Гіперіон.
Консул повернувся всередину, втягнув балкон і замкнув корабель із першими важкими краплями дощу. Спіральними сходами він піднявся у спальний відсік у самісінькій маківці зорельота. У круглій каюті було темно, і тільки мовчазні вибухи грози в ілюмінаторі підсвічували потоки води, що лилися з нічного неба. Консул роздягся, ліг на жорсткий матрац і ввімкнув аудіосистему та під'єднав зовнішні мікрофони. Він слухав, як знавіснілий шторм співає в унісон із лютим «Польотом валькірій» Вагнера[5]. Ураган штовхався із кораблем. Виляски грому сповнили відсік, а ілюмінатор спалахував білим вогнем, надовго обпікаючи сітківку очей.
«Вагнер годиться лише під грозу», — подумав Консул і заплющив очі. Але бачив миготіння блискавок навіть із опущеними повіками. Чоловік згадав, як іскряться кристали льоду під час буревіїв у низьких горах біля Гробниць часу, та в спогадах зринув іще холодніший відсвіт сталі на залізних шипах ірреального тернового дерева Ктиря. Він пригадав нічні крики і в'язкий погляд стогранних, криваво-рубінових очей самого Ктиря.
Гіперіон.
Консул про себе віддав комп'ютеру наказ заглушити всі мікрофони і підняв руку, щоб затулити очі. У раптовій тиші він лежав і думав про божевільну подорож назад на Гіперіон. Одинадцять років він просидів консулом на цій віддаленій та загадковій планеті, і за весь цей час таємнича Церква Ктиря дала добро лише на дюжину барж пілігримів із інших світів, які рушали в свою прощу пустельними і вітряними рівнинами навколо Гробниць часу за північним хребтом. Не вернувся ніхто. І це-то в нормальний час, коли Ктир був бранцем хроноприпливів та нікому не зрозумілих сил, а антиентропійні поля не ширились далі, ніж на пару десятків метрів навколо. Крім того, ніхто не чекав навали Вигнанців.
Консул подумав про Ктиря, який вільно блукав усім Гіперіоном, про мільйони планетян та кілька тисяч громадян Гегемонії, безпорадних перед лицем істоти, непідвладної самим законам фізики і з якою можна було говорити лише мовою смерті. Чоловік здригнувся навіть у теплому повітрі відсіку.
Гіперіон.
Ніч і буря минули. Новий штормовий фронт нісся поперед близького світанку. Двохсотметрові голонасінні гнулися та гойдалися під поривами нової стихії. За кілька секунд до появи перших променів сонця корабель ебенової барви, що належав Консулу, злетів і, тягнучи за собою хвіст голубої плазми, вп'явся в густі хмари на шляху до відкритого космосу та пункту свого рандеву.
1
Консул прокинувся із характерним головним болем, сухістю в горлі та відчуттям, ніби він бачив і забув тисячу снів — типовими наслідками перебування в кріогенній фузі. Він кліпнув очима, випростався на присадкуватому лежаку і ніби похмільними руками здер останні липучки із сенсорами. Крім нього, в овальній кімнаті без вікон перебувало двоє куцих клонів з екіпажу та дуже високий тамплієр у плащі з каптуром. Один із клонів запропонував Консулові традиційний для розморожуваних помаранчевий сік. Чоловік прийняв підношення і жадібно допався до склянки.
— Наше Дерево у двох світлових хвилинах та п'ятьох годинах льоту від Гіперіона, — проказав храмовник, і Консул второпав, що до нього звертається Гет Мастін, командир тамплієрського корабля-дерева та його Істинний Голос. В голові у чоловіка пронісся непевний спогад про те, що це ознака великої шани, коли тебе будить сам капітан, але йому було надто млосно, аби належно оцінити цей факт. Він і досі лишався дезорієнтованим.
— Решта прокинулися кілька годин тому, — правив далі Гет Мастін і махнув рукою, відсилаючи клонів геть. — Усі вже зібралися за обіднім столом на крайній носовій платформі.
