Пообіддя. На самоті я з оглядової палуби дивлюся на захід сонця. Тут місток проходить у затишку під вантажними модулями носової частини, тому вітер — усього лише легіт, приправлений морською сіллю. Наді мною аркодужно пнеться вгору оранжево-зелена оболонка дирижабля. Ми саме між островами, і море вбирає очі ляпіс-лазур'ю, помережаною смарагдовими відтінками — такий собі виворіт небесної палітри. На високих перистих хмарах займаються останні відблиски надто маленького сонця Гіперіона, надаючи їм огненно-коралового забарвлення. Навколо абсолютно тихо, тільки ледь чутно дзижчать електротурбіни. У трьохстах метрах піді мною в одному ритмі з дирижаблем пливе тінь велетенської підводної істоти, схожої на ската-манту. А секунду тому комаха чи пташина, завбільшки з колібрі і схожа кольором на неї, дарма що крила ніби сплетені із павутиння, розмахом у цілий метр, зависла поряд і вивчала мене, перш ніж, згрупувавшись, спікірувати до води.
Едуаре, сьогодні ввечері мені дуже самотньо. Було би легше, якби я точно знав, що ти живий і досі копирсаєшся в саду та працюєш по вечорах у своєму кабінеті. Я гадав, що подорожі розворушать мою стару віру в Тейярову концепцію Господа Бога, у Якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний, En Haut й En Avant[30], злилися воєдино, от тільки поки що — ніяк.
Сутеніє. Я старішаю і відчуваю щось... ні, не докори сумління... за гріх фальсифікації знахідок під час розкопок на Армагасті. Але ж, Едуаре, Ваше Преосвященство, якби артефакти і справді свідчили про існування Христоцентричної культури на планеті в шестистах світлових років від Старої Землі і майже за три тисячі років до того, як людина покинула свій рідний світ...
То невже це настільки страшний гріх — інтерпретувати неоднозначні дані з думкою про відродження християнства ще за нашого життя?
Так, настільки. Проте не через гріх підправляння даних, а через глибшу провину — переконаність, що християнство можна спасти. Церква помирає, Едуаре. І не просто люба нам гілка Священного Дерева, а всі його пагінці, галузочки та червоточини. Помирає все Тіло Христове, так само як і мій, мною ж і зневажений організм, Едуаре. Ми з тобою розуміли це на Армагасті, де криваве сонце освітлює тільки куряву і смерть. Ми розуміли це того прохолодного зеленого літа в Колежі, коли вперше виголосили свої обітниці. Ми розуміли це хлопчаками на тихих стадіонах Вільфранш-сюр-Сона. І ми розуміємо це зараз.
Світло згасло, і я мушу писати під присмеркову сірість із вікон салону однією палубою вище. В небі дивні сузір'я. А Серединне море фосфоресціює вночі зеленкуватими, хворобливими вогнями. На обрії ближче до південного сходу бовваніє темна маса. Може, шторм, а може, і наступний острів архіпелагу — третій із дев'яти «хвостів». (Що то за міфологія з дев'ятихвостими кішками? Я не в курсі.)
І во ім'я тієї шашки, яку я сьогодні бачив — якщо перед моїми очима і справді лопотіла крильми шашка, — молитиму Бога, щоб то був острів, а не буря.
Я мешкаю в Порт-Романсі всього вісім днів і вже бачив три трупи.
Першим був чоловік, якого винесло хвилями на замулені береги — роздута, біляста пародія на людину, що опинилася геть недалеко від причальної щогли у мій перший же вечір у місті. Дітлашня жбурляла в небіжчика камінці.
Другий труп я спостерігав, коли його витягали з руїн згарища на місці метанового цеху (чи крамнички) в бідному кварталі поруч із моїм готелем. Чоловік страшенно обгорів, до невпізнання, скоцюбився від жару, руки-ноги попідтягувані до тулуба в позі боксера, що в неї скручує жертв огню з часів сивої давнини. Я говів цілий день і змушений із ганьбою визнати, що мій рот наповнився слиною, коли в повітрі зачулися багаті жирні аромати смаженої плоті.
Третього вбили за три метри від мене. Я щойно вийшов із готелю і занурився у лабіринт заляпаних гряззю дощаних хідників, які слугують за нормальні тротуари жалюгідного міста, як бахнули постріли і в чоловіка у кількох кроках поперед мене підкосилися ноги, ніби він послизнувся; він розвернувся до мене зі спантеличеним поглядом на лиці і повалився на узбіччя, в багнюку та каналізаційні стоки.
