І ще одна риса вдачі була у Данилевського — вміння жити в злагоді з людьми. З будь-якими. Розумними і не дуже, добрими і злими, керівниками і підлеглими. Він не був пристосуванцем, але щось особливе, непідвладне точному визначенню в його характері давало змогу будь-коли згладжувати конфлікти чи непорозуміння, що виникали.
— Та-а-ак, молодшим ти не став, але форму тримаєш, — сказав Данилевський, оглядаючи Черненка. — Молодчина, чесне слово. А я, бачиш, хе-хе… трошки того… зажирів. — Він задоволено торкнувся свого живота.
Черненко всміхнувся й подумав: “Зажирів! Якби тільки зовні, то не біда…”
— З чим приїхав? — відразу ж запитав Черненко. — 3 офіційним візитом?
— Та як би тобі сказати… — зам’явся Данилевський.
— Дипломат ти поганенький, Федю…
— Це розмова не на п’ять хвилин.
— Ясно. Ну що ж, зараз і поговоримо. Ходімо на свіже повітря, — запропонував Черненко, простягуючи руку до дверей.
Спека нависала над землею безбарвною в’язкою масою і, здавалося, мала якийсь специфічний присмак — солодкуватої хурми. Повітря аж дзвеніло від концерту цикад. Складалося враження, що вони злетілися сюди з усього узбережжя й влаштували свято пісні: кожна з них намагалася будь-що перескрипіти сусідку, а заразом і всіх інших.
Черненко й Данилевський сіли на лаву під платаном.
Данилевський не поспішаючи вийняв з кишені носовичок і витер спітніле обличчя.
Черненко, вичікуючи, мовчав.
— Та-а-ак, — протягнув Данилевський, розуміючи, що неприємної розмови не уникнути. — Так ось яка справа…
Він дістав невеличку серветку й почав дбайливо протирати скельця окулярів. Тепер, без окулярів, його обличчя набуло зовсім іншого виразу — зникла професорська солідність, воно стало простішим, лагіднішим.
— Є думка в раді, — Данилевський намагався підшукати якомога м’якші вирази, але в голові невідступно крутилося висловлене на останньому засіданні формулювання. — Є думка, — повторив він, — вважати роботу твоєї лабораторії… безперспективною…
Слова чіплялися одне до одного, як металеві ошурки до магніту.
Запанувала довга мовчанка.
— Чия думка? — спитав Черненко, здавалося, зовсім спокійним, байдужим голосом.
— Та майже всієї ради. — Данилевський полегшено зітхнув, ніби скинув зі своїх плечей якийсь надмірно важкий тягар. Адже головне вже сказано, далі буде простіше.
— Майже всієї ради, — повторив Данилевський.
Тепер пауза була довшою і ще тяжчою. Черненко не порушував її.
— Знаєш, Сергію, — мовив Данилевський. — Давай одверто.
— Безперечно.
— Спробуй глянути на все так, як бачать там, у раді. За шість років роботи — майже нічого. Хіба рада не має рації?
— Трапляється, Федоре, що рацію має той, хто її зовсім не має, — відрубав Черненко.
— Але ж це думка більшості.
І знову напружена мовчанка.
— Ну, гаразд. Дещо, звичайно, зроблено. Але реальних успіхів нема. А чому, Сергію? Тому, що гіпотеза, яку ти намагаєшся довести, помилкова. Ти клюнув на гачок сенсації. Газетне шумовиння здолало в тобі логіку вченого.
Черненко недобре, болісно посміхнувся, хотів щось заперечити, але Данилевський енергійно його перебив:
— Знаю, Сергію. Ти скажеш: зарубіжні дослідники… Але ж вони перші й зайшли у безвихідь. Фактично відмовилися, так, так, відмовилися від експериментів, — наполягав Данилевський, підвищивши голос, ніби саме це мусило остаточно переконати Черненка. — Ти згадаєш їхні книги. Але то не книги — книжечки. Не наукові, а науковоподібні. Тут закруглили, там не доказали, в іншому місці перебільшили, а то й дофантазували. Загалом же, напустили туману, а далі — як у відомій пісні: щоб ніхто не здогадався… “Дельфіни — розумні істоти голубого континенту, представники загадкової цивілізації”. Все це міф, сучасний красивий міф.
