До пізнього вечора ми сунули вперед і вгору. Тук помітно переживає, що ми не встигнемо проскочити вогнелісся, коли в повну силу ввійдуть дерева тесла. Я чимдуж стараюся не відставати, тягнучи перевантаженого гібрида за собою і проказуючи подумки молитви, аби відволіктися від болю, ниючих ніг і злигоднів загалом.
Сьогодні спакувалися та рушили ще вдосвіта. У повітрі висить запах диму та гару.
Разючі зміни в рослинності на плато. Більше не видно всюдисущого яз-дерева та густих крон челми. Проминувши перехідну зону куцих вічнозелених та вічноголубих заростей, здійнявшись після цього дрімучим бором мутованих широкохвойних сосон і тросик, ми зайшли у справжнісіньке вогнелісся з його високими прометеями, що завжди супроводжують незмінних феніксів та круглу поросль світлих бурштинників. Вряди-годи ми натрапляли на непроходимі чагарі розчепірених азбестників із їхніми білими волокнистими стовбурами, що їх Тук барвисто назвав схожими на «...ізгнилі пісюни подохлих та неглибко вкопаних великолюдів, або най мене лихий ухопить». Мій провідник на свій лад розпоряджається словами.
Пізно пополудні ми побачили наше перше дерево тесла. Півгодини ми чвалали вкритою попелом землею, намагаючись не наступати на тендітні пагінці феніксу та полум'яних батогів, сміливо пробираючись золистим грунтом, як раптом Тук зупинився і тицьнув пальцем уперед.
За півкілометра від нас стояло щонайменш стометрове заввишки дерево тесла, в півтора раза вище за найвищий прометей. Біля його крони чітко бубнявів схожий на цибулину акумуляторний наріст-гал, що від нього розросталося вусібіч радіальне гілля, яке кучерявилося десятками жмутів німбової лози і виблискувало сріблом металу на фоні чистого неба зеленої та ляпіс-лазурової барв. Вся ця картина чомусь викликала спогади про витончену мечеть високого ісламу на Новій Мецці, легковажно прикрашену гірляндами сухозлотиці.
«Хапайте гібридиків і манатки — треба ік лихій матері забирацця звідси», — бурмотів Тук. Він наполіг, щоби ми як стій перевдяглися в спецівку для подорожування вогнелісом. Решту дня та вечора ми пленталися вбрані в осмотичні маски, цупкі чоботи на гумовій підошві, впріваючи під численними шарами шкірястого гама-сукна. Обидва гібриди нервували і стригли довгими вухами за найменшого звуку. Запах озону відчувався крізь маску, і це мені нагадувало, як малим на Різдво, коли можна було байдикувати, я грався електропоїздами у Вільфранш-сюр-Соні.
Сьогодні ми ставимо табір якомога ближче до паростей азбестнику. Мимрячи собі під носа моторошні застереження та поглядаючи в сутінкове небо у пошуках грозових хмар, Тук навчив мене правильно встановлювати громовідвідні прути-розрядники в коло.
Хай там що, а я розраховую добре виспатися.
04:00...
Пресвята Богородице.
Три години ми висиділи в епіцентрі справдешнього кінця світу.
Вибухати почало одразу після опівночі. Спершу звичайні громи і блискавиці. Не дослухавшись Тука, я, і він за мною, виткнув голову з намету, щоби поспостерігати за піротехнікою. Я звик до мусонів та буревіїв у Матвій-місяці на Пацемі, тому перша година шторму мене не вразила. Бентежив тільки вигляд неблизького дерева тесла — незмінного осердя всіх небесних розрядів. Та вже скоро — коли я став куняти під неспинний шум — лісові бегемоти почали сяяти і плюватися накопиченою в такий спосіб власною енергією. Ось тоді з ланцюга зірвався істинний Армагеддон.
