Наче спринтер на біговій доріжці, Черненко майже фізично чув за собою дихання Данилевського і через те включав останні швидкості.
“Ех, Федоре, Федоре. Сидиш зараз у готелі над чернеткою звіту, а по суті ні в чому не розібрався, ні в що не вникнув, лише офіційну документацію переглянув. Упередженим ти їхав сюди, таким збираєшся й повернутись назад…”
— А знаєш, що мене й досі дивує? — вів своє Платонович. — Чому дельфіни не помстились? Чому вони вмирали без найменшого опору? Чому завжди привітні до людей і ніколи-ніколи не чинили нам бодай найменшого зла? Ти, вчений, скажи.
— Не знаю, Платоновичу. Та, мабуть, і ніхто цього не знає. Одні кажуть: дельфін занадто дурний і довірливий, не може розібратися, хто друг, а хто ворог. Інші гадають, що навпаки: дельфіни свідомо потерпають, аби ввійти з людиною в контакт.
— Чув я таку байку, — Платонович глянув на Черненка. — Нібито в дельфінів своя релігія… Людина для них — бог, суша — рай, куди вони мріють потрапити після смерті. Воно й справді, помираючи, дельфіни частенько викидаються на берег. Ну, а бога… його треба лише шанувати й молити про милосердя…
— Красива байка, — задумливо озвався Черненко, — тільки погані ми боги…
— Дельфіни! — вигукнув черговий матрос. — Бачу зграю!
Платонович, примружившись, глянув у морську далину й наказав:
— Малий хід!
— Єсть малий хід! — почулося у відповідь.
— Приготувати сіті!
— Єсть сіті!
На палубі заметушилися, загупали чиїсь квапливі кроки й раптом все стихло: команда приготувалась до відлову.
Велика зграя дельфінів бавилася поблизу банки — величезної піщаної мілини. Тварин було десятків зо два. Вони безперервно вистрибували над поверхнею води так, ніби провадили змагання із стрибків у висоту.
Катер обходив зграю по колу, викидаючи загороджувальну сіть. Від правого борту вже відходило дві невеличкі швидкохідні шлюпки — так звані “жаби”, на яких розмістились екіпажі “швидкої допомоги”, що патрулювали сіть із зовнішнього боку. Вони стежили за тим, щоб котрийсь із дельфінів не заплутався в сітях і не загинув від нестачі повітря. Олег і Семен вже стояли в аквалангах, готові кинутися за борт при першій команді. Саме їм Черненко доручив найвідповідальніше — відшукати в зграї двох дельфінів, молоду пару.
Ось кільце сіті замкнулося.
— Пішли, хлопці! — наказав Черненко.
Олег і Семен стрибнули із катера й зникли під водою.
Коли вони випірнули серед зграї дельфінів, ті не кинулись від них. Не агресивні, але й не лякливі, дельфіни лише відпливли на деяку відстань і з цікавістю розглядали несподіваних гостей. Мабуть, великі скляні “очі” — маски, балони на спинах і ласти не дуже пов’язуватися з їхньою уявою про людину, яку їм, безперечно, не раз доводилося бачити і в морі, і на пляжних мілководдях.
Олег першим помітив дельфіняче подружжя. Самець і самка трималися разом і, не звертаючи уваги на людей, з якоюсь особливою ніжністю торкалися один одного. Олег, махнувши Семенові рукою, пішов на зближення з ними.
Дельфіни зустріли людину, як здалося Олегові, з прихильністю. Самець відплив від самки метрів на десять назустріч Олегові, й почав гратися з ним, наче із старим знайомим. Дельфін виявився спритним, сміливим і товариським. Семен, побачивши, як легко Олег заволодів увагою самця, підплив до самки. Але та зустріла його насторожено, певно, природний інстинкт “слабкої статі” змушував її бути передбачливою, зважувати свої вчинки в спілкуванні з невідомою істотою.
Тим часом Олег, безперервно бавлячись із самцем, уже наближався до катера, що стояв на якорі біля банки. Один порух руки — і дельфін потрапив у заздалегідь приготовлену пастку. А тоді пастка, підхоплена краном, попливла у повітрі до палуби. Та тієї миті, як пастка піднялася над поверхнею води, дельфін, підступно обдурений людиною, подав сигнал. То було кілька різких тривожних звуків. У зграї відразу ж зчинилася паніка: тварини кинулись до центра створеного сіттю кола, і звідти безперервно долинали свисти та безліч різних звуків.
