Та сьогодні він лише зможе опублікувати оголошення у вечірній газеті, викликати його на термінову зустріч.
…Рібейра-Черненко швидко крокував невеличкою вузенькою вуличкою. Метрів за сто від будинку, де він мешкав, стишив ходу, за звичкою уважно глянув на вікно своєї квартири й тієї ж миті відчув, ніби все його тіло пронизав струм високої напруги.
Виходячи з дому, Черненко завжди робив на шторі складку. Письмовий стіл стояв біля самого вікна, і коли б хто-небудь надумав ритися в його паперах, то ненароком зачепив би штору, порушив складку і тим самим подав сигнал: “В помешканні непрохані гості!”
Нехитрий виверт спрацював. На роздуми лишалися лічені секунди. Вгамувавши хвилювання, Черненко звернув за ріг і ввійшов до невеличкої тютюнової крамнички.
Не в міру гладкий господар, що ледве вміщався за прилавком, відразу ж підвівся, приязно усміхаючись. На стінах крамнички висіли вирізані з журналів портрети Гітлера, а посередині, над вікном, — картина: фюрер вітається за руку з відомим місцевим генералом.
— Буенос діас, сеньйоре, — люб’язно озвався товстун. — Що вам потрібно? Сигарети? Тютюн?
Черненко мовчав, оглядаючи портрет і картину.
— Прекрасна робота, — кинув погляд на зображення генерала і фюрера.
— О! Так! — задоволено вигукнув господар, переконаний, що зустрів однодумця. — Сподіваюсь, що й у нас скоро буде справжній порядок… То що ж цікавить сеньйора?
— Я хотів би сигари, — сказав Черненко.
— Який сорт?
— Гарні сигари для подарунка.
— “Гавану”? “Корону”? “Болівар”? — пожвавішав товстун, в якого такі покупки бували не часто.
— Краще, мабуть, “Корону”.
— О! Сеньйор має гарний смак. “Корона” — сигари для знавців. Одну? Дві? Може, коробку?
— Три коробки, — відповів Черненко й зневажливо, наче якусь дрібничку, кинув на прилавок гроші.
— Дякую, сеньйоре. Дякую, — заметушився товстун. — 3 собою візьмете чи накажете доставити?..
— Доставити. І, якщо можна, негайно.
— Я до ваших послуг, сеньйоре. Черненко взяв з прилавка конверт, написав на ньому адресу й простягнув господарю.
— За цією адресою. Тут недалеко, за вашою крамничкою. Але це терміново. Сюрприз. Розумієте?
— О! Так, так. Я зараз, — заметушився товстун, упаковуючи сигари.
Черненко подякував.
— Я дуже поспішаю. До побачення.
“Куди ж тепер? Куди?” — завирувала думка, як тільки він вийшов із крамнички. В тому, що його викрили й можуть арештувати, сумніву майже не було: адже хтось хазяйнує в квартирі. Та все це необхідно перевірити.
Вулицею повільно рухалося таксі. Він зупинив машину й, вмостившись на задньому сидінні, сказав водієві:
— Зараз поїдемо, хвилиночку.
Вийнявши з кишені записника й олівець, Черненко, здавалося, з головою поринув у якісь розрахунки. Він то швидко писав, то, підвівши голову, про щось напружено думав. А насправді, креслячи олівцем різні слова та фрази, він непомітно для водія уважно стежив за будинком, у якому мешкав.
Стояла нестерпна полуднева спека. Вулиця була майже безлюдна, і водій радів клієнтові. Йому було байдуже — стояти чи їхати, лише б лічильник цокав, нараховуючи цифри, що потім перетворяться в дзвінкі монетки, а можливо, й у звабливі папірці.
“Мій товстун уже зайшов у під’їзд, — міркував тим часом Черненко. — Піднімається на другий поверх, підходить до дверей із табличкою “Рібейра. Студент”. Дзвонить. Йому не відчиняють. Ще раз дзвонить і тупцює біля дверей із своїм пакунком. Може, зіпсований дзвоник, гадає він. А може, там, у кімнаті, його не чують? Перш ніж піти, він прикладає вухо до дверей, потім око — до замкової щілинки. Такі товстуни з породи дуже цікавих… Та, нарешті, нічого не почувши й не побачивши, він, оглядаючись, спускається вниз і оце саме зараз має вийти з під’їзду…”
Товстун не з’явився. Хвилини чекання потягнулися нестерпно довго й напружено.
“Отже, все. Його затримали там, у кімнаті”, — вирішив Черненко.
