— Що робимо? — спитав уголос Консул, озираючи споночілі вузькі вулички. Їхній багаж мокнув звалений в одну купу. Світ пахнув попелом.
Вишкірився Мартін Силен:
— Знаю я один генделик.
З'ясувалося, що Консул теж був у курсі про цей заклад. Можна навіть сказати, що впродовж усього свого одинадцятирічного терміну на Гіперіоні він фактично мешкав у стінах «Цицерона».
На відміну від більшості назв у Кітсі, власне ім'я бару походило не з літературних нетриськ часів до Гіджри. Пліткували, що він був поіменований на честь району котрогось із міст Старої Землі. Хтось згадував про квартал у Чикаго в США, інші переконували, що мова про Калькутту, СІШ. І тільки Стену Левеському, власникові та праправнуку його засновника, була відома правда, якою він ні з ким так і не поділився. Бару вже перейшло за півтори сотні років, упродовж яких він еволюціонував із генделика, розташованого за сходами на горищі аварійного будинку понад берегом Гулаю, до цілих чотирьох аварійних дев'ятиповерхових будинків на тій самій набережній. Десятки років «Цицерон» зберігав за собою лиш один наскрізний елемент декору — низькі стелі, дим-хоч-ножем-край і невгамовні фонові теревені, завдяки яким навіть посеред справжнісінької веремії клієнт міг завжди всамітнитися.
Того вечора про всамітненість не йшлося. Консул із рештою аж зупинилися, щойно підійшли з багажем до входу зі сторони Болотної вулиці.
— Хай Бог милує! — пробурмотів Мартін Силен.
«Цицерон» ніби варварської навали зазнав. Люди, переважно чоловіки, сиділи на кожнісінькому стільці, позаймавши геть усі столики, розкидавши по підлозі свої манатки, зброю, спальники, старожитнє радіоприладдя, коробки з продпайками і тому подібний мотлох, що його тягне за собою будь-яка армія утікачів... або ж, цілком можливо, дезертирів. Важке повітря в «Цицероні», що колись тужавіло переважно від суміші ароматів смаженого біфштексу, вина, стимів, елю та безтютюнових цигарок, тепер повнилося бовтанкою запахів немитих тіл, сечі та безнадії.
Тієї самої миті у мороці проступили велетенські обриси Стена Левеського. Руки у власника бару, як і раніше, були міцні та могутні, проте залисини побільшали і чорна чуприна відступила не на один сантиметр, а сіточка зморщок навколо темних очей здавалася куди густішою від того, якою її запам'ятав Консул. І от власне зараз ці темні очі широко розплющилися, коли Левеський побачив Консула.
— Привид, — видихнув хазяїн.
— Ні.
— To ти не мертвий?
— Ні.
— А бодай мене!.. — Стен ухопив Консула за плечі і немов пір'їнку, наче п'ятирічного хлопчака підняв його. — Бодай мене чорти вхопили! Ти не мертвий! Яким вітром до нас?
— Надумав перевірити твою ліцензію на торгівлю спиртними напоями, — усміхнувся Консул. — Опусти мене.
Левеський обережно вернув Консула на землю, поплескав його по плечах і вишкірив зуби. Але глянувши на Мартіна Силена, він раптом спохмурнів:
— У вас знайоме обличчя, хоча бачу я вас уперше.
— Ми були знайомі з твоїм прапрадідом, — відказав Силен, — і цей спогад мені нагадує, що я хотів спитати. У вас іще лишився ель із часів до Гіджри? Оте тепле британське вариво, яке відгонить переробленим лосиним сциклинням? Бувало, я пив його і не міг ним упитися.
— Ані краплини, — відповів Левеський і тицьнув у сторону поета: — А бодай мене... Скриня дідуся Іржі. Стара голографійка із сатиром у старому Джектауні. Невже це можливо? — Він уп'явся поглядом у Силена, потім перевів його на Консула й обачно, по черзі доторкнувся до обох подорожніх указівним пальцем:
— Два привиди.
— Шестеро втомлених людей, — не погодився Консул. Заплакало немовля. — Семеро. У тебе знайдеться для нас місце?
Левеський озирнувся, розвівши руки:
— Отаке в мене твориться повсюди. Місць немає, їжі немає. Вина немає. — Він примружився, ще раз зиркнувши на Мартіна Силена: — Елю немає. Ми перетворилися на велетенський готель, де немає ліжок. Усе позаймали паскудні ополченці із Самооборони. Комірне не платять, жлуктять свій хуторянський чемергес і чекають на кінець світу. Але гадаю, це вже скоро.
