— Жаднюга, — не витримав Олег. — Про запас дбає.
Він вимкнув установку.
Червоні лампочки в басейні Корсара згасли, і з його динаміка долинули голосні свисти. Вони тривали хвилину чи й більше. Потім Корсар замовк, ніби прислухався до чогось, і почав свистіти знову — швидко, безперервно, з різними інтонаціями. Що ж було в тих звуках? До кого він звертався? До людей — з проханням продовжити цікаву гру? Чи, може, до Вдалого? Адже за планом досліду Корсар повинен був розповісти йому про “секрет” добування їжі: натисни, мовляв, друже, на педальку, — одержиш жетон, кинеш в отвір автомата, що висить у басейні, — матимеш їжу. І якщо Вдалий “зі слів” свого невидимого зараз родича навчиться користуватися приладами, яких він ніколи не бачив, це буде крок у невідоме, відкриття, доказ того, що в дельфінів існує дуже розвинена система інформації.
Час тягнувся повільно. Нарешті Олег знову ввімкнув апаратуру. Спалахнули червоні лампочки в басейні, і Корсар, заспокоївшись, продовжував далі складати жетони, а Вдалий, як і раніше, стривожено кружляв у своєму відсіку, щоправда, вже не хаотично, а ніби щось розшукуючи.
— Автомат! Він шукає автомат! — вигукнув Олег.
Дослідники завмерли.
— Розказав-таки йому Корсар!.. — зрадів Семен.
Черненко спостерігав цю картину нагорі.
Вдалий зробив ще коло по відсіку, підплив до жетонного апарата й зупинився.
“Ну, давай же, давай! Натискуй!” — подумки заохочував його Черненко.
Але дельфін… торкнувся головою педалі й завмер. Потім поплив, знову повернувся, постояв “свічкою”, енергійно працюючи хвостом, і нарешті подався у найдальший закуток дельфінарію, ніби протестуючи проти голодної дієти і самотності.
Після повторення досліду в журналі лабораторії з’явився короткий запис: “Експеримент № 580. Результат негативний”.
Черненко торкнувся скроні, де швидко-швидко пульсувала жилка. Довго стояв, задумавшись. Він уже напевне знав: невдача неминуча. Точніше, не знав, а відчував. Він давно помітив за собою, що ніколи не міг передбачити успіх, зате невдачу відчував безпомилково. Ще звідтоді, як у каюті другого класу пасажирського пароплава перетинав Атлантичний океан, прямуючи в Кадіс.
…Черненко розплющив очі й застогнав. Не стільки від болю, скільки від того, що величезні обручі, які стискали його скроні і груди, ослабли — дихати стало вільно і легко… Він живий! Це вразило його найбільше.
Океан був спокійний, тихий. Над головою срібний місяць уповні. Густого чорного кольору небо з яскравими південними зірками, наче стара, з’їдена міллю портьєра, за якою горить світло. А вдалині — величезна громада пароплава. Він невмолимо віддалявся — єдиний рятівний острівець серед безмежного водяного простору. Разом з ним танула і будь-яка надія.
Черненко був сам один серед водяного безмежжя. Костюм здавався свинцевим і тягнув донизу. У вухах дзвеніло так, наче там працювала велетенська кузня, дихати було важко, боліла від удару голова.
Він злегка ворухнув руками. Вони були важкі, неслухняні. “За бортом… Я за бортом… — зринула думка. — За бортом, але живий. Правильніше, поки що живий. А раз живий, будемо боротись.
Думки ніби відокремились від тіла, стали спокійніші й логічніші. Здавалось, що розмірковував не він, а хтось інший, сторонній.
Було холодно, й Черненко спробував плисти, щоб зігрітись. “Але чому холодно? Океан у липні теплий, як парне молоко. А ось одяг… Одяг треба скидати. Документи, гроші — все це тепер ні до чого. І пістолет також зайвий вантаж”.
Піджак знімав довго і важко, зате він одразу пішов униз, наче хтось потягнув його у безодню. Краватка — навпаки, довго не тонула й чіплялась до руки, наче не бажала розлучатися із своїм господарем.
Тепер плисти стало легше, але думки, як докучливі мухи, не полишали його. “Така дурна смерть — потонути при повній свідомості!.. Потонути, не виконавши завдання… Це неможливо. Його врятують. Тут ходять пароплави, бо це ж стовпова океанська дорога. Його помітять. Треба триматися з усіх сил, триматися до ранку”.
