Масажуючи обличчя обома руками, на балкон вийшов отець Гойт. Із широко розплющеними очима та неуважним поглядом він був схожий на дитину, яка щойно прокинулася:
— Ми вже на місці?
— Так точно, трясця їхній матері. — Мартін Силен повернув бінокль полковникові. — Ходімте вниз, привітаємося із жандармами.
Справити враження на юного лейтенанта-десантника делегація, схоже, не змогла навіть після того, як він проскандував пластину-допуск Гета Мастіна, яку йому видав сам командувач експедиційного корпусу. Лейтенант неквапом зчитував інформацію із візових чипів, тримаючи гостей під дощиком, вряди-годи випльовуючи зверхні коментарі, якими часто тішаться такі от хлопчики на побігеньках, коли дориваються хай до якої незначної, та все ж таки влади. Аж раптом він добрався до чипа Федмана Кассада і підвів на нього погляд переляканого горностая:
— Полковнику Кассад?
— У відставці, — підтвердив той.
— Пробачте, полковнику, — затинаючись через слово, пробелькотів лейтенант, коли дерев'яними пальцями віддавав візи пілігримам назад. — Я навіть не уявляв, що в складі делегації можете бути ви. Тобто... ну, капітан тільки сказав... я маю на увазі... полковнику, мій дядько воював під вашим командуванням на Брешії. Я маю на увазі... пробачте, полковнику. Якщо я чи мої люди можуть якось допомогти...
— Вільно, лейтенанте, — урвав його Кассад. — Ми можемо розраховувати на який-небудь транспорт до міста?
— Е-е-е... ну, полковнику... — Юний десантник пошкрябав підборіддя і раптом згадав, що він у касці. — Так, полковнику. Але є проблема із натовпом, інколи вони сильно дошкуляють, а кляті «емтешки» ніхріна не тягнуть на цій... пробачте, полковнику. Розумієте, наземний транспорт відведений тільки під транспортні перевезення, а перші екранольоти вирушатимуть із бази не раніше двадцять другої нуль-нуль. Але я з радістю поставлю вашу делегацію у список на...
— Одну хвилинку, — втрутився Консул. За десять метрів від товариства приземлився побитий часом пасажирський екраноліт із золотим геодезичним куполом Гегемонії на захисному бортику. Із апарата вискочив високий худий чоловік.
— Тео! — гукнув його Консул. Обоє рушили назустріч один одному, почали тиснути руки, але потім просто обійнялися.
— Чорти б тебе забрали, — проказав Консул, — ти в чудовій формі, Тео.
Це була правда. Колишній помічник нагнав років шість за цей час, але досі міг покозиряти своїм хлопчачим усміхом, тонкими рисами обличчя і густою рудою чуприною, яка приваблювала всіх незаміжніх жінок (і навіть кількох заміжніх), що працювали у консульстві. Його сором'язливість — яка завжди була слабкою стороною Тео Лейна — зараз виказували цілковито зайві спроби постійно підправляти архаїчні окуляри в роговій оправі — єдину річ, до якої він лишався небайдужий.
— Добре, що ви повернулися, — проказав Тео.
Консул повернувся, щоби представити своїх супутників, і несподівано завмер.
— Господи, — ніби вибачався він, — ти ж тепер консул. Вибач, Тео. Я геть про це не подумав.
Тео Лейн усміхнувся і поправив окуляри на носі:
— Нічого страшного. Взагалі-то, я вже не консул. Останні кілька місяців я офіційно виконую обов'язки генерал-губернатора. Рада самоуправління нарешті відправила запит (і вже одержала на нього позитивну відповідь) про надання формального статусу колонії. Так що ласкаво просимо у найновіший світ Гегемонії.
Консул подивився на свого колишнього протеже і ще раз пригорнув його:
— Мої вітання, Ваша честь!
Тео вишкірився і зиркнув на небо.
— Незабаром литиме як із відра. Сідайте, мабуть, до мене в екраноліт. Я вас доправлю у Кітс.
Новий генерал-губернатор посміхнувся до юного десантника:
— Лейтенанте?
