Раніше я припускав, що бікура настільки примітивні, що вже й розучилися користуватися вогнем. Вони ним ніколи не грілися і не світили його в темних хатках поночі. Я жодного разу не бачив, щоби вони куховарили на вогні, навіть ті випадкові тушки деревних істот, які їм щастило впіймати. Але зараз багаття було велике, і розпалити його могли тільки вони. Я поглянув на те, з чого вони його зробили.
Бікура палили мій одяг, мій комлог, мої польові нотатки, плівкові касети, відеочипи, інфодиски, камеру... — все, що могло переносити інформацію. Я розверещався на них, сам намагався кинутись у вогонь і страшенно на них матюкався, як не лаявся з дитячих днів на вулиці. Вони не зважали.
Нарешті підійшов Альфа.
— Ти належатимеш хрестоформі, — тихо промовив він.
Мені було байдуже. Мене відвели назад до хатини, де я проплакав цілу годину. Охоронця біля дверей немає. Хвилину тому я стояв біля них і гадав, чи не втекти у вогнеліс. А потім мені спав на думку значно коротший і не менш фатальний забіг у Розколину.
Нічого я не зробив.
Незабаром сідатиме сонце. Вітер уже дужчає. Невдовзі. Невдовзі.
Тільки два дні? Мені здавалося, минула вічність.
Уранці вона не відставала. Вона не відставала.
Я тримаю перед собою пластину медсканера і все одно не можу повірити. Але ж доводиться. Тепер я належу хрестоформі.
За мною прийшли надвечір перед самим заходом сонця. Всі до одного. Я не став опиратися, коли мене вели до краю Розколини. Бікура лазять ліанами значно вправніше, ніж я очікував. Через мене їм довелося спускатися повільніше, але поводилися вони терпляче, показуючи мені, куди найпростіше ставити ногу і за яку лозу хапатися.
Гіперіонове світило виринуло з-під низьких хмар і ще висіло над західною стороною виднокола, коли нам залишалася пара останніх метрів до базиліки. Я не чекав, що вечірня пісня вітру виявиться такою гучною, і в мене склалося враження, ніби ми потрапили поміж труб велетенського церковного органа. Його ноти здіймалися від голосного басового булькотіння, з яким резонували мої кістки та зуби, аж до пронизливих криків, що завиграшки переходили в ультразвук.
Альфа відчинив перші двері, і ми через вестибюль пройшли до центральної частини базиліки. П'ять дюжин і десяток стали навкруг вівтаря з його високим хрестом. Ніхто ніякої служби не правив. Не співав. Жодної обрядовості. Ми просто мовчали і слухали ревіння вітру надворі, поміж рифлених скельних колон, та його відлуння у величезній порожній залі, видовбаній у горі. Це відлуння поступово набирало сили, поки не забриніло так, що я мусив затулити долонями вуха. І весь цей час горизонтальне сонячне проміння заливало печеру все глибшими відтінками бурштинового, золотого, ляпіс-лазурового і знову бурштинового кольорів. Його барви здавалися мені настільки насиченими, що повітря ніби загусло світлом і чіплялося до шкіри, немовби фарба. Я спостерігав, як промені лягають на хрест, потрапляють у пастку його багатотисячних самоцвітів і залишаються в коштовних каменях навіть після того, як сонце сховалося за обрієм і вікна присмерково посірішали. Складалося враження, начебто розп'яття всотало в себе світло і тепер віддавало його нам. А потім, коли хрест уже потемнішав, а вітер ущух, у раптових сутінках Альфа тихо проказав:
— Ведіть його.
Ми вийшли на широкий кам'яний уступ, де зі смолоскипами чекала Бета. Поки Бета передавала їх кільком обраним бікура, я мізкував, чи не бережуть вони вогонь тільки задля ритуальних цілей. Бета рушила вперед, і ми пішли вниз вузькими сходами, вирізаними у бескиді.
Спершу я, переляканий, ледве просувався вперед, хапаючись за гладеньку поверхню гори у пошуках бодай найменшої зазубринки або якого корінця. Праворуч скеля вривалася прямовисно, і ця прірва здавалася нелогічно бездонною. Спуск стародавніми сходами виявився значно гіршим від лазіння по ліанах під терасою. Тут щоразу доводилося глядіти під ноги, коли ступня сповзала на кожну наступну вузьку і вичовгану за століття кам'яну сходинку. Я постійно боявся послизнутися і впасти, і з часом уже здавалося, що це лише питання часу.
Мені страх як кортіло зупинитись і повернутися до безпечної базиліки, але за мною вузькими сходами ішов тлум бікура і я сумнівався, що вони відійдуть і пропустять мене. Крім того, більше від жаху мене глитала цікавість дізнатися, що ж ховається внизу, де кінчається цей шлях. Я зупинився на секунду, задер голову і поглянув на край Розколини в трьохстах метрах над головою: хмари розійшлися, сяяли зірки, і в жалобному небі свій нічний балет почали розчерки метеорів. Опустивши погляд, я заходився пошепки читати молитви, слідував за бікура і вогником смолоскипа у зрадливі глибини.
