Можливо все. Чудеса вже на порозі.
23:50 — П'ять дюжин і десяток спустилися в Розколину. Навколо мене здіймається хор голосів вечірнього вітру.
Як мені прикро, що я зараз не з ними! Там, унизу.
Власне, я можу зробити іншу, не менш прекрасну річ. Я заколінкую край провалля і молитимуся під звуки всепланетного органа і спів небес на славу реального присутнього тут Бога.
Коли я прокинувся, ранок був ідеальним. У темно-бірюзовій оправі неба сяяв кривавий самоцвіт сонця. Я стояв біля входу до своєї хатини і спостерігав, як розсіюється вранішній туман, як добігає кінця крикливий концерт деревних приматів, як теплішає навколишнє повітря. Я повернувся всередину і ще раз проглянув свої плівки та диски.
Я розумію, що в учорашній збудженій писанині і словом не прохопився про те, що ж саме відкрилося мені під бескидом. Зараз розкажу. В мене є і диски, і фільмівки, і записи комлогу. Проте цілком можливо, що єдиним свідченням може залишитись тільки цей щоденник.
Через край провалля я перемахнув учора о 07:30. Усі бікура пішли на заготівлі до лісу. Спуск ліанами здавався досить простим. Між собою вони переплелися настільки густо, аби створити таку собі мотузяну драбину на більшості ділянок. Та варто мені було почати свій шлях униз, як часто, аж до болю заторохтіло серце. Річка піді мною бігла на глибині трьох тисяч метрів. Долаючи сантиметр за сантиметром крутосхилом і намагаючись не дивитися під ноги, я чимдуж тримався і ні на мить не випускав із рук принаймні дві ліани.
Сто п'ятдесят метрів я повз майже годину. Впевнений, що бікура їх «пробігають» за десять хвилин. Урешті-решт я добрався до нижнього краю карниза. Деякі пасма лози тікали прямовисно в безодню, але більшість чіплялися до скельної плити і тягнулися аж до стіни Розколини у тридцятьох метрах далі. Інколи ліани навіть скручувалися між собою в цілі коси і грубі підвісні місточки, якими бікура — я переконаний — ходять, майже або й узагалі не тримаючись руками. Я ж ними повз, хапаючись за лозу та читаючи молитви, ніби в дитинстві. Я прикипів очима до точки поперед себе, так начебто це допомагало забути про бездонні прогалини між рипучими щаблями рослинного походження.
Понад стіною відкрився кам'яний виступ, на який я ризикнув зістрибнути, продершись крізь ліани, коли від краю провалля мене відділяло вже не менше трьох метрів.
Усього він завширшки мав близько п'яти метрів і простягався на коротку відстань у північно-східному напрямку, де його перекривав початок карниза. Я рушив на південний захід і пройшов двадцять чи тридцять кроків, коли зупинився ніби вкопаний. Та це ж була стежка. Вичовгана в суцільній скелі. Її лискуча від ніг поверхня була на пару сантиметрів нижча від решти кам'яної породи. Трохи далі, де вона спускалася на ще нижчу (і ширшу) терасу, я побачив східці, затерті настільки, що, здавалося, вони прогиналися посередині.
На хвильку я аж присів, приголомшений цим простим фактом. Навіть чотири сторіччя щоденних походів П'яти дюжин і десятка не здатні викликати таку сильну ерозію твердої гірської породи. Нею користувався хтось... або щось задовго до кораблетрощу колоністів-бікура. Стежкою користувалися впродовж тисячоліть.
Я підвівся і рушив далі. Навколо мене шумів тільки вітер, що тихенько собі дмухав у півторакілометровій щербині Розколини. До мене дійшло, що на її глибокому дні я навіть чую річку.
Стежка повертала ліворуч, огинаючи виступ бескиду, де й закінчувалася. За її закрутом я ступив на широку і трохи похилу терасу та широко розплющив очі. Здасться, я, навіть не замислившись, перехрестився.
Із півночі на південь уступ вгризався в тіло скелі на цілі сто метрів, тому з цього майданчика відкривався чудовий вид на тридцятикілометровий відрізок Розколини і чисте небо над краєм плато. Миттю стало зрозуміло, що призахідне сонце повинно щовечір осявати цю скельну терасу під карнизом. І я не здивуюся, якщо в день весняного чи осіннього сонцевороту Гіперіонове світило з цієї прекрасної точки огляду опускається прямо в Розколину, ледве торкаючись своїм шарлатним околом її порожевілих країв.
