шахіст, готуючи пастку суперникові, часто не помічає контргри.
— Спробую все-таки заснути, — кинув Черненко і попрямував до лабіринту коридорів.
І знову він біля радіорубки. Двері цього разу були незачинені. В маленькій каюті темно. Крок… і раптом він відчув удар по голові. Та цієї ж миті чи то інстинктивна, чи відпрацьована під час тривалих тренувань реакція примусила його ледь-ледь відхилитися вбік.
Черненко почав поступово опускатися. А дужі руки вже підхопили його і тягли на верхню палубу. Потім вони легко, як пір’їну, перекинули його через борт. І, вже коли він падав донизу, у вируючу пітьму, в потьмареній свідомості виникла яскрава картина: він побачив себе чайкою, яка, склавши крила, каменем падає в океан. Легенький порух м’язів — і крила розпростані. Він летить у світлім сяйві сонячного дня. Та раптом невідомо звідки простяглася міцна рука, схопила птаха й почала стискати, наче в лещатах. Застугоніло в скронях, груди розривались і на якусь мить Черненко зрозумів, що то не птах, то він сам летить у безодню. Йому нічим дихати, немає сили… І тут якась величезна тінь майнула перед ним, підхопила й швидко-швидко понесла у безвість. Чорна, ледь посріблена місяцем вода поглинула Черненка…
— Сергію Терентійовичу! — раптом почулося поряд, і Черненко здригнувся від несподіванки. На узбережжі стояла Рогова. — Ви… пробачте. Хто це до нас приїхав? — поцікавилась вона, ідучи поряд Черненка. — Кажуть, величина?
— За величинами розрізняють тільки зірки на небі.
— Та й ця, що приїхала, теж, кажуть, світить.
— Світить, — якось невиразно посміхнувся Черненко.
— У вас неприємності? — запитала Рогова, відчувши настрій Сергія Терентійовича.
Черненко не встиг відповісти. Почулися чарівні звуки скрипки, Черненко й Рогова озирнулися. Над берегом моря стояв похилого віку чоловік у чорному костюмі й фетровому капелюсі — не по погоді й не по сезону. Він стояв обличчям до моря і грав. Ні, не грав, а, здавалося, виливав з-під смичка глибокий біль свого серця, потаємну тугу за чимось дорогим, що, може, пішло назавжди.
— Хто він? — спитав Черненко.
— Не знаю, — стиха відповіла Рогова. — І ніхто не знає. Він приходить сюди щороку в той самий день. Приходить на це місце і грає ту саму мелодію. Дивна людина.
— А може, й ні, — сказав Черненко.
Вони змовкли й заслухалися. Стояли поряд, плече до плеча, і кожний думав про своє.
…В юні роки Рогова займалася легкою атлетикою — метала спис і мріяла стати чемпіонкою. Змагання йшли за змаганнями. Тренувалася багато, не шкодуючи ні часу, ні сил, і, нарешті, прийшов успіх. Спершу третє місце, потім друге. Але далі фортуна їй зрадила: більшого досягти не змогла і спорт полишила. Через кілька років закінчила медичний інститут, збиралася займатись науковою роботою, але посада дільничного лікаря — то не найкоротший шлях до наукових відкриттів. Кашель, нежить, катар верхніх дихальних шляхів… У серйозних випадках — консультація спеціаліста. І так день у день, з місяця в місяць, з року в рік.
Тоді хтось із колишніх однокурсників, що працював у Центрі по вивченню морських тварин, розповів їй про цікаві досліди, які вимагали участі лікарів. І хоча Рогова знала, що серед медиків побутує думка, ніби ветеринарна наука — це медицина третього ґатунку, вона все одно влаштувалася в одну з лабораторій. Це була нова й цікава справа, що рятувала від нудьги й одноманітності.
Минув деякий час, і Рогова випадково попала на лекцію Черненка. Він розповідав про останні результати дослідів з дельфінами. Факти, легенди й гіпотези, іноді дуже тісно переплетені, малювали дивовижну картину, цікаву й заманливу, як подорож у невідомі космічні простори. Після лекції вона підійшла до Черненка. Прагнула більше дізнатися про дельфінів, дещо уточнити. Вони довго прогулювалися берегом, і Рогова захоплено слухала свого співрозмовника.
А Черненко? Він, усе ще перебуваючи у піднесеному настрої від лекції, розповідав про своїх піддослідних те, чого не встиг та й не міг розповісти в лекційному залі. І Рогова дедалі більше дивувалася його вмінню пов’язувати факти, які на перший погляд лежали в різних площинах науки. Здавалося, Черненко прямує в невідоме, як воїн, і вона раділа, що доля звела її з цією натхненною, захопленою майже фантастичними ідеями людиною.
Коли зайшла мова про парадоксальні випадки в житті людини, її здатність навчатися, Черненко нагадав Роговій так звані “гаспаргаузерівські досліди”, що були поставлені колись людиною чи природою. Ув’язненого змалку в камері-одиночці, цілком забезпеченого харчуванням, але позбавленого спілкування з людьми, нещасного спадкоємця престолу одного з німецьких князівств Гаспара Гаузера було випущено на волю лише в юнацькі роки. Але мети, що її поставили ті, хто не бажав приходу до влади Гаспара Гаузера, було досягнуто: Гаспар став розумово неповноцінним.