— Так ось, — казав учений, рішуче розтинаючи долонею повітря, — ніхто не сперечається: дельфін справді розумна, — він зробив виразну паузу, — але тварина. І не більше. Як, скажімо, собака чи кінь. Можливо, що в якійсь мірі навіть набагато розумніша. Але “розумне” ще не значить “свідоме”. Ось у цьому й полягає та сама безодня, яка розділяє людину і тваринний світ. Елементарно.
— А може, цю безодню ми самі й утворили? — раптом почулося серед тиші.
Учений лишив репліку поза увагою.
— Я згоден, що дельфінів можна приручити, — незворушно провадив він далі. — Навіть одомашнити, і користь від цього буде величезна. Вони зможуть пасти косяки риб, заганяти їх у сіті, носити на собі прилади для розвідки океанського дна, бути зв’язківцями між підводними лабораторіями і сушею. Одне слово, дельфін може стати таким же помічником людини у морі, яким у свій час був собака на суші. Але намагатися посадити дельфінів за круглий стіл для інтелектуальної бесіди, скажімо, про перспективи використання морських багатств чи космічного простору?.. Намагатися шукати в них свідомість… Це, по-моєму, те ж саме, що шукати у Сахарі воду.
— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скельцями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.
— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпане. Ми всі переконані, що черненківська теорія “молодших братів по розуму” не витримує жодної критики. Це ясно, як білий день…
— Ясно, але не зовсім, — заперечив молодий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.
— Та хіба ж я проти фантазії? — вигукнув низенький на зріст учений. — Я проти фантазерства і марнотратства!
В конференц-залі знову запанувала тиша.
— Та-а-ак, — мовив голова ради, зрозумівши, що йому треба сказати останнє слово. — Шкода все ж таки, що не приїхав Черненко, а в його доповідній немає чіткої картини… Я думаю ось що, — він глянув на Данилевського. — Ви, Федоре Олександровичу, у гарних стосунках із Черненком…
— Егеж, — невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до чого хилить голова. — Я дуже поважаю його як ученого.
— Так от, ми просимо вас поїхати в четверту лабораторію і на місці в усьому розібратися. А потім…
Данилевський енергійно замахав руками:
— Ні, ні, що ви… Та в мене…
— Знаю, знаю, — не дав йому доказати голова ради. — У вас тисяча і ще одна справа, у вас безліч обов’язків. Але, Федоре Олександровичу, дорогий, крім вас, нікому. Ви ж знаєте, що нікому. І ваша об’єктивність, ваше уміння аналізувати факти…
Схвальне гудіння зали змусило нарешті Федора Олександровича погодитися.
Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори віч-на-віч зустрілися з морем. І у тривалій боротьбі води і суші перевага була на боці моря. Поступово й методично набігали хвилі, і камінь не витримував — тріскався, відколювався й, розсипаючись, падав на дно. Потім прибій роздрібнював уламки скель, обкочував і вигладжував камінці й на прибережній смузі утворювалася галька. В одному місці ця робота моря була успішна, в другому вона затримувалася, в третьому — ледь-ледь посувалась. Ось так хвилі й вигризли затоку, що з обох боків оточена прямовисними скелями, які нагадували вартових-велетнів, застиглих на своєму віковічному посту. Дике місце, незатишне, але ніби самою природою призначене для зосередженої роботи вчених.
До міста звідси — палицею докинути, всього лише якихось п’ятдесят кілометрів, але дорога — важка, звивиста, не скрізь безпечна, здавалася довгою і втомливою. Тому на березі затоки поступово виросло невеличке селище. Збірні дощаті будиночки стояли уздовж моря. Деінде вони тулилися стіна до стіни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцільного зеленого масиву.
Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабораторії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті-триста від неї містився невеличкий, у формі вісімки, оточений бетонованим бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підземний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що відбувається у воді та на її поверхні. Тут встановили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.
Зараз перед одним із вікон за пультом сиділи Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник лабораторії.
Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні грається дельфін. Він то злітав високо над басейном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників лабораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.
— Готово, Сергію Терентійовичу, — доповів Олег. — Почнемо?
Черненко глянув на годинник.
— Коли привезуть новачка? — запитав.
— Обіцяли пів на третю.
— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вмикайте гідрофони.
Олег нахилився до селектора.
— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.
У приміщенні лабораторії, в кімнаті звукозапису, повновидий рожевощокий хлопчина Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шкали, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Незабаром Черненко й Олег почули голос дельфіна.
— Осцилограф! — наказав Черненко, й тієї ж миті на екрані заструменіли зелені змійки імпульсів. То було зображення Корсарового голосу.
Черненко злегка натиснув на невеличкий важіль перед собою, і вода в басейні раптом набула якогось своєрідного відтінку, ніби в неї вилили червону фарбу. Спалахнуло світло, що було сигналом для дельфіна: “Увага! Починаємо дослід!” І Корсар це зрозумів: він одразу ж завмер у настороженому чеканні.
— Давайте! — наказав Черненко, і на металевому прикріпленому до стінки басейну приладі з голубою педаллю з’явилися три світні точки. Дельфін, здавалося, саме цього й чекав: він прожогом кинувся до приладу й тричі натиснув на педаль. Механізм заскреготів, потім задзижчав і викинув у воду круглий, з долоню завбільшки пластмасовий жетон, що почав опускатися на дно. Та Корсар спритно підхопив його, підплив до автомата, який містився на протилежному боці басейну, і закинув жетон у “лійку”, що височіла над водою. В автоматі відкрилася шторка, й перед дельфіном з’явилася невеличка рибка, яка відразу ж зникла в його пащі.
Черненко знову натиснув на важіль. Тепер на приладі з’явилося п’ять світних точок. Корсар одразу помчав до педалі, натиснув її п’ять разів, одержав жетон і, вкинувши його до “лійки”, дістав винагороду — невеличку рибину.
Раптом Черненко почав безсистемно змінювати сигнали, запалюючи то один, то десять, то п’ятнадцять. Але дельфін жодного разу не припустився помилки. Дослід нагадував гру, в якій людина ніби намагалася перехитрувати тварину, а та впевнено й наполегливо доводила, що це не вдасться. Корсара неможливо було збити з пантелику. Він прекрасно орієнтувався в обстановці й з арифметикою був у найкращих стосунках.
— От здорово! — не витримав Олег. — Молодець Корсар!..
Черненко нарешті вимкнув прилад і знову глянув на годинник.
— То де ж новачок? — запитав.
Олег розвів руками.
Тим часом дельфін, трохи покружлявши біля годівниці, наче все ще чекаючи чергового сигналу, наблизився до оглядового вікна, ніби з докором глянув на людей і поволі поплив уздовж басейну.