Шостим пілігримом та єдиною жінкою серед присутніх була Брон Ламія[7]. Коли її представили, детектив так прикипіла очима до Консула, що навіть після того, як вона відвела погляд, чоловік відчував усю його важкість.
Колишня громадянка Луза — планети, із силою тяжіння в 1,3 рази більшою, ніж на Старій Землі — Ламія заввишки здавалася такою самою, як і поет, що сидів за два стільці від неї справа, проте навіть її вельвет-кордовий комбінезон не міг приховати розвинутої мускулатури присадкуватого тіла. Чорні кучері сягали плечей, брови — дві темні горизонтальні риски на широкому чолі, крупний і гострий ніс, що тільки додавав орлиної хижості погляду жінки. Її вуста були широкими та виразними, а через це — чуттєвими. Їх підняті кутики надавали легкому посміху і жорстокості, і рівною мірою грайливості. А чорні очі кидали виклик спостерігачу: спробуй-но вгадай, яка я цього разу.
Консулові спало на думку, що Ламію можна вважати красунею.
Після закінчення формальностей він прокашлявся і звернувся до храмовника:
— Гете Мастіне, ви казали, що прочан семеро. То сьомий — це немовля пан-Вайнтрауба?
Каптур Гета Мастіна повільно гойднувся зі сторони в сторону:
— Ні. Пілігримом може стати тільки той, хто робить свідомий вибір і рушає на пошуки Ктиря.
Товариство за столом заворушилося. Усім було відоме те, що знав і Консул: церква Ктиря дозволяє подорож на північ, лише коли кількість прочан складає просте число.
— Сьомий — це я, — відказав їхній господар, — Гет Мастін, капітан тамплієрського корабля-дерева «Іґґдрасіль» і його Істинний Голос. — Під час тиші, що запанувала за столом після такого оголошення, храмовник змахнув рукою, і клони заходилися подавати страви останньої перед посадкою трапези.
— То Вигнанці ще не в системі? — поцікавилася Ламія хриплим гортанним голосом, який напрочуд зачепив якісь струни в душі Консула.
— Ні, — відповів Гет Мастін. — Проте ми їх випереджаємо буквально на пару стандартних днів. Наші прилади зафіксували термоядерний вогневий контакт у межах тутешньої хмари Оорта[8].
— Значить, бути війні? — запитав отець Гойт. Слабкий голос у слабкому тілі. Всі промовчали, і священик розвернувся до Консула, так ніби питання від початку призначалося саме для нього.
Той зітхнув. Клони екіпажу подавали вино. Шкода, не віскі.
— А хтозна, що в цих Вигнанців на умі, — промовив він. — Здається, вони вже давно не керуються людською логікою.
Тут гучноголосо розреготався Мартін Силен і, махаючи рукою, пролив вино:
— Власне, можна подумати, що ми, блядське людство, колись керувалися людською логікою! — Він добряче приклався до келиха, витер губи і знову розсміявся.
— Якщо незабаром почнуться серйозні бойові дії, — спохмурніла Ламія, — влада може заборонити нам посадку.
— Не заборонить, — відказав Гет Мастін. Сонячне проміння пробилося крізь складки його клобука й освітило жовтувату шкіру.
— Порятуватися від певної смерті під час війни, щоб однозначно наразитися на смерть від Ктиря, — пробурмотів отець Гойт.
— «There is no death in all the Universe!» — вибухнув цитатою Мартін Силен, так що й подорожнього в глибокій кріогенній фузі розбудив би. Поет осушив свій келих і підніс спорожнілий кубок у тості, який, напевно, проголошував зіркам:
Поет раптом зупинився і долив собі вина, не забувши відригнути в тиші, що запанувала після його декламації. Шестеро перезирнулися. Консул завважив, що Сол Вайнтрауб ледве посміхався, аж доки на руках у нього не заворушилося немовля і не відволікло його.
— Ну, що ж, — непереконливо почав був отець Гойт, ніби намагався пригадати, що в нього крутилося на язиці ще якусь мить тому, — якщо конвой Гегемонії відлетить і Вигнанці просто займуть Гіперіон, то, може, окупація буде безкровною і вони нам не перешкоджатимуть?