— Слухаю, Ваша честь? — виструнчився і гаркнув у відповідь офіцер.
— Ви не могли би наказати своїм людям допомогти перенести багаж цих людей, якщо ваша ласка? А то нам усім геть не хочеться мокнути під дощем.
Екраноліт летів понад шосе у південному напрямку, неухильно тримаючись на висоті шістдесят метрів. Консул зайняв переднє місце пасажира, позаду решта його товаришів розвалилася в плинопінних кріслах із відкидними спинками. Мартін Силен та отець Гойт, здавалося, спали, а немовля Вайнтрауба припинило плач, віддавши перевагу гумовій пляшечці із синтетичним грудним молоком.
— Тепер усе не так, — промовив Консул, притулившись щокою до забризканого дощем ліхтаря екранольота.
Тисячі халуп та халабуд розпорошилися по узгір'ях та байраках уздовж трикілометрової траси до передмістя. Під мокрими брезентовими тентами займалися вогники багать, і Консул спостерігав, як забрьохані болотом постаті ходять між забрьоханою парусиною наметів. Обабіч старої автостради на космопорт виріс чималий паркан, та й сама дорога стала ширшою і якіснішою. В обох напрямках обома її смугами мляво сунули вантажівки та судна на повітряних подушках. Транспорт переважно весь був військовим, про що говорила його зелена фарба або неактивний камуфляжний полімер. А вогні Кітса, що вже мерехтіли попереду, здавалося, примножилися і зайняли нові ділянки над річкою та у горах.
— Три мільйони, — підказав Тео, ніби зазирнув у думки колишнього начальника. — Щонайменше, три мільйони. І з кожним днем їх усе більше.
Консул витріщився у відповідь:
— Коли я відлітав, то на всій планеті було заледве чотири з половиною мільйони людей.
— Вони нікуди не ділися, — розтлумачив новий генерал-губернатор. — Просто всі тепер ломляться у Кітс, щоби сісти на корабель і світ за очі податися звідси. Дехто чекає, поки збудують телепорт, але більшість не вірить, що військові встигнуть. Усі бояться.
— Вигнанців?
— Їх також, — кивнув Тео. — Але в основному, Ктиря.
Консул відвернувся від холодного скла.
— То він тепер заходить на південь від хребта Вуздечки?
— Він повсюди, — невесело розсміявся Тео. — Або вони. Більшість переконана, що їх десятки і сотні. Смерті з вини Ктиря фіксують на всіх трьох континентах. Повсюди, за винятком Кітса, деяких частин узбережжя Гриви та пари великих міст, як-от Ендіміон.
— Багато випадків? — Насправді, знати Консулові не хотілося.
— Мінімум двадцять тисяч загиблих та зниклих безвісти, — відказав Тео. — Багато травмованих, але ж це не Ктир, правда? — пролунав сухий смішок. — Ктир не просто травмує людей, еге ж? Це люди випадково стріляють одне в одного, падають зі сходів, кидаються в паніці у відчинені вікна, гинуть під час тисняви. Це сучий хаос.
За одинадцять років роботи пліч-о-пліч Консул жодного разу не чув, щоб із вуст Тео Лейна зірвалася хоч яка лайка.
— Збройні сили помагають? — поцікавився він. — Це вони відлякують Ктиря від великих міст?
— Збройні сили і пальцем за цей час не поворухнули, — похитав головою Тео. — Хіба що тримають натовп під контролем. Десантура багато з себе корчить. Нібито взяли під повний контроль роботу космопорту і гавань у Порт-P., а позмагатися із Ктирем навіть не намагалися. Вони чекають на бої з Вигнанцями.
— Самооборона? — питав далі Консул, хоча знав, що слабенько підготовані ополченці майже ні на що б не згодилися.
— Утрати в живій силі самооборони складають вісім тисяч, як мінімум. Генерал Брекстон водив свою «Третю ударну» вгору по Річковій дорозі, аби «дати гідну відсіч і завдати поразку Ктиреві прямо в його лігві». Більше ми про них нічого не чули.