Щонайменше сотня електричних дуг гримнули в небі впродовж перших десятьох секунд, коли дерева тесла у своїх дебютних спазмах вивільнили знавіснілу енергію. Менш ніж у тридцяти метрах від нас вибухнув прометей, розкидаючи охоплене полум'ям гілля в радіусі п'ятдесяти метрів. Зайнялися та зашипіли навколо нашого маленького таборища громовідводи-розрядники, відбиваючи одну електричну дугу біло-синьої смерті за другою. Щось проверещав Тук, але під такою навалою шуму та світла годі було розчути бодай один людський звук. Поруч із припнутими гібридами зайнялися вогнем звислі пасма феніксу, і нажахана тварина, хоч і стриножена та зашорена, все одно зірвалася і чкурнула геть, проскочивши між розжареними прутами громовідводів. Тієї ж миті півдюжини електричних дуг сіпнулися від найближчої тесли до сердешної тварини. У якусь божевільну секунду мені навіть здалося, що я бачу, як світиться крізь кипіння плоті її кістяк. Звірину скорчили перейми, од яких вона підлетіла вгору і просто припинила своє існування.
Три години ми спостерігали за кінцем світу. Два розрядники не витримали і впали на землю, але інші вісім справно працювали. Ми з Туком скрутилися в калачики у розжареному наметі. Дихати ми могли завдяки осмотичним маскам, що відфільтровували достатню кількість охолодженого кисню із надмір перегрітого, задимленого повітря. Однак вижили ми тільки завдяки відсутності підліску навколо нас і вправному розташуванню табору, який Тук розбив далеко від інших цілей в укритті азбестника. Лише це і ще вісім громовідводів з армованого сплаву стоять між нами і вічністю.
— Здається, вони добре справляються, — прокричав я Туку крізь шипіння, тріск і гуркотіння грому.
— Їх роблять так, шо вони можуть протримацця годинку, ну, ма'ть, дві, — бурмоче мій провідник у відповідь. — Рано чи пізно, скорше рано, вони вигорять і ми помрем.
Я киваю і сьорбаю трохи літепла крізь соломинку осмотичної маски. Якщо я виживу цієї ночі, то завше дякуватиму Господу за його щедрість і нагоду побачити це видиво.
На курне північно-східне узлісся ми з Туком вийшли вчора опівдні, хутко розбили табір на березі маленького струмка і проспали 18 годин поспіль, компенсуючи три безночі, коли ми не змогли склепити очей, і два безумні дні, впродовж яких довелося неспинно йти кошмарними згарищами та пожежами. На підступах до крутосхилого кряжа, що позначав край вогнелісу, куди б ми не подивилися, то бачили стручки із зернятами та шишки, що вже буяли новим життям вогненних біологічних видів, які були згоріли в полум'ї попередніх двох ночей. П'ять громовідводів усе ще функціонували, але ні в мене, ні в Тука не було бажання випробовувати їх у роботі ще одну ніч. Єдиний живий гібрид повалився із ніг та помер, щойно ми зняли з нього тяжкі сумки.
Сьогодні я прокинувся на світанку від звуків потічка, що жебонів поруч. Уздовж його берега я пройшов десь із кілометр на північний схід, дослухаючись до того, як поступово нижчав його голос. І раптом струмок зник із моїх очей.
Розколина! Я ледве не забув про пункт нашого призначення. І сьогодні вранці, плутаючи в тумані та невпевнено стрибаючи із одного мокрого каменя понад усе ширшим потічком на другий, я скочив на останню брилу, мало не заточився, відновив баланс і подивився вниз, куди зривався водоспад — на серпанок, скелі і річку — з висоти три тисячі метрів.
Розколина не утворювалася внаслідок ерозійних процесів на високому плато, подібно до легендарного Великого каньйону на Старій Землі або Тріщини Світу на Хевроні. Попри бурхливі океани та материки, схожі на земні, з погляду тектоніки Гіперіон — фактично мертва планета. В цьому відношенні вона більше схожа на Марс, Луз або Армагаст, де континентальний дрейф відсутній. І так само, як і на Марсі та Лузі, вплив на Гіперіон справляють його Глибокі льодовикові періоди, чия регулярність тут пов'язана ще і з циклом тривалістю тридцять сім мільйонів років, зумовленому довгим еліпсом нині віддаленого компонента подвійної системи — карликової зірки-супутника. Комлог порівнює Розколину із Долиною Маринер[35] на Марсі до його тераформування, адже поява обох пов'язана з ослабленням кори планети внаслідок чергування періодів мерзлоти і танення впродовж багатьох тисячоліть та подальшого вимивання порід підземними річками, такими як Кане. Відбувалися масивні зсуви грунту та провали, що зрештою й утворили довжелезний шрам у гористій частині материка Аквіла.
35