Коли я вийшов із печери, відчуваючи холодний доторк хрестоформи до тіла під своєю хламидою, П'ять дюжин і десяток, очевидно, вже зібралися у зворотну трикілометрову путь по сходах. Я глянув на бліду смугу вранішнього неба межи стінами Розколини.
— Ні! — вигукнув я голосом, що майже загубився в шумі ріки. — Мені потрібен відпочинок. Відпочинок! — я впав на коліна у пісок, але до мене підійшло зо півдесятка бікура й, обережно вхопивши за руки, поштовхали в напрямку стежки нагору.
Я старався, Бог мені свідок, з усіх сил старався, але за дві чи три години підйому ноги мені підкосилися і я впав та вже був посунувся по доріжці, не спроможний загальмувати і втриматися від падіння із шестисотметрової висоти у воду та на камені. Пам'ятаю тільки, як хапався за хрестоформу під грубою тканиною, коли три пари рук підхопили мене, підняли і понесли. Далі все як у тумані.
Аж до сьогоднішнього ранку. Я прокинувся від яскравого сонячного проміння, що лилося у дверний отвір моєї хатини. На мені була сама накидка, і, торкнувшись грудей, я переконався, що хрестоформа на місці — висить на волоконній шнурівці. Поки я спостерігав за тим, як сонце спиналося над лісом, то зрозумів, що втратив день, що якимсь чином я проспав не тільки ціле сходження нагору нескінченною стежкою (хтозна як цей маленький народець тягнув мене під гору два з половиною вертикальні кілометри), але й цілий наступний день і ніч.
Я озирнув хатину. Комлог та інші пристрої, що можуть записувати інформацію, зникли. Лишилися тільки медсканер, кілька пакетів з антропологічним програмним забезпеченням, толку від яких тепер було мало, оскільки все це було устаткуванням решти апаратури. Я похитав головою і рушив умитися до струмка.
Схоже, всі бікура спали. Тепер, коли я взяв участь у їхньому ритуалі і «став належати хрестоформі», вони, певно, втратили до мене будь-який інтерес. Коли я роздягся і заліз у воду, то вирішив, що вони мені також не цікаві, вирішив забиратися звідси, коли наберуся сили. Якщо потрібно, знайду шлях крізь огнеліс. У крайньому разі можна спуститися сходами на дно ущелини і далі рухатися берегом річки Кане. Більше ніж будь-коли я знав, що широкий світ має дізнатися про ці чудесні творіння.
Я стягнув із себе важку накидку, розпростався, блідий та змерзлий у ранковому світлі, і спробував одчепити хрестоформу від грудей.
Вона не відставала.
Так і лежала на грудях, ніби була частиною мого тіла. Я шкріб її, дряпав і тягнув за шнурівку, поки та не порвалася. Я нігтями дер хрестоподібну ґулю на грудях. Вона не відставала. Моя плоть наче запеклася на краях хрестоформи. Крім подряпин, що я сам же собі їх і зробив, ні болю, ні жодних інших ознак якоїсь фізичної присутності стороннього тіла я не відчував — самий лише жах у душі від самої думки про цю штуку, приліплену до мене. Коли перший напад паніки ущух, я присів на хвилинку, поквапно вдягнувся і побіг назад до села.
Ножа не було, мазера, ножиців, бритви — усього, що могло мені помогти віддерти цей наріст на тілі, — також. Нігті залишали криваві пасмуги на червоному прузі та грудях. Потім я згадав про медсканер. Я провів трансивером над грудьми[45], почитав дані з дисплея монідиску і, не вірячи очам своїм, похитав головою, після чого просканував усе тіло. Трохи згодом я вбив команду роздрукувати результати обстеження і тривалий час нерухомо сидів.
І от я сиджу, не випускаючи з рук пластини медсканера. Хрестоформу добре видно на знімках УЗД та в К-діапазоні... так само як і її внутрішні волокна, що розповзлися по всьому організму, ніби тонкі щупальці, наче коріння.
Над грудниною сформувалося значне ядро, оточене новими нервовими вузлами, від яких простягаються ниті — такий собі кошмарний клубок нематод[46]. Наскільки я можу зрозуміти із знімків мого простенького сканера, нематоди закінчуються у мигдалеподібному тілі та базальних гангліях обох півкуль[47] головного мозку. Температура, метаболізм і рівень лімфоцитів у нормі. В організмі не помічено сторонніх тканин. Якщо вірити сканеру, ці нематодні ниті — наслідок обширного, але простого метастазу. Якщо вірити сканеру, хрестоформа сама по собі складена із нечужорідної тканини... у нас спільна ДНК.
