Цілу годину я шукав стежку, щоби спуститися до нього. Але ще до початку зрадливого сходження вниз я вже знав — допомагати пізно. Та це мій обов'язок.
Тіло Альфи заклинило між двома здоровецькими каменями. Найпевніше, помер він миттєво. Руки-ноги подробило, праву сторону черепа розтрощило. Кров і мозок налипнули на вологу скелю, немов сліди якогось печального пікніка. Я плакав, коли стояв над маленьким тільцем. Не знаю чому, але плакав. Отак у сльозах я його соборував і молився Богу, щоби він прийняв душу цієї сердешної, позбавленої статі особи. Згодом я обмотав небіжчика ліанами і, виснажений, заледве видерся вісімдесятиметровим схилом бескиду нагору, тягнучи побите тіло Альфи за собою і часто зупиняючись, аби перевести подих.
У селі бікура труп Альфи мало кого зацікавив. Тільки через деякий час підійшов Бета із півдесятком одноплеменців, щоби збайдужілим поглядом повитріщатися на небіжчика. Ніхто в мене не поцікавився, як той помер. А вже за пару хвилин невеличкий натовп розійшовся.
Трохи потому я відніс тіло Альфи на згірок, де багато тижнів тому я поховав Тука. Я копав пласким каменем йому мілку могилу, коли об'явився Гамма.
— Що ти робиш? — поцікавився він.
— Ховаю його, — відказав я, обіпершись на товстий корінь челми, надто втомлений для розлогих пояснень.
— Ні! — Слова пролунали як наказ. — Він належить хрестоформі.
Я уважно подивився Гаммі вслід, коли той хутко подибав назад у село. Поки його не було, я прикрив тіло Альфи грубою рогожкою з волокна.
Безсумнівно, Альфа помер істинною смертю. І йому, та й усьому Всесвіту, зараз абсолютно байдуже, належить він хрестоформі чи ні. При падінні він позбувся майже всього одягу, а разом із ним і гідності. Права сторона черепа луснула, і тепер він виглядав спорожнілим, немов шкарлупа з'їденого під час сніданку яйця. Одне око, над яким поступово густішала полуда, сліпо витріщалося в небо Гіперіона, а інше ледачо визирало з-під напівзакритої повіки. Грудна клітка Альфа була розтрощена на дрібні уламки, що попротикали шкіру. Обидві руки були зламані, ліву ногу викрутило і заледве не відірвало. З допомогою медсканера я провів поверхову автопсію і виявив серйозні внутрішні ушкодження, навіть серце горопахи від сили удару об скелі просто розчавилося.
Я простягнув руку і торкнувся холодної плоті. Труп уже задубів. Пальцями пробіг по хрестоподібному рубцю на грудях і відразу ж відсмикнув руку. Хрестоформа була теплою.
— Відійди.
Я підвів погляд і побачив Бету з іншими бікура за його спиною.
Чомусь мені здалося, що якби я миттю не посунувся далі від небіжчика, мене одразу тут би й порішили. Відступаючи вбік, я раптом усвідомив наляканою частиною свого розуму, що П'ять дюжин і десяток перетворилися на П'ять дюжин і «дев'яток». Тоді це мене чогось розвеселило.
Бікура підняли тіло і рушили з ним назад до села.
Бета поглянув на небо, зиркнув на мене і проказав:
— Уже майже час. Підеш з нами.
Ми спустилися в Розколину. Небіжчика обережно склали в корзину із лози, прив'язали міцніше й опустили разом з усіма.
Промені сонця ще не осявали базиліку ізсередини, коли бездиханного Альфу вклали на широкому вівтарі, позбавивши його решток одягу.
Не знаю, що я чекав далі: проведення якогось обряду чи просто на акт канібалізму. Навряд чи мене б щось здивувало. Натомість один із бікура з першими снопами кольорового світла в храмі здійняв руки і протяжно проспівав:
— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні.
П'ять дюжин і десяток попадали на коліна і повторили речення. Я лишився стояти. Мовчки.
— Ти будеш іти шляхом хреста всі свої дні, — промовив маленький бікура, і базиліка відповіла йому відлунням хору голосів, що вторили йому. Світло кольору консистенції загуслої крові кинуло велетенську тінь хреста на протилежну стіну вдалині.
