— Можливо, — погодився тамплієр. — Як би там не було, а все відбуватиметься саме так.
Отець Гойт скривився, ніби через їжу в нього скрутило шлунок, хоч до страв він майже не торкнувся.
— Послухайте, — почав був він, — а може, хоч сьогодні змінимо правила? Все-таки цей страх війни і таке інше? Просто сядемо поруч із Гробницями часу або деінде, і ділу кінець?
— За чотириста років ні космічним кораблям, ні повітряному транспорту ще ні разу не вдавалося коротким шляхом потрапити до північних узгір'їв, — заперечно труснув головою Консул. — Я не знаю нікого, кому би так пощастило.
— А можна поцікавитись? — відгукнувся Мартін Силен, весело тягнучи вгору руку, немов школяр. — Що там, в Бога душу, відбувається із цим сонмиськом літунів?
Отець Гойт нахмурився від таких слів поета, а Федман Кассад ледве помітно всміхнувся.
— Консул говорить не про недоступність території, — спробував пояснити Сол Вайнтрауб. — Адже туди можна потрапити як водою, так і кількома наземними шляхами. Та й літаки і планетольоти нікуди не зникають. Вони спокійно собі сідають біля румовища Гробниць часу, а також відлітають, куди їм скомандує комп'ютер. А от їхніх пілотів і пасажирів нікому більше бачити не судилося. — Вайнтрауб підняв немовля і вклав сонну дівчинку у елінг для грудничків.
— Отак руйнуються старі добрі легенди, — проказала Ламія. — А що ж показують бортові журнали?
— Нічого, — відповів Консул. — Жодних слідів насильства, силового втручання, жодних відхилень від курсу, жодних розривів у хронометражі. Ні тобі викидів енергії або її незбагненних втрат. Жодних подібних фізичних явищ.
— І жодних пасажирів, — додав Гет Мастін.
Консул поволі метикував. Якщо Гет Мастін і справді намагався пожартувати, то це вперше за всі десятиріччя, що він знає храмовників, екс-дипломат бачив, як тамплієр виголосив щось бодай віддалено смішне. Але ті заледве азійські риси, які проглядали з-під клобука, навряд чи належали людині, котра тільки-но приміряла маску гумориста.
— Яка мила мелодрама, — розреготався Силен. — То ми прямуємо в справдешнє христослізне Саргасове море душ? І хто в нас диригент цього сраного сюжету?
— Стули пельку! — не втрималася Ламія. — Ти нажлуктався, діду.
Консул зітхнув. Вони були разом трохи менше стандартної години.
Клони екіпажу прибирали зі стола тарілки та почали розносити десерт: шербет, каву, фрукти корабля-дерева, прісноводного горбаня, торт і всілякі шоколадні витребеньки з Ренесансу. Мартін Силен відмахнувся від солодощів, натомість замовив клонам іще одну пляшку вина. Консул і собі помізкував кілька секунд та й загадав прислузі віскі.
— Мені чомусь спало на думку, — почулося зі сторони Сола Вайнтрауба, коли всі вже доїдали десерт, — що виживемо ми чи ні, залежить від бесіди.
— Ви про що? — не зрозуміла Ламія.
Вайнтрауб замислено гойдав дитину, яка спала, притиснувшись до його грудей.
— Ну, дивіться... Чи знає хтось із вас, наприклад, чому вас обрано Церквою Ктиря та Річчю Спільною для цієї подорожі?
Усі промовчали.
— От і мені здалося, що ні, — правив далі Сол Вайнтрауб. — Іще дивовижнішим є те, що, здається, ніхто з нас не є ні послідовником, ні шанувальником Церкви Ктиря, правда? Я, скажімо, — єврей, і якими би плутаними не стали мої релігійні переконання у цей час, серед них марно шукати культ органічної машини для вбивства. — Вайнтрауб звів важкою бровою та оглянув присутніх за столом.
— Я — Істинний Голос Дерева, — промовив Гет Мастін. — І хоч багато храмовників вірять у те, що Ктир є Аватарою покарання[11] тим, хто не годується від кореня, я мушу визнати, що ця єресь не грунтується[12] на заповітах і вченні М'юїра.
Ліворуч від капітана плечима здвигнув Консул.
— Я атеїст, — проказав він, дивлячись на світло крізь склянку із віскі, — і ніколи не спілкувався із представниками культу Ктиря.
— У духовний сан мене висвятила Католицька церква, — невесело всміхнувшись, проказав отець Гойт. — Поклоніння Ктиреві суперечить усьому, на чім вона стоїть.
Полковник Кассад похитав головою, чи то відмовляючись відповідати на запитання, чи то заперечуючи свою приналежність до послідовників Ктиря. Ніхто до пуття не зрозумів.
Мартін Силен широко повів рукою:
— Мене охрестили лютеранином. Цієї підмножини вже не існує. Перш ніж народилися ваші батьки, я вже сповідав дзен-гностицизм. Я був католиком, вірив в об'явлення, ставав неомарксистом, інтерфейсним муджахідом, Потрясальником Кордонів, сатаністом, єпископом у церкві Джейкової Нади[13] і справним передплатником писанини Інституту гарантованої реінкарнації. Тепер же радий визнати — я простий поганин. — Він усміхнувся всім навколо. — А для язичників, — підняв він тост, — Ктир — прийнятне божество.