Я повернув ліворуч і вперся поглядом у далеку скельну стіну. Витерта ногами стежка вела через весь уступ до дверей, вирізьблених у вертикальній кам'яній плиті. Ні, це були не просто двері, а справжнісінький портал із химерним різьбленням і витіюватими одвірками. Обабіч порталу знаходилися широкі вітражні вікна щонайменш двадцятиметрової висоти. Я підійшов ближче і ретельно оглянув фасад. Хто б усе це не збудував, він це зробив, розширивши терасу та витесавши граніт плато, що перетворило його стіну на гладеньку поверхню. Будівничі врізали тунель прямо у схил Розколини. Я провів рукою по глибоких складках візерунків навколо дверей. Гладесенькі. Все було злизано, стесано і пом'якшено подекуди навіть тут, де дія природних стихій неочевидна в затінку карниза. Скільки ж тисяч років існує цей... храм у південній стіні Розколини?
Вітражне скло виявилося ані склом, ані пластиком, а товстим прозорим матеріалом, що на доторк видавався настільки ж твердим, як і навколишня порода. І цей вітраж не був складений із окремих «шибок». Його кольори вирували, перебігали у відтінки, зливалися і перемішувалися один з одним, ніби олійні мережки на воді.
Я видобув ліхтарик із сумки, торкнувся дверей, аж раптом завагався, коли вони легко відчинилися всередину без найменшого тертя.
Це був вестибюль — я просто не підберу іншого слова для нього, — тож я перетнув десятиметрове приміщення і спинився перед ще однією стіною із тієї самої речовини, що й вітражі, які зараз палали за моєю спиною, сповнюючи вестибюль густим світлом сотень приглушених відтінків. Я миттю второпав, що пряме проміння сонця на вечірньому прузі заливатиме його неймовірно глибокими кольорами і підсвічуватиме вітражну стіну переді мною, а також усе те, що знаходиться за нею.
Туди вели однісінькі двері, позначені тонкою темною смужкою металу, впаяною прямо в скляний камінь. І я в них зайшов.
Ми на Пацемі відбудували (якомога детальніше, наскільки це дозволяли стародавні фотографії і голограми) базиліку св. Петра саме в тому вигляді, як вона стояла у древньому Ватикані. Майже сімсот футів завдовжки і чотириста п'ятдесят завширшки, храм міг умістити п'ятдесят тисяч вірян, коли службу правив Його Святість. Ми заледве набирали п'ять тисяч вірян, навіть під час Вселенських соборів усіх світів, які проводяться кожні сорок три роки. У його центральній апсиді стоїть копія Престолу святого Петра роботи Берніні[41]. Понад вівтарем велична баня здіймається у вишину на більш як сто тридцять метрів. Перебування в цій споруді вражає.
Простори цього приміщення були більшими.
У тьмяному світлі я водив ліхтариком навсібіч, аби переконатися, що знаходжуся в одному-єдиному великому приміщенні — велетенській залі, витесаній в суцільному камені. За моїми розрахунками її стеля була всього лиш у кількох метрах під поверхнею плато, де бікура розташували свої хатини. Я не бачив тут жодних прикрас, жодних меблів, жодних підказок стосовно форми чи призначення, крім предмета, що перебував в осерді цієї велетенської лункої печери.
Посеред цього огрому був олтар. Його п'ятиметрову квадратну плиту витесали прямо з каменю підлоги, коли довбали цю печеру. На плиті височів хрест.
Чотири метри заввишки, три — завширшки. Зроблений у древньому стилі штуцерних розп'ять Старої Землі, хрест був розвернутий до вітражів, ніби чекав на сонце і вибух світла, яке займе огнем його рамена, інкрустовані діамантами, сапфірами, кривавниками, ляпіс-бісером, слізьми королеви, оніксами й іншими самоцвітами, які я розгледів, поки водив ліхтариком навколо.
Я впав на коліна і заходився молитися. Вимкнувши ліхтарик, почекав пару хвилин, поки звикнуть очі і я зможу роздивитися хрест у тьмяному туманному повітрі. Безсумнівно, це хрестоформа, про яку торочать бікура. Вона тут стоїть щонайменше кілька тисяч років — можливо, кілька десятків тисяч років, — установлена задовго до того, як людство вперше покинуло Стару Землю. І майже напевно давніша від часу, коли Христос учив у Галілеї.
41