Альфа вже трохи говорить. Він здається тупішим, забарнішим і на мене (чи будь-кого іншого) майже не реагує. Зате їсть і рухається. По-моєму, він мене інколи впізнає. Якщо вірити медсканеру, в нього серце і внутрішні органи молодої людини — хлопчика років шістнадцяти.
Мушу зачекати ще один гіперіонівський місяць і ще десять днів. Разом — п'ятдесят днів. Потім огнелісся трохи вгамується, і — болітиме чи не болітиме — можна буде спробувати звідси втекти. Ми ще побачимо, хто тут краще вміє терпіти.
Нова смерть.
Вілла, як я його звав — пам'ятаєте, того, що ходив із поламаним пальцем, — десь не було цілий тиждень. Учора бікура рушили за кілька кілометрів на північний схід, ніби йшли на сигнал маячка, і знайшли його рештки біля великого байраку.
Очевидно, під ним обломилася гілка, коли він намагався дотягнутися до високих гілок челми. Смерть настала негайно, щойно він упав і скрутив собі в'язи, але значно важливішим було місце, де це все сталося. Тіло, якщо його можна було так назвати, потрапило між двох купин, що виявилися мурашниками крупних червоних комах, яких Тук називав огняними богомолами і які, на мою думку, годилось би краще йменувати шкіроїдами[48]. За кілька днів членистоногі обгризли труп до кісток. Лишилися голий скелет, випадкові обривки тканин, сухожилля і хрестоформа, що чіплялася за грудну клітку, немов красиве розп'яття, упаковане в саркофаг давно померлого папи.
Це так сумно, але в душі я навіть трошки тріумфую. Навіть хрестоформі не вдасться нічого регенерувати з одного кістяка; навіть жахливий, алогічний план, за яким існує цей клятий паразит, має поважати імператив закону збереження маси. Бікура, котрого я звав Віллом, помер справжньою смертю. Віднині і довіку П'ять дюжин і десяток стають П'ятьма дюжинами і «дев'ятком».
Я дурень.
Сьогодні я поцікавився долею Вілла і спитав, чи він помер справжньою смертю. Мене цікавило, чому бікура такі байдужі. Вони забрали хрестоформу, а скелет залишили там, де знайшли, ніхто навіть не спробував перенести рештки до базиліки. Тієї ночі я сильно переживав, що мене змусять поповнити проріджені лави П'яти дюжин і десятка.
— Так прикро, — сказав я їм, — що один із вас помер справжньою смертю. Що тепер буде з П'ятьма дюжинами і десятком?
Бета витріщився на мене.
— Він не може померти справжньою смертю, — відказав мені маленький голомозий андрогін. — Він належить хрестоформі.
Трохи згодом, займаючись подальшим медскануванням племені, я виявив істину. Бікура, котрого я називаю Тетою, хоч виглядає і поводиться, як і раніше, але носить на своєму тілі дві хрестоформи. Навіть не сумніваюся, що в наступні роки він почне набирати вагу, набрякати і стигнути, немов якась непристойна бактерія Е. coli в чашці Петрі. А коли він/вона/воно помре, то з гробниці вийдуть уже двоє і П'ять дюжин і десяток знову будуть у повному складі.
Здається, я божеволію.
Я кілька тижнів вивчаю клятого паразита і досі не розумію, як він функціонує. Гірше того — мені вже байдуже. Мене тепер бентежить значно важливіша річ.
Чому Господь Бог дозволив існування такої мерзенної речі?
Чому Він так покарав бікура?
Чому Він обрав мене і прирік на їхні страждання?
Щоночі в своїх молитвах я ставлю ці запитання, та не чую відповіді на них, тільки криваву пісню вітру із Розколини.
Останні десять сторінок мали би бути присвячені моїм польовим нотаткам і суто технічному гіпотезуванню. Це мій останній запис, перш ніж я вранці спробую зайти у тихий вогнеліс.
Немає жодних сумнівів, що я відкрив найзатхліше людське плем'я з усіх відомих. Бікура здійснили одвічну мрію людини про безсмертя, але заплатили за неї своєю людськістю та безсмертними душами.