Потім дельфіни попливли в різні боки, наштовхнулись на загороджувальну сіть, швидко закрутились у пошуках виходу. Ось один із них голосно свиснув, високо підплигнув і, перекинувшись через сіть, зник у відкритому морі. За ним — інші, так само блискавично.
Останньою в зграї йшла самка, біля якої чатував Семен, і він у розпачі мало не гукав навздогін. Але в той час, коли самка наблизилась до загороджувальної сіті, з палуби почувся ще один посвист. То подав голос взятий у полон дельфін, і самка несподівано повернула назад, швидко попливла до катера. На превелику Семенову радість вона дозволила накинути на себе пастку, наче добровільно хотіла поділити долю друга.
Незабаром обидва дельфіни були на палубі й лежали поряд у ваннах, куди безперервно подавали морську воду. Дельфіни дуже чутливі до підвищення температури, навіть незначний перегрів може викликати у них тепловий удар. І, наче розуміючи цю особливість свого організму, бранці поводились дуже спокійно. Вони лише пересвистувались між собою, ніби радячись про щось. Здавалось, що дельфіни свідомо довірили свої долі людині, покладаючись на її мудрість і справедливість.
— Гарна пара, — похвалив Черненко й, звертаючись до Олега, додав: — Значить, добу на тренування і почнемо. Так?
Олег схвально кивнув головою й опустив погляд: Черненко розмовляв з ним так, нібито Олег запропонував експеримент, і вони помінялись ролями. Від цього хлопець почувався ніяково. Він і зараз не вважав себе автором ідеї. Просто висловив думку, яка вже давно, хоч і підсвідомо, володіла працівниками лабораторії.
— І кого ж зробимо провідним? — запитав Черненко.
— Самця, — відразу ж відповів Олег. — Сильне почуття, благородне прагнення прийти на допомогу істоті, яку любиш. Я — за лицарство.
— А ви, Семене? — звернувся Черненко до Поліщука.
— Я б — самку. Я — за ніжність.
— Ось так, значить, — ніби зважував Черненко. — А яка твоя думка, Платоновичу?
— Лицарство бере міста, а ніжність — серця. Я теж за ніжність, — озвався старий моряк.
— Самку негайно в басейн для тренувань, а самця — в карантин, — розпорядився Черненко. — До речі, як ми їх назвемо?
— Нінарія і Сергус, — відповів Олег.
— Це з якої ж легенди? — запитав Черненко.
— З майбутньої. Я не пророк, але вірю: Нінарія і Сергус принесуть нам успіх.
…Катер повільно наближався до берега. Черненко стояв біля ванн з дельфінами й, слухаючи їхню тиху, сумирну “розмову”, по черзі ніжно пестив подружжя. Він уявляв собі, що дельфіни зараз говорять про нього, людину, яку вони теж хочуть розгадати, але, як і він, не можуть знайти для цього ключа. Черненко дивився на дельфінів, і знову згадки про минуле постали в його пам’яті.
У перші дні перебування на острові Черненка не раз охоплював відчай. І не стільки від самотності й голоду, скільки від свого безсилля, від неможливості вибратись з отого клаптика землі, що загубився в океані. І ще — серце краяла думка — він програв, як хлопчисько, не виправдав довіри, не виконав завдання.
Часто уві сні йому хотілося кричати і він кричав на повну силу легенів, щоб його почули там, далеко-далеко, за сотні й тисячі кілометрів. І прокидався від власного крику.
Потім прийшли безнадія, апатія. Та міцний організм і воля перемогли. Розум вимагав: вижити! Вижити, що б там не було…
Історію Робінзона Крузо Черненко прочитав ще в четвертому класі й добре пам’ятав, що книга йому не сподобалась. Інша річ — романтика революції, подвиги героїв Гайдара, полум’яний Овод… А Робінзон?.. Ні, це не вабило, не захоплювало, не надихало. Перегортаючи сторінки книги, Сергій Черненко по-справжньому не переживав з героєм його злигоднів: пригоди Робінзона здавались йому надуманими, далекими від справжнього життя, а головне, безнадійно застарілими. І, певна річ, ні тоді, ні пізніше йому навіть не спадало на думку, що він сам може опинитися в ролі славнозвісного героя Даніеля Дефо.