Ми пройшли у війстя тунелю. Його не можна було назвати ідеальним квадратом. Ерозія і гравітація перетворили бездоганний тунель на грубу печеру, яка тягнулася метрів на сто. Бета зупинився, коли підлога вирівнялась, і загасив смолоскип. Інші бікура зробили те саме.
Стало дуже темно. Тунель круто завертав, тому світло зірок усередину дістати не могло. Мені і раніше доводилося бувати в печерах, тому я і не чекав, що мої очі звикнуть до майже цілковитого мороку. Та вони звикли.
Секунд за десять я вже розрізняв рожевувате мріння, спершу тьмяне, але воно щомиті набирало сили, аж поки в печері не стало ясніше, ніж до того було в каньйоні, ніж на Пацемі вночі у сяйві триєдиного місяця. А випромінювали світло сотні... ні, тисячі джерел. І поки бікура набожно падали на коліна, я одержав змогу роздивитися їх ретельніше.
Стіни і стелю печери всівали хрестами і хрестиками, чий розмір варіювався від кількох міліметрів і до цілого метра. Кожен із них бринів власним огником глибокого рожевого відтінку. Невидимі в світлі смолоскипів, ці осяйні хрести тепер освітлювали весь тунель. Я підійшов до найближчого з них у стіні. Майже із тридцятисантиметровими раменами, він пульсував притлумленим органічним сяйвом. Його не могли тут викарбувати, його не кріпили на стіні; він однозначно мав органічне походження, він однозначно був живим і нагадував м'який корал. На доторк хрест мені здався теплим.
Раптом до мене долинув слабенький відгомін якогось звуку. Навіть не стільки звуку, скільки, мабуть, зворушення у прохолодному повітрі. Я повернувся і побачив, як до печери ввійшло воно.
Бікура і далі колінкували, опустивши голови і погляди.
Я стояв і не міг відвести приголомшеного погляду від того, що рухалося поміж уклінними бікура.
Постать заледве скидалася на людську, але назвати цю істоту людиною язик не повертався. Щонайменше три метри заввишки. Навіть коли воно стояло, то срібло його тіла переливалося і пливло, наче підвішена у повітрі ртуть. Червонуватий відблиск од хрестів на стінах тунелю відображався в гострих гранях та кривих металевих лезах, що стирчали з лоба істоти, її чотирьох зап'ястків, химерно з'єднаних ліктьових і колінних суглобів, панцира на спині та грудях. Вона ніби текла серед розпластаних тіл бікура, а коли простягнула чотири довгі руки і розкрила долоні, поклацуючи хромованими скальпелями пальців, то з якогось доброго дива нагадала мені Його Святість на Пацемі, що благословляє свою паству вірян.
Я не сумнівався, що споглядаю легендарного Ктиря.
Тієї миті я, напевно, поворухнувся, чи від мене долинув якийсь звук, бо великі червоні очі звернулися в мій бік і я потрапив під їхню гіпнотичну дію і танець вогників у багатогранних їхніх призмах, що були не просто відбитими промінцями світла, а лютим, кривавим полум'ям, яке, здавалося, палало в колючому черепі істоти, резонуючи у тих жахливих самоцвітах, що знаходилися на місці, яке Бог відвів очам.
А потім воно рушило... точніше, не рушило, а зникло в одному місці і виринуло в іншому; схилившись у метрі від мене, істота одгородила мене від світу своїми обіймами чудернацьки з'єднаних лез-кінцівок і живого срібного металу.
Я тяжко засапав, але перевести подиху не зміг. Я бачив власне відображення, біле спотворене обличчя, яке миготіло на металевому обладунку істоти і в її палахкотливих очах.
Зізнаюся, що тієї миті я був радше якийсь екзальтований, аніж переляканий. Відбувалося щось незбагненне. Викутий єзуїтською логікою і загартований у холодній воді науки, я тим не менш усвідомлював, що тієї секунди був підвладний стародавній одержимості богобоязні з абсолютно інших причин. Мене проймав дрож екзорциста, крутив бездумний вир сказу дервіша[43], захоплював маріонетковий танок-обряд карт таро, підкорював майже еротичний сеанс глосолалії і дзен-гностичний транс. У ту хвилину я усвідомив, якою переконливою і містичною антитезою є Бог Авраама у протиставленні ритуалам закликання Сатани чи виявлення демонів.
Навіть не думаючи про це, а просто відчуваючи, я чекав на мить, коли Ктир пригорне мене, з невідчутним трепетом діви на шлюбній одрині.
Він зник.
Не ляснув грім, не тхнуло сіркою, і всупереч науці навіть не сколихнулося повітря. В одну секунду істота тут фігурує, оточивши мене прекрасною напевністю гостролезої смерті, а в наступну її вже немає.
Заціпенілий, я стояв і кліпав очима, коли Альфа підвівся і підійшов до мене в цих відтінках, що ніби зійшли із Босхового полотна[44]. Він зупинився на місці Ктиря і вдав, що пригортає мене, пафосно наслідуючи рухи того смертоносного та бездоганного створіння, яке, здається, Альфа навіть не помітив, судячи з його тихомирного обличчя бікура. Він розвів руками, немовбито охоплював весь лабіринт, стіни печери і десятки хрестів, якими вони були прикрашені.
— Хрестоформа, — проказав Альфа. П'ять дюжин і десяток підійшли до нас ближче і знову стали на коліна. Я дивився на їхні безтурботні обличчя у приглушеному світлі та й собі став навколішки.
— Ти належатимеш хрестоформі всі твої дні, — в голосі Альфи зазвучала ритміка літанії, і коли решта стала повторювати його слова, він потягнувся до маленького хреста на печерній стіні. Той був сантиметрів дванадцять завдовжки і відділився від стіни з ледве чутним різким звуком. На моїх очах його світіння згасло. Альфа зняв зі своїх лахів тоненьку шнурівку, прив'язав її до невеличких ґуль на маківці хрестика і підніс його над моєю головою. — Ти належиш хрестоформі, сьогодні і назавжди.
— Сьогодні і назавжди, — відгукнулися бікура.
— Амінь, — пошепки закінчив я.
Бета дала знак, що я мушу розкрити на грудях свою накидку. Альфа надів мені хрестик на шию. Тепер він холодив шкіру. Його задня поверхня виявилася абсолютно гладенькою та бездоганно рівною.
Бікура підвелися і помандрували до виходу, знову байдужі та апатичні до всього навколо. Я їх провів поглядом, а потім жваво вхопив хреста, підніс його до очей та роздивився. Хрестоформа була прохолодною та неактивною. І якщо вона світилася життям пару секунд тому, зараз від тих слідів не лишилося нічого. Я й надалі відчував її, радше наче якийсь корал, аніж кристал або камінець. На її гладенькій задній поверхні не було навіть натяку ні на яку липку речовину. Мені на думку спадали фотохімічні явища, що могли бути причиною її люмінесценції. Мені на думку спадали різні люмінофори та біолюмінесценція і ймовірність того, що ці речі могли розвинутися шляхом природної еволюції. Я думав про зв'язок, який міг бути між ними, лабіринтом та геологічними епохами, впродовж яких це плато піднялося настільки, що розітнуло один із тунелів. Я думав про базиліку та її творців, про бікура, про Ктиря і про себе. Через якийсь час я облишив думання, заплющив очі і помолився.
43
44