Відчуття холоду поступово зникало, дещо заспокоювались і “ковалі” у скронях. Черненко заощаджував сили, лежав на поверхні води — маленька цяточка в океанському просторі. Але мужня, сповнена надії і віри на порятунок…
В океані сонце сходить якось особливо — не так, як над сушею. Величезне, трохи сплюснуте світило піднімається просто з води, і тоді океан ніби кипить на виднокрузі.
“Перш ніж напасти на людину, акула робить спіральні кола, поступово зменшуючи кільця”. Це було перше, що спало йому на думку, коли він побачив неподалік півметрове лезо акулячого плавця. І раптом знову згадалось: “Якомога активніше борсайтесь у воді, бийте руками по поверхні, гукайте, кричіть. Тільки цим можна злякати акулу. Єдиний засіб захисту від неї — напад”. Звідки це? Ага, з “Пам’ятки для тих, хто зазнав морської катастрофи”. Але для галасу і борсання сил не було.
Величезна акула поволі, ніби знічев’я завершувала перше коло. “А може, вона мене не помітить?” — зринула надія і поступово розвіялась. Друге коло було вже менше. Тепер стало очевидно, що ненажерливий хижак почув здобич і, описуючи спіралі, поступово наближається до жертви. Тільки зараз Черненко відчув жах. Раптом удалині він помітив ще кілька плавців. До нього наближалась ціла зграя морських хижаків. А перша нападниця була вже зовсім близько. Здавалося, простягни руку й можна торкнутись її жорсткої, мабуть, як шліфувальний папір, шкіри. І все-таки вона була дуже красива: голуба спина, сріблясто-біле черево, трохи сплюснуте зверху сигароподібне тіло й сильний, гострий, як лезо, хвостовий плавець. Ось акула почала перевертатись догори черевом. “Все!.. Це кінець… Твій кінець, Сергію… Зараз вона кинеться… Зараз!..”
Зненацька Черненко помітив, що під ним, унизу, майнули якісь тіні й попереду, там, де була акула, запінилась-завирувала вода. Він подумав, що то між собою схопилося кілька акул, котрі не бажали ділити здобич. Але чому у нападаючих зовсім інші лоби? Чому в них нема серпоподібного спинного плавця? Ага, он воно що. Це не акули! Це дельфіни, яких колись він бачив у Чорному морі.
Тим часом бій між акулою і дельфінами розгорявся. Гострий акулячий плавець то зникав під водою, то знову з’являвся. Раптом її тіло застигло на мить, потім хитнулося, вигнулось над поверхнею величезною дугою й зникло у воді. Втрачаючи свідомість, Черненко відчув, як щось еластично-пружне торкнулося його плечей, рук, і він поплив, підхоплений якоюсь невидимою силою…
Свідомість повернулася несподівано, й перше, що він побачив перед собою, це було сонце, яке стояло майже в зеніті. А потім він помітив поряд себе дельфінів. їх було небагато. Може, десять, дванадцять, та вони оточували його з усіх боків, ніби охороняючи, — спокійні, зосереджені, з трохи хитруватими усмішками. Один з них підтримував його над поверхнею води. “Чому вони усміхаються? — думав Черненко. — І куди пливуть?” Потім ці думки змінили інші: “Скільки минуло часу? Година? Дві?..”
Черненко відчув біль у рані на голові. Він спробував ворухнути рукою й торкнувся лисніючої шкіри тварини. Дельфін пірнув, і Черненко закашлявся від води, але одразу ж відчув під рукою плавник іншого дельфіна і його дуже тіло.
“Що це? Гра тварин, які знайшли в морі незвичний предмет? Ні. Схоже на те, що дельфіни хочуть мені допомогти”. Він спробував повернути голову, щоб краще роздивитися довкола, і тієї миті небо, сонце й океан з дельфінами хитнулись і разом із Черненком попливли в якусь чорну безвість…
Сонце сідало за обрій, коли він відчув під собою землю. Він лежав на твердому, прохолодному піску. Що це? Міраж? Галюцинація?.. Промені сонця золотили верхівку високої скелі, що одиноко здіймалася над поверхнею океану. Навколо стояла мертва тиша. її не порушував навіть сумний плескіт океанських хвиль.
Черненко відчув страшний холод. Його лихоманило. Але підвестися не було сил, та що там підвестися — ворухнутися навіть не міг. Хотілося пити. Хоча б краплиночку води на пересохлі від страшної спраги вуста!