Товариство згуртувалося на парадному бельетажі — принаймні, раніше ця частина вестибюля називалася саме так. Вони поскидали свій багаж до купи до чужий речей, що повсюди захаращували підлогу. Крізь цей тлум народу постійно швендяли маленькі групки чоловіків і, не соромлячись, роздивлялися новеньких. Особливо — Брон Ламію, яка у відповідь обдаровувала їх крижаним поглядом в очі.
Стен Левеський зиркнув на Консула:
— У мене є столик на балконі. За ним уже тиждень тирлується спецура Самооборони із загону «Смерть». Розказує тут усім підряд, як вони одною лівою наваляють ордам Вигнанців. Якщо вам цей столик підходить, я викину цих молокососів на вулицю.
— Підходить, — кивнув екс-дипломат.
Левеський уже зібрався йти, коли Ламія спинила його, схопивши за руку:
— Допомогти? — поцікавилася вона.
— Я би й сам справився, — здвигнув плечима Стен Левеський, а потім усміхнувся, — але радо на це подивлюся. Гайда.
Вони розчинилися в натовпі.
На балконі третього поверху тільки й вистачало місця що на щербатий стіл і шість стільців. Попри божевільну юрбу на першому поверсі, на всіх сходах та майданчиках, ніхто їм і словом не дорікнув, коли Стен із Ламією викинули обурену спецуру в річку, що котила свої хвилі дев'ятьма метрами нижче. Крім того, Левеський таки примудрився якимсь чином передати своїм гостям нагору кухоль пива і кошик із хлібом та холодною яловичиною.
Їли мовчки. Певно, всі страждали трохи більше, ніж від звичайного поєднання голоду, втоми і депресії, що супроводжують пробудження із фуги. Темряву на балконі розбавляли тільки тьмяні відблиски вогнів далеко вглибині залів «Цицерона» та світло ліхтарів на баржах, які пропливали річкою повз них. У більшості будинків по набережній Гулаю не світилося жодного вікна, зате від низьких хмар відбивалося нічне життя інших частин міста. Консул навіть зміг розгледіти руїни храму Ктиря за півкілометра вгору течією.
— То що? — запитав отець Гойт, у котрого, певно, проясніло в голові від серйозної дози ультраморфію, усе ще вагаючись на тонкій лінії між болем та заспокоєнням. — Що ми робитимемо далі?
Коли ніхто не відгукнувся, Консул заплющив очі. Нікого і нікуди він за собою не вестиме. Тут, у кріслі на балконі «Цицерона», було так легко віддатися ритмам колишнього життя. Пити, допоки не благословиться на світ, спостерігати в прояснілому небі перед світанком за метеорним дощем, а потім іти непевною ходою до себе в порожню квартиру біля ринку, а звідти — вже помитим, поголеним і, здається, навіть схожим на людину, якщо не звертати уваги на налиті кров'ю очі та скажений головний біль — чимчикувати на роботу в консульство. Покладатися на Тео, тихого професіонала Тео, завдяки якому можна стерпіти ранок. Покладатися на щастя, завдяки якому можна стерпіти день. Покладатися на алкоголь у «Цицероні», завдяки якому можна стерпіти ніч. Покладатися на марнотність цієї посади, завдяки якій можна стерпіти таке життя.
— Усі готові вирушати в прощу?
Консул рвучко розплющив очі. У проході стояла чиясь постать у каптурі, і на якусь мить екс-дипломатові здалося, що це Гет Мастін, але потім додивився, що чоловік значно нижчий на зріст, а в його голосі геть не чутно зумисне карбованої артикуляції храмовника.
— Якщо ви готові, ми повинні йти, — повторила темна постать.
— Хто ви? — спитала Ламія.
— Хутчіше, — тільки й відповіла тінь.
Федман Кассад підвівся, ледве не вдарившись головою об стелю, і притримав чоловіка в плащі, а лівою рукою стягнув із нього відлогу.
— Андроїд! — вигукнув Лінар Гойт, уп'явшись поглядом у блакитну шкіру та блакитні очі незнайомця.
Консул подивувався значно менше. У Гегемонії вже понад століття збігло, як заборонили володіти андроїдами, їхні біовиробництво зупинилося приблизно стільки ж часу тому. Проте ними й досі послуговувалися для ручної праці у віддалених районах загумінкових планет, що не мали статусу колоній — планет, схожих на Гіперіон. Скажімо, андроїдів абсолютно не цурався храм Ктиря, оскільки відповідно до однієї з доктрин цієї Церкви вони вільні від первісного гріха, а тому духовно стоять на вищому щаблі у порівнянні з людством, відтак можуть не боятися жахливої та неминучої відплати Ктиря.