Данилевський говорив таким тоном, наче доводив дитині, що земля кругла, а сонце на ніч не лягає спати, а заходить за обрій, де світить так само, як і вдень.
— Тезу висунуто, але минає рік, другий, третій… Шість років — не жарти, Сергію.
— Не шість. Для мене набагато більше, — сказав Черненко.
— О!.. Навіть так! — підхопив Данилевський. — І що ж? Далі перших лабораторних дослідів, схожих на циркові трюки, справа не посувається. Сенсації, Сергію, не сталося. Дельфінячий бум…
— Ні, Федоре, ні, — раптом перебив глухим голосом Черненко. — Це не я, а ви стали жертвами дельфінячого буму. Декому справді здалося, що не сьогодні-завтра дельфін висуне голову з води й промовить, як казкова золота рибка: “Здрастуйте, дорогі товариші біологи! То на чому ви зупинилися?..” А коли цього не сталося, ви образилися: “Не хочеш говорити, значить ти не що інше, як найзвичайнісінька тварина, і нема в тебе ні розуму, ні інтелекту”.
— Ну, навіщо перебільшувати? — посміхнувся Данилевський.
— А я не перебільшую. Адже ми, люди, й то часто не розуміємо як слід один одного. Згадай, Федю, скільки часу мізкували над тим, щоб розшифрувати ієрогліфи Древнього Єгипту або ж письмена племен майя? Десятки, навіть сотні років. А це ж була хоч і мертва, але все-таки наша, людська, мова. То скільки ж потрібно часу, сил, праці, щоб зрозуміти істот, зовсім на нас не схожих, які, по суті, живуть в іншому світі? Скільки, по-твоєму? Га?
— Справа не в часі, Сергію, — примирливо озвався Данилевський.
— А в чому? — в голосі Черненка виразно зазвучала гіркота. — Я іноді відчуваю себе кімнатною мухою, яка бачить інший, великий і цікавий світ, але б’ється об скло, бо не може знайти шпарки, щоб вилетіти на волю… Ось так.
Черненко змовк на якусь мить і заговорив знову:
— Це правда: у мене поки що нема в руках ключа від розгадки. Але я відчуваю, що такий ключ існує. Існує, дідько б його взяв! — вигукнув він. — Потрібні лише зусилля, терпіння і праця. А головне, — розуміння всієї складності проблеми з боку Координаційної ради.
Данилевський мовчав. А Черненко, ніби відчувши втому чи спад енергії, вів далі вже іншим — рівним, приглушеним голосом:
— Ти гадаєш, мені не хотілося кинути все де до біса й зайнятися чим-небудь іншим, як кажуть у нашій раді, перспективним? Хотілося. І не раз. Та я не можу цього зробити, не маю права. Я мушу переконатися, а заразом переконати й інших, що моя гіпотеза — не міф, а жива реальність. Або ж сказати впевнене “ні”. Бо в науці й негативна відповідь — це віха, дорожній знак на шляху в “нікуди”.
Якби Данилевський зовсім не знав Черненка і вперше зустрівся з ним сьогодні, він все одно не зміг би не помітити його вражаючої здатності сумніватися й бути переконаним водночас. А саме отакий сплав і потрібен ученому, щоб шукати, але не бути впертим і не вважати випадковість закономірністю, не піднімати її на п’єдестал. І все ж Данилевський наполягав на своєму.
— Все це фрази, Сергію, — сказав він. — Дуже знайомий мотив: дайте мені право помилитися! Але можливості наукового пошуку не безмежні. Ти добре це знаєш. Плануючи наступ, ми повинні обирати напрям головного удару і саме туди кидати основні сили.
— Я це розумію. Та, забезпечуючи головний удар, не можна оголювати фланги чи інші ділянки фронту. Тут. якщо вже говорити твоєю термінологією, або тримають оборону, або ж ведуть бої місцевого значення. І, повір мені, траплялося і на війні, і в науці, що такі бої переростали своє обмежене завдання і забезпечували вирішальний успіх. Не завжди дослідження дають конкретний, практичний результат. Адже нікому не спадало на думку припинити роботи з електричним струмом лише тому, що людина не відразу винайшла трамвай. А коли Склодовська і Кюрі — тоді ще невідомі вчені-одинаки — працювали в своїй невеличкій лабораторії, хіба хто-небудь думав, що вони тримають у руках ключ до енергетичної революції?.. Ти чув про чотири етапи роботи над відкриттям?