Я не йняв собі віри, що східці доведуть нас до самісінького дна Розколини, але сталося саме так. І коли десь після півночі я зрозумів незворотність шляху аж до річки, то подумки прикинув, що триватиме цей похід до полудня наступної доби. Я помилився.
На дні Розколини ми стояли майже вдосвіта. У прорізі неба сяяли зірки, а стіни ущелини спиналися на карколомну висоту обабіч нас. Виснажений, я точився зі сторони в сторону на кожному кроці. Поволі збагнувши, що сходинок більше немає, я звів погляд угору і замислився, чи зірки зараз видно із тих самих причин, що й коли ти опускаєшся на дно колодязя, що малим я мав змогу перевірити у Вільфранш-сюр-Соні, залізши одного разу в криницю.
— Сюди, — махнула Бета. Перше слово, мовлене за кілька годин, було ледве чутно в гуркоті річки. П'ять дюжин і десяток стали як укопані там, де й зупинилися. А я впав на коліна і повалився набік. Піднятися вгору на зворотному шляху я б уже не зміг фізично. Ні за день. Ні за тиждень. Можливо, взагалі ніколи. Я заплющив очі, щоби поспати, але зсередини мене і надалі палив тьмяний огонь нервового напруження. Я поглянув на протилежний берег річки, яка виявилася ширшою, ніж я сподівався, щонайменше шістдесят метрів од берега до берега. А ще надзвичайно шумною: мені здавалося, ніби мене намагалося пожерти ревище великого звіра.
Я сів і витріщився на темну латку в стіні бескиду на протилежній стороні. Це була тінь, темніша від інших тіней. Правильна форма на тлі мозаїки з погризених країв гірських контрфорсів та щілин у прибережному камені. То був ідеальний квадрат темряви. Щонайменше тридцять метрів — сторона. Двері або отвір у стіні. Я заледве звівся на ноги і поглянув униз за течією на стіну, по якій ми щойно спустилися. Так, він був там — інший вхід, до якого цієї миті простувала ледве помітна в світлі зірок Бета разом із іншими бікура.
Я знайшов вхід до лабіринту на Гіперіоні.
«Ви знали, що Гіперіон — один із дев'яти лабіринтових світів, отче?» — хтось мене питав у спусковому катері. Так, то був юний священик на ім'я Гойт. Тоді я ствердно відповів і більше цю тему не піднімав. Адже мене цікавили бікура (точніше, завданий самому собі біль заслання), а не лабіринти чи їхні будівничі.
Лабіринти існують на дев'яти планетах. Дев'яти з-поміж ста сімдесяти шести світів Усемережжя і ще близько двохста колоній та планет Протекторату. Дев'ять із понад восьми тисяч (або навіть більше) планет, обстежених, хай би і побіжно, від початку Гіджри.
Є такі планетарні археоісторики, котрі присвячують дослідженню лабіринтів усе своє життя. Я не такий. Мені вони завжди здавалися якоюсь стерильною проблемою, непевною та ірреальною. Тепер же під гуркіт річки Кане, що аж вібрувала і кропила нас бризками, зазіхаючи на вогонь наших смолоскипів, я наближався до одного з цих самих лабіринтів разом із П'ятьма дюжинами і десятком.
Лабіринти прокопали... видовбали... створили понад три чверті мільйона стандартних років тому. Їхні характеристики завжди однакові, а походження — неминучо туманне.
Лабіринтові планети обов'язково належать до земного типу — щонайменше 7,9 пунктів за шкалою Сольмева, — обов'язково обертаються навколо зірок спектрального класу G[42], а ще винятково мертві, що стосується їхньої тектоніки, чим схожі радше на Марс, аніж на Стару Землю. Власне тунелі знаходяться дуже глибоко, мінімум у десятьох (а то нерідко і всіх тридцятьох) кілометрах під поверхнею своїх планет, пронизуючи їхню кору плетивом катакомб. На Свободі, сусідній із системою Пацема, автомати дослідили більше ста тисяч кілометрів лабіринту. На всіх планетах тунелі мають у перетині тридцятиметровий квадрат, прорізаний у породі з допомогою технологій, досі не відомих у Гегемонії. Колись в одному археологічному часопису я читав статтю Кемп-Гельцера і Вайнштайна, у якій вони припускали, нібито Будівничі лабіринтів мали на озброєнні «термоядерні прохідницькі комбайни», що могло пояснити ідеальні гладенькі стіни і відсутність відвалів. Проте ця теорія нічого не говорила про те, звідки в Будівничих могла взятися така техніка, звідки могли взятися самі Будівничі і навіщо вони присвятили не одне сторіччя такій вочевидь абсолютно безцільній інженерній задачі. Геть усі лабіринтові планети (спільно з Гіперіоном) було ретельно вивчено й обстежено. Не знайшли нічого. Жодних слідів гірничих машин, ні однісінької іржавої каски шахтаря, ані ламаного шматочка пластику чи напіврозкладеного фантика. Дослідникам не пощастило виявити вхідні та вихідні шахти. Жодного натяку на важкі метали або цінні руди, які могли би пояснити ці монументальні роботи. Від Будівничих лабіринтів не залишилося ні одненької легенди чи артефакту. Багато років їх загадка мене певною мірою інтригувала, але ніколи не цікавила по-справжньому. Аж до сьогодні.
42