Друзі й знайомі Черненка, дізнавшись, з якою упертістю він добивається продовження дослідів, незрозуміло стинали плечима.
А Черненко почав не з ігор та забавок, почав, відверто кажучи, з фантастики. Він вирішив… поговорити з дельфіном, навчити його нашої мови — спочатку простих, однозначних слів, які друкуються на перших сторінках букваря.
Учений працював до самозабуття, але наслідки були мізерні. Дельфіни вивчили кілька сліз і часом, здавалося, вимовляли їх цілком свідомо, бо саме тоді, коли це було потрібно. До того ж вони з власної ініціативи запам’ятовували вигуки, що їх чули від працівників лабораторії, і щедро пересипали ними свою скупу “мову”. Виходило іноді навіть цікаво. Розігнавшись під водою, дельфін виплигував на поверхню і, як досвідчений акробат, робив у повітрі кульбіт, енергійно вигукуючи “ап!” Потім він підпливав до бар’єра, де були люди, і промовляв досить чітко “вода”, що дуже подобалося працівникам лабораторії, а також випадковим відвідувачам, які могли годинами спостерігати дельфінів, дивуючись з їхніх лінгвістичних здібностей. Все це спершу сповнювало надією Черненка. Але потім дельфіни зупинилися в своїй “освіті” на одній точці й ніяк не хотіли рухатися далі. Черненко розумів: це через те, що в нього й досі немає надійної програми, що він прагне досягти мети з ходу, одним ривком… А далі виявилося, що дельфін, не маючи голосових зв’язок, не може відтворити більшості фонем людської мови, не хоче чи нездатний зрозуміти значення слів, не виявляє щонайменшого бажання до співбесіди.
Черненко ставив усе нові й нові досліди. Змінювалися методи, змінювалися й працівники лабораторії. її полишали розчаровані шукачі легкої слави і швидко написаних дисертацій. Були дні відчаю і в самого Черненка — “присмеркові” дні, як він їх називав. Роїлося багато найрізноманітніших думок, але кожна з них закінчувалася знаком запитання. “Чому дельфін повинен обов’язково навчитися людської мови? Чому його спосіб шифрування інформації повинен виражатися словами, поняттями, а не, скажімо, математичними формулами чи якимись зовсім іншими символами? “
Кінець кінцем учений зрозумів, що в дослідженні дельфінів знань із самої біології замало, і засів за праці філософів, психологів, лінгвістів.
Мова — справжня, розвинута, що оперує поняттями й абстракціями, — це лише форма вираження розуму. Ну, а що ж таке розум узагалі? Де критерій, мірка, еталон, які дали б змогу безпомилково визначити, що дана істота розумна, свідома? Праця — стверджують одні. Мистецтво — запевнюють другі. Математика — кажуть треті. Від себе Черненко додав: здатність до самопізнання. Якщо призначення розуму — пізнання матерії, то той, хто володіє інтелектом, насамперед повинен почуватися особою. Але як довести, що дельфін здатний до самопізнання?
І ще одне. Чи універсальні закони розуму для всього свідомого у Всесвіті? Чи буде, скажімо, житель якоїсь планети з сузір’я Тельця о бо Козерога мислити так само, як ми, земляни? З цього приводу філософи сперечаються. Але біда в тему, що їм невідомий інший розум. Вони знають лише один — людський, який сьогодні просто ні з чим порівняти.
“Не захоплюйся, не злітай занадто високо — звідти страшніше падати, — стримував себе Черненко. — Розберись поки що в найближчому. Перед тобою звичайний житель Землі — дельфін, який володіє величезним діапазоном звуків. І це, безперечно, не проста випадковість. В цьому є своя закономірність. У примітивних істот засоби спілкування бідні, а чим вище на еволюційному щаблі тварина, тим досконаліший її мозок, тим багатша її мова. Ось і вивчай цю “іноземну” на нашій планеті мову. Спробуй її розшифрувати”.
Так міркував Черненко і несподівано в нього народилася зовсім нова ідея. Попавши в полон до людини, дельфін навмисне вводить її в оману. Не йдучи на контакт, дельфін оберігає свою свободу, бо з точки зору дельфіна, люди ще не готові вступити в інтелектуальне спілкування з представниками іншого виду. Наші спроби почати переговори з дельфінами — це нерівноправний діалог, оскільки один із співрозмовників — невільник, другий — повелитель.
Але ця ідея не дала сподіваних результатів, навпаки, завела Черненка в такі непролазні хащі, що ледве вдалося повернутися до вихідних рубежів.
І тоді почалася ще одна переоцінка цінностей в історії четвертої лабораторії, з’явився новий план.