У нього вистрілили тричі із якоїсь кінетичної зброї. Дві кулі поцілили в груди, а третя — трохи нижче лівого ока. Це неймовірно, але він усе ще дихав, коли я підбіг до нього. Навіть не замислюючись, я дістав свою столу[31] із сумки, намацав на дні флакон із свяченою водою, що так довго був зі мною, і заходився до таїнства соборування. У юрбі, яка збіглася на все подивитися, ніхто не заперечував. Підстрелений чоловік ледве поворушився, прокашлявся, наче збирався щось сказати, і помер. Натовп розійшовся ще до того, як тіло жертви забрали.
Чоловік був середнього віку, з чуприною пісочного кольору і дещо повнуватий. У нього не знайшли при собі документів, навіть універсальної картки або комлогу. З кишені випало шість монеток.
Того дня не знати з якого дива я вирішив побути з небіжчиком до кінця. Куций лікар-цинік дозволив мені залишитися під час обов'язкового розтину тіла. Підозрюю, йому вже просто в роті засмерділося від браку спілкування.
— Отака йому красна ціна, — заявив він, розкривши чоловікові черевну порожнину, немов рожевий портфель, одкинув складку шкіри та м'язів і, відтягнувши її, закріпив, немов край тенту в наметі.
— Кому йому? — не зрозумів я.
— Його життю, — пояснив лікар, одділивши шкіру обличчя небіжчика і закотивши її, наче заяложену маску. — Вашому життю. Моєму життю. — Червоні і білі переплетені смуги мускулів перетворилися на суцільний синець навколо рваної рани вище вилиці.
— Не може бути все так просто, — заперечив я.
Лікар відірвався від свого похмурого заняття і поглянув на мене з веселою усмішкою.
— Справді? — проказав він. — А доведіть мені, якщо ваша ласка. — Ніби зважуючи, він підняв серце чоловіка в руці. — На відкритому ринку планет Мережі це могло би коштувати якусь суму. Адже є клас людей надто бідних для того, щоб утримувати власні, вирощені в пробірках частини тіла про запас, але досить заможних, щоби померти від банальної нестачі серця. У нас же це — просто тельбухи, нікому не потрібний мотлох.
— Не може бути все так просто, — непереконливо повторив я. Мені згадалося, як перед самими моїм відльотом із Пацема ховали Його Святість Папу Урбана XV. Згідно з традицією, що встановилася до Гіджри, його тіло не бальзамували. І от воно чекало в передпокої головної базиліки, поки його не вкладуть у просту дерев'яну труну. Допомагаючи Едуару та монсеньйорові Фрею припасувати ризу до задубілого тіла, я зауважив буру шкіру небіжчика та розслаблені вуста.
Лікар здвигнув плечима і завершив поверхневий розтин. З усіх формальних процедур це була рекордно коротка автопсія. Жодних підозрюваних, жодних мотивів. Опис убитого відправили до Кітса, але самого чоловіка поховали наступного дня на ділянці для жебраків, якраз між замуленими берегами та жовтими джунглями.
Порт-Романс — це плетиво жовтих, із яз-дерева споруд, побудованих на лабіринті риштування і дощок, які простягайся далеко в замулене гирло Кансу. Ця річка сягає тут завширшки майже два кілометри і кількома рукавами виливається у бухту Тоскагай. Щоправда, судноплавні серед них тільки парочка, і драги не замовкають ні вдень, ні вночі. Кожної неспаної ночі я лежу у своєму дешевому номері, і з відчиненого вікна до мене долинає гупання копрів, ніби б'ється серце цього бридкого міста, а віддалене шепотіння прибою схоже на його сповнене мокротиння дихання. Сьогодні я дослухаюся до ритмів міста і ніяк не можу в уяві спекатися картинки оббілованого обличчя вбитого чоловіка.
У передмісті різні компанії утримують екранодром, звідки переправляють людей і вантажі на крупні плантації вглибині материка. Але підкупити пілотів мені не вистачить грошей. Точніше, сам би я вже якось потрапив на борт, але куди дівати три валізи медичного й іншого обладнання. Хоч така спокуса мене не полишає. Сильніше ніж будь-коли моя служба в бікура здається все більшим абсурдом та безглуздям. Тільки моя дивна потреба в пошуках цілі та мазохістська рішучість виконати умови заслання, у яке я сам себе відправив, і надалі женуть мене вгору течією.
30
Маються на увазі концепції Тейяра де Шар дена. Dieu en Haut (
31