Я належу хрестоформі.
Щодня я міряю кроками обшир своєї клітки: вогнелісся на півдні та сході, порослі хащами байраки й ущелини на північному сході і Розколина на заході та півночі. Спуститися нижче рівня базиліки в прірву мені не дозволять П'ять дюжин і десяток, а хрестоформа не пустить далі ніж за десять кілометрів від Розколини.
Спершу я навіть не міг у це повірити. Поклавшись на своє щастя і Господню руку, що проведе мене проз дерева тесла, я не встиг заглибитися в узлісся і на два кілометри, як гострий біль пронизав груди, руки і голову. Я був певен, що це важкий серцевий напад. Та варто мені було вернутися до Розколини, як симптоми зникли. Я кілька разів проекспериментував — результат незмінно був одним і тим самим. Варто зайти трохи далі в ліс, геть від Розколини, і з'являвся біль, що посилювався, аж поки я не ставав на зворотній шлях.
Я почав розуміти інші речі. Вчора, оглядаючи північні околиці, я натрапив на рештки того першого корабля — «ембріоносця» — іржаву, оповиту лозою металеву руїну в розсипі скель на краю вогнелісся. Продираючись навкарачки поміж голими шпангоутами старожитнього космічного човника, я уявляв собі радість його сімдесятьох пасажирів, які змогли вижити під час аварії, їхню коротку подорож до Розколини, подальше відкриття базиліки і... і що далі?.. Всі подальші припущення не мають сенсу, але підозри від цього не зникають. Завтра я ще раз спробую провести медичне обстеження бікура. Не виключено, що тепер, коли я «належу хрестоформі», вони дозволять це зробити.
Щодень я оглядаю себе з допомогою медсканера. Нематоди нікуди не діваються — одного разу вони здаються товстішими, іншого — такими самими, що й раніше. Я впевнений — це паразит, але в мене немає жодних його ознак чи симптомів. Я вглядаюся у своє обличчя в озерці біля водоспаду і бачу той самий довгобразий лик, який навчився не любити впродовж останніх років. Сьогодні вранці, роздивляючись себе у воді, я широко роззявив рота, уявляючи, що от зараз побачу, як сірі волокна і кубельця нематод проростають із піднебіння та глибини горлянки. Нічого там не було.
У бікура немає статі. Мова не про целібат, не про гермафродитів і не про недорозвиненість — просто немає статі. Вони позбавлені як зовнішніх, так і внутрішніх статевих органів, як дитячі ляльки з плинопіну. Я не знайшов жодних атрофованих пенісів, яєчок або відповідних жіночих органів, так само як і слідів хірургічного втручання. Жодної ознаки, що вони взагалі коли-небудь існували. Сеча виводиться через примітивний сечовипускальний канал, який веде до маленької порожнини, що межує з анусом — така собі примітивна клоака.
Оглянути себе дозволив Бета. Медсканер підтвердив те, в що мої очі вірити відмовлялися. Дель і Тета також погодилися на обстеження. Я переконаний на сто відсотків, що решта П'яти дюжин і десятка також позбавлені статі. Я не знайшов жодного натяку на те, що їх коли-небудь хтось... змінив. Я готовий навіть заявити, що вони такими народилися. Але ж від яких батьків? І як ці позбавлені статі кавалки людської глини планують розмножуватися? Це все хрестоформа. Я певен, що тут має бути якийсь зв'язок.
Закінчивши з їх медскануванням, я роздягся і обстежив себе. Хрестоформа випинається на грудях, ніби рожевий шрам, але я й досі чоловік.
Чи надовго?
Альфа мертвий.
Три ранки тому, коли він упав, я був із ним. Це сталося за три кілометри на схід, ми збирали бульбу челми серед каміння-кругляків на краю Розколини. Два дні до цього без угаву дощило, і на скелях було досить слизько. Я собі дряпався, тільки зирк — відірвав погляд від землі — і побачив, як Альфа втратив рівновагу і посунувся широкою пласкою брилою геть у провалля. Він не кричав. Тільки одяг його зашелестів по гірській породі, і нудотно чвакнуло, ніби диня зірвалася з вісімдесятиметрової висоти та гупнула на кам'яну терасу внизу.
45
46
47