— Хгрххх... — проказав Консул і ще раз відсьорбнув соку, прочистив горло та спробував знову: — Дякую, Гете Мастіне, — вичавив із себе він. Озирнувшись навколо яйцеподібної каюти з трав'янистим килимом, прозорими стінами та ребрами жорсткості із суцільного, гнутого яз-дерева, Консул зрозумів, що він має бути в якомусь із менших житлових відсіків. Чоловік заплющив очі і спробував пригадати, як перестрівся із тамплієрським зорельотом перед квантуванням.
Консул запам'ятав лише підліт до точки зустрічі і перший погляд на кілометровий корабель-дерево. Дрібні його деталі розмивалися під дією надлишкових силових полів, що їх виробляли машини та бортовий ерг, оточуючи зореліт сферичним серпанком. Щоправда, в густій кроні світилися та проглядали тисячами вогників тонкостінні житлові відсіки. Мерехтіння схожих вогнів оторочувало незліченні платформи, містки, командні палуби, сходи та альтанки. Навколо окоренка корабля-дерева гроном наросли технологічні та вантажні сфери, схожі на чорнильні горішки гігантського розміру, за якими тягнулись біло-блакитні та бузкові вихлопи рушія — наче коріння завдовжки десять кілометрів.
— Інші чекають, — тихо повторив Гет Мастін і кивнув у сторону низьких подушок, де лежав консульський багаж, ладний розкритися від одного погляду хазяїна. І поки тамплієр замислено розглядав балки із яз-дерева, Консул одягавсь у майже діловий одяг для вечірніх заходів: бахматі чорні штани, начищені корабельні туфлі, широку в талії та на ліктях блузу білого шовку, топазову защіпку для коміра, напівсюртук із малиновими нашивками Гегемонії на еполетах, а також у м'який золотий капелюх на три кути. Сектор округлої стіни перетворився на дзеркало, в якому, прискіпливо поглянувши на своє відображення, Консул побачив чоловіка, старшого від середніх літ, у майже діловому одязі для вечірніх заходів, засмаглого, хоч і на диво блідого навколо сумних очей. Він спохмурнів, кивнув і розвернувся.
Гет Мастін махнув рукою, і крізь проділ у відсіку Консул рушив за цим рославцем у плащі на доріжку, що попід стіною кори вела кудись угору, біжучи довкруж масивного стовбура корабля-дерева і повністю зникаючи з очей. Консул завагався, підступив до її краю та миттю відійшов назад, адже до коренів дерева було щонайменше шістсот метрів униз, наскільки цей «низ» можна таким вважати при силі тяжіння (згенерованій сингулярностями[6], що скніли поміж коріння корабля-дерева) в одну шосту від стандартної величини. Перил — зась.
Вони знову рушили вгору і метрів за тридцять, десь на половині спірального шляху, збочили з головної доріжки на хисткий підвісний місточок, що вів до гілки, завширшки метрів із п'ять. Їхня путь пролягала на периферію, де буйнолистя деревної крони купалося в промінні гіперіонового сонця.
— Мій корабель розконсервували? — поцікавився Консул.
— Він у сфері номер одинадцять, повністю заправлений і готовий до роботи, — відповів Гет Мастін. Подорожні пірнули в тінь від стовбура, і на чорних латках у темному мереживі листя з'явилися зорі. — Інші прочани дали згоду на спуск у вашому кораблі, якщо командування Збройних сил не матиме нічого проти, — додав тамплієр.
Консул протер очі і пошкодував, що йому дали так мало часу на те, щоби прийти до тями після холодних лещат кріофуги.
— Ви зв'язувалися із військовими?
— Так, звісно, з нами вступили в контакт, щойно ми вийшли з квантового стрибка. І цієї миті... військовий корабель... супроводжує нас. — Гет Мастін махнув рукою до латки неба в них над головами.
Консул примружився, але тієї миті фрагмент горішнього ярусу гілок виплив із тіні дерева, і все їхнє рясне листя зайнялося надвечірнім вогнем. Та навіть там, де все ще барилася тінь, пташки-світляки, що вгніздилися поміж гілля, немов японські ліхтарі, освітлювали доріжки, лискучу лозу-гойдалку та осяйні підвісні мости; світлячки зі Старої Землі та променисте павутиння з Мауї-Заповітної хоч блимали і підказували напрямки в кроні дерева, та все одно мішалися із візерунками сузір'їв, чим могли спантеличити навіть досвідчених в орієнтуванні по зірках мандрівців.
5
6