Едуаре, я провів так багато годин, змагаючись зі своєю вірою — браком віри, — але зараз у цьому страхітливому куточку майже забутого світу, спантеличений цим осоружним паразитом, я віднайшов у собі снагу вірити так, як вірив тільки в дитинстві, коли ми з тобою були хлопчаками. Тепер я розумію цю потребу у вірі: чистій, сліпій вірі, що кидає виклик здоровому глузду, — у крихітному оборонці життя в дикому та нескінченному океані Всесвіту, яким керують бездушні закони, абсолютно байдужі до маленьких раціональних істот, котрі його населяють.
День за днем я намагався віддалитися від Розколини, і день за днем я зазнавав настільки жахливого болю, що він уже здається матеріальним складником мого життя, як і крихітне сонце у небі ляпіс-лазурової та зеленої барв. Біль став моїй союзником, моїм ангелом-охоронцем, моїм останнім містком, що лучить мене із людством. Хрестоформа не любить болю. Я теж не люблю, проте аналогічно до неї я прагну використати його в своїх цілях. І роблю я це свідомо, а не інстинктивно, як бездумна маса чужорідної тканини, вросла в мене. Ця річ нестямно прагне безсмертя. Я помирати теж не хочу, однак із радістю радше зустріну біль та смерть, аніж довіку гибітиму бездумним життям. Життя для мене священне — я і надалі тримаюся цього ключового елемента церковної мислі та вчення за останні дві тисячі вісімсот років, упродовж яких життя здешевіло. Але ще більш священною для мене є душа.
Нині я усвідомлюю, що помилявся, коли прагнув підправити дані з Армагаста. Я цим не переродження пропонував Церкві, а перехід до псевдожиття, схожого на існування цих живих трупів. І якщо Церкві судилося вмерти, вона не повинна пручатися. Навпаки — зробити це у славі, повністю усвідомлюючи власне переродження в Христї. Вона мусить піти в пітьму, без охоти, але гідно, сміливо і впевнено у власній вірі, — так, як пішли мільйони до нас, зберігаючи свою віру впродовж поколінь, що змагалися із смертю в усамітненій тиші таборів смерті, ядерного вогню, ракових палат і погромів, уходячи в пітьму якщо і не з надією, то з молитвою на вустах. Адже на це була своя причина, і це варте всього болю та жертовності. Усі, хто перед нами зник у темряві, робили це не будучи впевненими в логіці процесу, не розуміючи фактажу, без всеосяжної теорії, а лише тримаючись за тонку ниточку надії або ж хисткі переконання й віру. Тож якщо навіть вони змогли уберегти свої непевні сподівання, то я тим паче мушу... тим паче мусить Церква.
Більше я не вірю, що хірургічне втручання або терапія можуть зцілити мене від цієї зарази, проте якщо комусь пощастить відділити її від мене, дослідити і знищити, хай би коштом моєї смерті, я залишуся цілком вдоволений.
Огнелісся дуже тихе, спокійнішим воно не буває. А зараз спати. Вдосвіта у путь.
Виходу немає.
Чотирнадцять кілометрів углиб лісу. Де-не-де горить вогонь і пробігає електрична дуга, але йти можна. Три тижні в дорозі, і я був би на місці.
Але мене не пускає хрестоформа.
Біль схожий на серцевий напад, який не минає. Я чвалав уперед, падав і повз у попелі. Потім непритомнів. Отямившись, я помічав, що повзу назад до Розколини. Розвертався, проходив іще з кілометр, повз п'ятдесят метрів, знову непритомнів та отямлювався на місці, звідки починав. Цілий день тривав цей бій із власним тілом.
Надвечір бікура прийшли до лісу, знайшли мене в п'ятьох кілометрах від Розколини і віднесли назад у село.
Господи Ісусе, як ти дозволив явитися на світ цьому неподобству?
Надії немає. Хіба що хто прийде в пошуках мене.
І знову спроба. І знову біль. І знову поразка.
Сьогодні мені шістдесят вісім стандартних років. Будую капличку біля Розколини. Спробував учора спуститися до річки, але Бета з чотирма іншими завернули мене назад.
Минув цілий рік на Гіперіоні. Рік чистилища. Або ж пекла?
Добуваючи камінь на терасі трохи нижче від уступу, де я будую капличку, сьогодні зробив відкриття — громовідводи-розрядники. Певно, бікура викинули їх у провалля, коли вбили Тука тієї ночі двісті двадцять три дні тому.
48