Перше, що мусив зробити Черненко, — розібратися в змісті інформації, якою обмінюються дельфіни. Хід думки був простий: всі живі істоти повідомляють одне одного про певні обставини за допомогою сигналів. Виходячи з цього, люди сконструювали “радіозалякувачі” — записані на магнітофонну стрічку голоси птахів, що виражають небезпеку. З їхньою допомогою захищають сьогодні посіви й аеродроми. Тут усе відбувається за формулою: “Ситуація А — сигнал А; ситуація Б — сигнал Б”. Досліди показали: нічого подібного у дельфінів не спостерігається. За однакових обставин, що їх штучно створювала людина, дельфіни то свистіли, то скрипіли, то видавали звуки, схожі на постріл іграшкової гвинтівки.
Досліди йшли за дослідами, але наслідок був незмінний. Тоді спробували простежити поведінку дельфінів, транслюючи записані на магнітофонну плівку їхні власні голоси. Результати такі ж самі.
Четверта лабораторія зайшла у безвихідь, і Черненко зупинився перед зачиненими дверима, забувши заповітне “Сезам, відчинись!”. Але саме тоді, наче блискавка серед ясного дня, з’явилась ще одна ідея.
Черненко міркував: розум повинен бути гуманним, отже, коли одна розумна істота має всі умови для існування, а інша страждає, скажімо, від голоду, то перша обов’язково мусить прийти на допомогу другій.
У першому експерименті Черненко працював із Корсаром. Дельфін навчився за світловими сигналами натискувати на педалі і одержувати нагороду — рибку. Досить було тільки раз випробувати установку, щоб Корсар добре засвоїв правила користування нею. Потім басейн поділили сіткою на два ізольовані відсіки, в яких обладнали дві однакові годівниці. У другий відсік Черненко впустив молодого дельфіна Малюка. Дельфіни добре бачили й чули один одного. Так почався черговий тур експериментів.
Малюка не годували цілий день. Він голодував, а в Корсара раз за разом засвічувалися лампочки, і він ласував рибою. Звісно, Малюк мав безперервно вигукувати: “Хочу їсти! Хочу їсти!” — чи щось подібне до цього. А що робитиме Корсар? Чи зуміє розповісти сусідові, що в його відсіку теж є годівниця з такою самою “рибною” педаллю?
Наслідки були зовсім несподівані. Корсар не захотів учити Малюка. Він зробив усе значно простіше: одержавши чергову рибку, не проковтнув її, а, тримаючи в зубах, підплив до сітки її випустив перед самим Малюком. Той одразу підхопив подарунок.
Довелося поміняти сітку. Встановили нову, з дрібнішими отворами. Тепер Корсар уже не міг пригощати Малюка, а мав лише один вихід: повідомити йому про годівницю.
І ось через кілька хвилин Малюк, спершу помиляючись, а потім усе впевненіше і впевненіше почав “працювати” з приладами.
Другий дослід. Третій. Четвертий. До Корсара підсаджували нових “партнерів”. І кожен з них — один швидше, другий повільніше, але рано чи пізно, за допомогою одержаної від Корсара інформації, обов’язково навчався користуватися автоматом.
Це вже була перемога!.. Точніше, дуже важливий крок до перемоги. Четверта лабораторія святкувала успіх. Але згодом досягнуте почало насторожувати Черненка. Чим більше провадилося експериментів, тим очевиднішим ставав прорахунок у їхній постановці. Дельфіни бачать один одного і, мабуть, беруть приклад з того, хто вміє здобувати їжу.
Як відомо, деякі тварини-батьки навчають своїх дітей. Малюки переймають від них уміння розшукувати здобич, маскуватися й нападати, переслідувати й уникати погоні. Це так звані інстинктивні програми, що закладені в генетичному апараті тварини і реалізуються в процесі “навчання”. Зовсім інше — дресирування. Людина свідомо виробляє в тварини цілу серію умовних рефлексів, не властивих їй від природи. І справді, навіщо, скажімо, гусакові стріляти з гвинтівки, а еєдмєдю кататись на велосипеді чи мотоциклі? Для тварини це ланцюг сліпо завчених дій, єдиний сенс яких — одержання винагороди. А може, ні? Може, ми спрощено уявляємо здібності тварин і “тваринний розум” справді існує? На жаль, численні досліди показали, що тварина нездатна навіть скопіювати вчинки свого дресированого родича, а тому не може будувати в голові бодай найпростішу логічну модель: зроби ось так і тоді на тебе чекає винагорода. А саме вміння виявляти зв’язок між причиною і наслідком — перша ознака справжнього розуму.