— Релігією нехтую, — заявила Ламія. — Їй мене не пройняти.
— Мені здається, ви всі зрозуміли, що я мав на увазі, — проказав Сол Вайнтрауб. — Жоден із нас не поділяє догматів Ктиря, і тим не менше старійшини цієї чутливої спільноти обрали саме нас із-поміж мільйонів вірян-претендентів для мандрівки до Гробниць часу... і їхнього лютого бога... у цій останній прощі.
Консул похитав головою:
— Може, вам так і здається, пан-Вайнтраубе, проте я все одно не збагну для чого.
— Схоже, наші причини повернутися на Гіперіон настільки переконливі, аж навіть Церква Ктиря та ймовірнісні інтелекти Гегемонії дійшли згоди, що ми заслуговуємо на це право. — Учений відсторонено погладжував бороду. — Деякі з них (як-от, наприклад, мої) можуть бути відомі широкій громадськості, але я певен, що повною мірою ці причини знають тільки люди, присутні за цим столом. Тож я пропоную, щоб за ці кілька днів, які нам лишилися, ми розповіли один одному свої історії.
— Навіщо? — ніяк не міг зрозуміти полковник Кассад. — Я не розумію мети.
— А вона є, — усміхнувся Вайнтрауб. — Щонайменше, ми розважимося і бодай краєм ока зможемо зазирнути в душі товаришів у дорозі, перш ніж сам Ктир або які-небудь інші лиха відволічуть нашу увагу. Окрім того, якщо ми виявимося достатньо обізнаними, аби знайти спільну нить, яка лучить наші життя із його забаганками, то раптом це дарує нам осяяння і розуміння, як порятувати всі наші душі?
Мартін Силен розреготався і заплющив очі:
— Це Леніста, правда? — уточнив отець Гойт. — Я вивчав її в семінарії.
— Тепло, — розплющив очі Силен і долив собі вина. — Це Єйтс. Пісюн жив за п'ятсот років до того, як Леніста вперше потягнула матір за сталеву цицьку.
— Послухайте, — не здавалася Ламія, — ну який сенс у переповіданні всіх цих історій? Коли ми зустрінемо Ктиря, то повідомимо залізяці свої бажання, одному з нас його сповнять, решта помре. Правильно?
— Так говорить міф, — знизав плечима Вайнтрауб.
— Ктир — це не міф, — відгукнувся Кассад. — Так само як і його сталеве дерево.
— Тоді нащо нудити перед усіма своєю історією? — спитала Ламія, нанизавши на виделку останній шматочок сирної запіканки.
— Ми живемо в дивні часи, — ніжно погладив голівку заснулого немовляти Вайнтрауб. — Через те що ми — дрібка однієї сотої процента громадян Гегемонії, що подорожують поміж зірок, а не Мережею, то репрезентуємо химерний набір різних епох нашого спільного недалекого минулого. Мені, скажімо, шістдесят вісім стандартних років, проте через накопичений протягом мандрівок час-у-борг, ці вісім і ще шістдесят літ розтягаються на понад століття історії Гегемонії.
— То й що? — не зрозуміла сусідка.
Вайнтрауб, розкривши долоню, обвів рукою всіх навколо.
— Ми всі — острівці часу, ми всі — океани розмаїтої перспективи. Іншими, можливо, доречнішими в цій ситуації, словами, кожен із нас тримає фрагмент головоломки, яка не піддавалася нікому від часу, як людство вперше ступило на Гіперіон. — Старий чоловік пошкрябав носа. — Це загадка. І правду кажучи, мене ваблять загадки, навіть якщо мені лишився тільки тиждень на таку любов. Я би-от залюбки пролив трохи світла на цю таємницю. А якщо нічого не вийде, то спроби її розгадати вже цілком достатньо.
11
, [avatàra], «сходження, спуск») — в індуїзмі інкарнація, втілення божества у подобі смертної істоти.
12
13
За показною футуристичною беззмістовністю власної назви Nada, можливо, ховається іспанський займенник nada, «нічого», або ж навіть складне поняття індуїстської метафізики, де 
[näda] — це внутрішній звук, тонка вібрація, що є поєднанням свідомості та енергії.
14
Вільям Батлер Єйтс. Вісті для дельфійського оракула. II (News For The Delphic Oracle, 1939; укр. пер. Олександра Мокровольського, 2004).
Фрагмент пізньої поезії видатного ірландського поета-символіста і драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури 1923 р., громадського діяча Вільяма Батлера Єйтса (Yeats, 13.06.1865, с. Сендімаунт, Дублін, Ірландія, В. Британія — 28.01.1939, м. Мантон, Ніцца, Приморські Альпи, Франція), відомого своєю зацікавленістю в древніх міфологіях, національному фольклорі, містицизмі й окультизмі.