— Ти належатимеш хрестоформі сьогодні і назавжди, — линув речитатив на фоні все дужчого вітру надворі і квиління органних труб каньйону, що розпиналися голосом мордованої дитини.
Коли бікура припинили спів, я не став шепотіти «амінь», а тільки провів їх поглядом, коли вони всі розвернулися і вийшли, немов розбалувані діти, які повністю втратили цікавість до своєї іграшки.
— Немає причини лишатися, — проказав мені Бета, коли всі інші пішли.
— Я просто хочу, — похитав головою я, чекаючи на його наказ забиратися звідти. Але Беті було все одно, він здвигнув плечима і покинув мене на самоті. Світло зблякло. Я рушив надвір поспостерігати за заходом сонця, і коли я повернувся, все почалося.
Колись давно, ще в школі, нам показували прискорене голографічне відео, на якому було записано, як розкладається трупик тушкана. Повільний природний процес із переробки органічного матеріалу в ньому перетворювався на тридцятисекундний ролик ніби з фільму жахів. Крихітне його тільце надималося до комічних пропорцій, у плоті з'являлися виразки, потім в очницях, роті і відкритих ранах ні з того, ні з сього вже копошаться гробачки, і нарешті раптово й несподівано справжня зграя личинок обгризає скелет начисто до кісток, що оголяються подібно до штопора, коли той витягають із корка (не можу підібрати більш годящих слів, аби це описати). Комашня гасає справа наліво, від голови і до хвоста, в прискореній круговерті спіралі нищення падла, від якого лишається тільки кістяк, хрящі і шкура.
І от зараз я стояв перед тілом людини.
Згасало останнє проміння сонця, а я стояв як укопаний і не міг відвести погляду. В дзвінкій тиші базиліки не лунало жодного звука, лише серце гупало у вухах. Я спостерігав, як труп Альфи спершу пройняли корчі, і він легко завібрував, мало не злетівши над вівтарем у спазматичному гвалті подальшого раптового розкладення тіла. Кілька секунд мені здавалося, що хрестоформа збільшилася в розмірі та наситилася в кольорі, прибравши барви сирого м'яса, а потім навіть здалося, що я бачу плетиво тих самих волокон і нематод, на яких тримався напіврозкладений труп, схожих на металевий каркас танучої в печі скульптури. Плоть текла.
Я просидів у базиліці всю ніч. Майданчик навколо вівтаря підсвічувало сяйво від хрестоформи на грудях Альфи. А коли небіжчик смикався, на стінах починали танцювати химерні тіні.
Із храму я вийшов услід за Альфою на третій день, проте більшість помітних змін відбувалися наприкінці першої ночі. Тіло бікура, котрого я звав Альфою, розібрали на шматочки і знову зібрали перед моїми очима. Труп, який лишався, не можна було назвати Альфою і не можна було не назвати Альфою. Але він точно був неушкоджений. Обличчя як у плинопінової ляльки, гладеньке, без зморщок, із закарбованим на ньому виразом легкого усміху. Удосвіта на третій день я помітив, що груди трупа почали здійматися й опускатися, почулося шкрябання першого подиху — ніби воду набирали в шкіряний міх. Незадовго до полудня я вийшов із базиліки і подерся нагору ліанами.
Я дряпався вслід за Альфою.
Він не говорив і не відповідав. Його очі бездумно дивилися вперед у нікуди, і вряди-годи він зупинявся, так ніби чув далекі голоси.
Коли ми повернулися назад у село, до нас усім було байдуже. Альфа пішов до хатини і тепер сидить там. Я сиджу у своїй. Хвилину тому я задер свою накидку і провів пальцями по рубцю хрестоформи. Вона спокійно собі спочиває під шкірою на грудях. Чекає.
Я одужую від ран і втрати крові. Вирізати гострим каменем її неможливо.
Вона не любить болю. Я знепритомнів задовго до того, як його гострота чи кількість утраченої крові могли би вважатися причиною такого стану. Щоразу, коли я опритомнював і продовжував різати, то одразу вмлівав. Вона не любить болю.