— Поїхали, — раптом сказав він водієві, відірвавшись від своїх “записів”. — Авеніда Пальмос, двадцять сім. — назвав він першу, що спала йому на думку, адресу.
Таксі рушило, й саме тоді Черненко побачив, як із під’їзду вийшло двоє однаково одягнутих людей і мерщій кинулось до тютюнової крамнички. Тут же двоє інших вивели її господаря, штовхнули до автомобіля, що з’явився з-за рогу вулиці й відразу зник за поворотом.
“Ясно, — подумав Черненко, дивлячись у вікно таксі, але не помічаючи ні екзотики південноамериканського містечка, ні пішоходів. — Усе ясно. Але хто вони такі? Місцева служба безпеки чи німці? Невже німці? Ні. Мабуть, тутешні, бо діють грубо, примітивно. Але їх багато в цій невеличкій країні, навіть занадто, щоб можна було сховатися, зникнути непомітно. Ех, Сергію, Сергію, — дорікав собі Черненко. — Допустив ти десь непростиму помилку. Що ж робити далі?..”
Тим часом таксі, перетнувши велику овальну площу, звернуло на якусь вулицю, що зола до набережної, й незабаром помчало магістраллю, яка тягнулася вздовж океану.
Черненко був початкуючим розвідником, виконував, по суті, перше завдання. І хоч мав непогану підготовку, не раз і не два відпрацьовував прийоми непомітного зникнення, але зараз йому здавалося, що виходу немає. Студента-іноземця Рібейру добре знали численні мешканці міста, його ім’я було відоме і в поліції.
Треба негайно зустрітися з Мендозою, той підтримає, дасть пораду. “Ні! Ні! Тільки не зустріч! — мало не вголос промовив Черненко. — Я не маю права ризикувати…”
— Авеніда Пальмос, двадцять сім, — раптом озвався водій, різко гальмуючи машину.
Від таксі Черненко швидко попрямував до будинку, зайшов у під’їзд, піднявся на шостий поверх ліфтом, опустився вниз і через чорний хід потрапив на Кінта Авеніда. Там він знову зупинив таксі й, покружлявши з півгодини вулицями міста, вийшов біля редакції вечірньої газети.
У рекламному відділі його привітно зустріла чорнява дівчина. Черненко знав: ота усмішка — службовий обов’язок, і все ж її було приємно бачити. На мить здалося, що все буде гаразд, що він сьогодні ж уникне пастки.
— Сеньйор хоче дати оголошення? — запитала дівчина. — Знову якась рідкісна книга?
— Цього разу у мене звичайна життєва проза, — Черненко простяг дівчині бланк із текстом: “Найму кімнату. Бажано з ліпною стелею і вікнами, що виходять на північ. Не вище третього поверху”.
Мендоза, прочитавши те оголошення, зрозуміє, що Черненко попав у тяжке становище і потребує допомоги.
— Ви встигли у сьогоднішній випуск, — знову люб’язно всміхнулась дівчина, подаючи квитанцію.
— Дякую.
Вийшовши з редакції, Черненко швидше відчує, ніж помітив, що за ним іде “хвіст”. Діждавшись слушної миті, скочив на підніжку автобуса й потім, намагаючись позбутись переслідувача, цілий день їздив по місту, доки опівночі не опинився в порту біля каси. Це була його остання надія, хоч знав, що й тут на нього можуть чекати агенти таємної поліції. Але іншого виходу не було. Виїжджати треба негайно, сьогодні ж.
…Яскравий промінь портового прожектора вихопив з темряви південної ночі трап величезного пасажирського судна, що незабаром мало відчалити до берегів Старого світу. Вже вдруге пробили склянки.
— Швидше! Швидше! — підганяв контролер пасажирів, що й так квапливо проходили повз нього.
Черненко з’явився із пітьми й підійшов до трапу, коли той уже був майже безлюдний. В елегантному костюмі, з добротним саквояжем у руках, він, безперечно, належав до пасажирів з достатком, що відразу ж помітив і оцінив контролер.
— Ще півхвилинки, і ви запізнилися б, сеньйоре, — сказав він Черненкові, відмічаючи квиток.
Черненко всміхнувся, швидко піднявся по трапу й відразу ж змішався з пасажирами, що юрмились на верхній палубі, чекаючи відплиття.
Тим часом контролера, що вже піднімався по трапу, наздогнав чоловік у капелюсі й, щось тихо промовивши, швидко збіг на судно. Пароплав довгим і сумним гудком сповістив місто, море і темне, всіяне рясними зорями небо про свою розлуку з Південною Америкою, де не було ні війни, ні руйнувань, ні людських жертв і де лише ледь-ледь чувся відгомін великої світової битви.