Полковник Кассад тихо розсміявся:
— А Вигнанцям не потрібно окуповувати Гіперіон. Коли вони підкорюють планету, то потім плюндрують її і грабують — це в них виходить найліпше. На гобелки спалюють міста, на порох перетирають обвуглені гобелки і спікають потім усе докупи, аж поки все не починає світитися від жару. Вони розтоплюють полюси, випарюють океани, а накипом ніби сіллю засівають усі материки, щоб на них більше ніколи й нічого не росло.
— Ну... — намірився щось відповідати отець Гойт, але речення так і не закінчив.
Поки клони прибирали суп і салати та розчищали місце під головну страву, бесіда не клеїлася.
— Ви казали, нас ескортує військовий зореліт Гегемонії, — звернувся Консул до Гета Мастіна, коли вони розправилися з ростбіфом та вареним небесним кальмаром.
Храмовник кивнув і тицьнув рукою вгору. Консул примружився, але нічого не зміг роздивитися серед зірок, що невпинно оберталися навколо корабля-дерева.
— Тримайте, — перехилився через отця Гойта полковник Кассад, простягаючи Консулу розкладний військовий бінокль.
Консул вдячно кивнув, ввімкнув пристрій та обстежив клапоть неба, на який вказав Гет Мастін. У біноклі тихенько дзижчали гіроскопічні кристали, стабілізуючи оптику та обстежуючи район згідно із заданим пошуковим алгоритмом. Раптом картинка завмерла, розпливлася, збільшилася та завмерла.
Коли корабель Гегемонії заполонив собою окуляр, Консул мимоволі аж видихнув із подиву. Адже окреслений електронікою контур належав не очікуваній екс-дипломатом насінині самітного бій-розвідника і навіть не грушеподібному обрису факельника, а матово-чорному ударному кораблю ВКС. І вражав він своїм виглядом саме так, як тільки вміють військові флоти от уже яке сторіччя. Чотири комплекти витяжних стріл спінового зорельота Гегемонії були недоладно втягнуті і «приталені» в бойовій готовності, на шістдесят метрів простягався стрімкий, схожий на вістря стріли якихось протоіндіанців-кловісів[10] командний модуль, а рушій Гокінга і блістери термоядерного синтезу ніби її оперення розташувалися далеко в хвостовій частині, обсівши пускову шахту.
Нічого не сказавши, Консул повернув бінокль Кассадові. Якщо «Іґґдрасіль» супроводжує цілий ударник ВКС, то яка ж тоді вогнева потуга всього з'єднання військ Гегемонії в районі, який боронитиметься від навали Вигнанців?
— Скільки нам іще до посадки? — поцікавилася Ламія, яка ганяла свій комлог, намагаючись достукатися до інфосфери корабля-дерева, і розчарувалася, коли не змогла отримати відповіді на свої запити. Або ж навпаки — змогла.
— Чотири години до виходу на орбіту, — пробурмотів Гет Мастін, — плюс іще кілька хвилин у спусковому апараті. Із цією метою наш друг консул великодушно запропонував скористатися його приватним кораблем.
— Ми летимо до Кітса? — озвався Сол Вайнтрауб. Учений вперше подав голос з того часу, як накрили стіл.
Консул кивнув.
— Навіть зараз це єдиний космопорт Гіперіона, який у змозі приймати пасажирські кораблі, — проказав він.
— Космопорт? — У голосі отця Гойта бринів гнів. — Я гадав, ми рушимо одразу на північ. У царство Ктиря.
Гет Мастін терпляче похитав головою.
— Проща завжди починається у столиці, — заявив він. — Добиратися до Гробниць часу кілька днів.
— Кілька днів, — встрягла Ламія. — Це безглуздя.
7
Алюзія на життя і творчість видатного англійського поета-романтика Джона Кітса (John Keats, 31.10.1795, м. Лондон — 23.02.1821, м. Рим), постать якого відіграє значну роль у циклі «Пісень Гіперіона» (див. нижче по тексту).
Фанні (Френсіс) Брон, після одруження —
8
9
Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 1, 423-430 (The Fall of Hyperion: A Dream, 1857).
Фрагменти обох перекладав Василь Мисик (1968).
10