— Так.
— Дельфіниха захворіла.
— Яка? — не зрозумів Черненко.
— Нінарія… Я їду за Роговою. Підскочити до вас?
— Не треба. Доберуся пішки, — і повільно, ніби враз задерев’янілою рукою опустив трубку на важіль.
Над басейном чулось різке, пронизливе свистіння. Так, заклавши в рота пальці, свистять сільські хлопчаки.
Черненко стояв біля води. Обличчя його було блідим, змарнілим; він якось відразу постарів. Свистіння повторилося, тепер уже як короткі тривожні заклики. Дельфіниха наче збожеволіла. Її рухи були стрімкі, удари хвоста здіймали цілі каскади бризок. Час від часу вона скрипіла, стогнала, іноді, як дитя, схлипувала. Потім почала якось дивно завалюватись на бік.
Ось вона ще раз різко свиснула, кілька разів ударила хвостом по воді і її темне тіло стало поволі опускатися на дно. Дрібними срібними кульками виривалось назовні повітря.
Заскрипіли гальма, й біля басейну зупинилась машина з Семеном, Роговою, Олегом. Семен, як був у джинсах і тенісці, так і пірнув у воду. За якусь мить, з аптечкою в одній руці, за ним кинулась і Рогова. Олег підійшов до Черненка, став поряд. Мовчали.
Тим часом Семен уже тримав хвору тварину за голову.
— Потерпи, потерпи трохи, люба моя, — повторював він ласкаво. — Ти ж розумненька. Зараз Ніна Іванівна що-небудь зробить, і тобі стане легше.
Нінарія, важко дихаючи, дивилась на Семена розумними очима. В них була смертельна туга і надія, надія на допомогу людини.
Рогова вправно прикріпила до грудей тварини присоску гнучкого стетоскопа, слухала довго, уважно.
— Що з нею? — глухим голосом запитав Черненко, коли вона вийшла з води.
— У людей це називається гострим серцевим приступом, — відповіла Рогова й, приготувавши шприц, знову зайшла у воду.
Швидким, точним рухом вона зробила ін’єкцію. Нінарія голосно зітхнула, потім ще раз — важко й жалібно, й затихла, ніби заснувала глибоким сном.
Олег, не сказавши й слова, побрів у лабораторію.
Рогова вилізла з води й накинула на себе халат.
— Вона житиме? — Черненко кинув погляд на басейн.
— Так, — впевнено відповіла Рогова. — Але протягом двох тижнів ніяких експериментів, годівниць і автоматів. Спокій, лікування і знову спокій.
— Що два тижні — що вічність. Тепер уже однаково.
Черненко стояв розгублений, стривожений. Мабуть, він думав про долю, яка нанесла йому черговий удар — підступний і несподіваний.
— Але як же це так? — вирвалось нарешті в нього. — Молода, міцна… і раптом серцевий приступ?
— Все дуже просто, Сергію Терентійовичу, — стиха сказала Рогова. — Стрес. Стрес від розлуки…
Раптом від лабораторії почувся голос Олега:
— Сергію Терентійовичу!
Олег мчав до басейну і продовжував гукати:
— Сергію Терентійовичу! Таке сталося!
— Де?.. Що сталося? — схвильовано запитав Черненко.
— Там… в лабораторії. Швидше ходімте туди!
Екран кольорово-музичного комбайна світився зсередини дивовижно-бузковим кольором, створюючи враження безмежного простору. На екрані розгорталися картини, які нагадували чи то химерні сни, чи то полотна художників-сюрреалістів. Черненко застиг перед приладом, до болю в пальцях стиснувши спинку стільця.
Раптом бузковий колір став густим-густим, майже темним, і несподівано зник. На новому, тепер уже синьому тлі виникло зображення двох вогнисто-червоних дельфінів, що пливли поряд. То були Нінарія і Сергус. Вони рухалися повільно, навдивовижу синхронно, і здавалося, що в світі існують лише вони — поза простором і часом.
Та ось із глибини екрану з’явився якийсь незвичайний, схожий на зламану спіраль знак. Він швидко розростався на весь екран, потім ніби вийшов за його межі. В центрі знову виникли дельфіни, але якась темна, величезна пляма, що нагадувала дно корабля, почала насуватися на них і витіснила з кадру. І знову дивний знак — лінія, зламана, мов блискавка.
Тепер на екрані з’явилася тінь, в якій ледь-ледь угадувалася фігура аквалангіста. Він не плив — крокував, як по суші. І знову безодня. В ній гарячково кидається дельфіниха, наче шукає свого коханого. Нарешті вона завмирає в розпачі.
Екран погас. Мов постріл, клацнув тумблер, і погляди усіх присутніх тепер звернулися до Віктора, наче перед ними сидів справжній живий чарівник.
— Я тут чаклував над комбайном, — несміливо почав він. — Гідрофон був у роботі, й раптом чую: Нінарія розшумілась. Ну, я й записав її, а потім пропустив плівку через комбайн… Каскад підсилення перебудував, і зображення тепер зовсім інше. Пригадуєте, Сергію Терентійовичу, ви говорили про це біля багаття.
— Я? Говорив? Про каскад?
— Ні. Йшлося про те, що свою мову ми шифруємо в електромагнітні коливання, в радіосигнали, щоб передати на віддаль, і що це може бути й навпаки… У звуках не пряма інформація, а лише код…
— Але це… — розгублено пробурмотів Черненко. — Це, здається, Вікторе, щось дуже цікаве.
— Побий мене грім, якщо я хоч що-небудь тямлю! — щиро признався Олег.
— Чекайте, чекайте, дайте подумати, — Черненко закрокував по кімнаті. — Ми бачили думки дельфіна! Значить, він мислить не словами, не поняттями, як люди, а зоровими образами! Свої думки-малюнки він шифрує у звуки… Для чого? Звук дуже добре поширюється у воді на сотні, навіть тисячі кілометрів! Прекрасний засіб спілкування, чи не так? — Черненко ніби переконував самого себе. — Ми, люди, для надійного обміну інформацією винаходили телеграф, телефон, радіо…
Олег схвильовано дивився на Черненка.
— Але ж це значить, — сказав він з глибоким подихом, — що в дельфіна справді є розум!.. І розум незвичайний!
— І розум, і фантазія, — підтвердив Черненко. — До того ж, багата фантазія! Ми чули тільки тривожні, хаотичні звуки. А це була лірична, хвилююча поема про любов…
— Так, люди й дельфіни… — тепер уже тихо й повільно мовив Олег. — Два розуми і прірва нерозуміння…
— Нічого дивного, — зауважив Черненко, — адже ці розуми не дотикаються. Хоча, — задумався він, — є дивовижне, правда, дуже рідкісне явище. Діти здатні уявляти собі те, чого ніколи в житті не бачили і не могли бачити. Це генетична зорова інформація. Зорова, — підкреслив він. — Не словесна. Звідки це?.. Може, найперший розум на землі мав здатність мислити зоровими образами? А потім… Дві еволюції — у двох напрямах: у дельфіна відеомислення збереглося, а людина відкрила слово й почала виражати свої думки не конкретними уявленнями про дійсність, а абстрактними їх символами й поступово забула свою попередню здатність. Але оте первісне мислення час від часу виявляється в генах через тисячі поколінь — як атавізм, як відгук того далекого-далекого минулого… А сни, галюцинації?
— Ну, гаразд, — мовив Олег, — дельфіни не розуміли нас. Але чому ж вони не могли домовитись один з одним?
— І про це дізнаємось, — посміхнувся Черненко. — У нас тепер з’явиться тисяча отих “чому?”.
— Я думаю, що в океані дельфіни можуть уловлювати біоструми й без звуків, якщо, звісно, поряд знаходяться, — сказав Віктор.
— Так, — підтвердив Черненко, — цілком імовірно. Був такий експеримент в Атлантиці понад тридцять років тому…
— Невже? — здивовано перепитав Олег.
— Я пам’ятав його завжди. А зрозумів тільки зараз…
Раптом якось особливо різко задзвонив телефон.
Олег підняв трубку.
— Так. Тут. Зараз, — й, прикривши рукою мікрофон, звернувся до Черненка: — Сергію Терентійовичу, це вас. Професор.
Черненко підійшов до телефону.
— Слухаю.
Данилевський був у доброму гуморі.
— Сергію, дорогий, я зараз вилітаю. — У трубці чувся гуркіт аеропорту. — Викликали, розумієш? Терміново. Але ти не хвилюйся, не засмучуйся. Я для тебе дещо придумав… Дві темки запасних підшукав.
— Не треба, Федоре, — сказав Черненко.
— Як це… не треба?.. — перепитав стурбовано Данилевський.
— Запасних тем не треба. Є в мене одна, єдина. І дай бог, щоб вистачило життя довести її до кінця.
