— Згоден, — беземоційно підтримав єврея Гет Мастін. — Мені цього на думку не спадало, та пропозиція обмінятися такими історіями перед зустріччю із Ктирем мені видається мудрою.
— А як перевірити, чи хтось не бреше? — спитала Ламія.
— Ніяк! — вишкірився Мартін Силен. — І це прекрасно.
— Варто проголосувати, — заявив Консул. Він усе ще думав про суперечливе переконання Міни Ґледстон у тому, що один із членів групи працює на Вигнанців. Історії — це спосіб його викрити? — Консул усміхнувся, уявивши настільки дурного вивідувача.
— А хто вирішив, що ми тут граємось у демократію? — сухо запитав полковник Кассад.
— Краще нам у неї і справді гратися, — відповів Консул, — бо для того, щоб кожному з нас досягнути власної цілі, вся група повинна дістатися володінь Ктиря у повному складі. Нам потрібен якийсь механізм ухвалення рішень.
— Ми могли би призначити старшого, — запропонував полковник.
— Срав я на такі пропозиції, — милим голосом відгукнувся поет. Інші за столом також похитали головами.
— Гаразд, — підсумував Консул. — Отже, голосуємо. І першим нашим рішенням ми повинні розглянути пропозицію пан-Вайнтрауба всім розказати про історію своїх стосунків із Гіперіоном.
— Усе або ж нічого, — поправив Гет Мастін. — Або ми їх усі розповідаємо, або ніхто. Рішення ухвалюватимемо більшістю голосів.
— Згода, — кивнув Консул, якого раптом зацікавила перспектива почути розповіді інших і водночас не полишала думка, що своєї йому переказувати не доведеться. — Хто за те, щоби вислухати історії?
— Я, — промовив Сол Вайнтрауб.
— Я, — сказав Гет Мастін.
— Обома руками за, — відгукнувся Мартін Силен. — Я би не обміняв цей комічний фарс навіть на місяць в оргазмічних лазнях Шоте.
— Я теж за, — здивувавшись самому собі, проголосив Консул. — Хто проти?
— Я, — підняв руку отець Гойт, але сили в його голосі не було.
— Мені ця затія здається дурною, — заявила Брон Ламія.
— Полковнику? — Консул звернувся до Кассада.
Федман Кассад просто знизав плечима.
— Так і зафіксуємо: чотири «за», два «проти», один утримався, — підсумував екс-дипломат. — Рішення ухвалено. Хто розпочне?
За столом запанувала тиша. Нарешті Мартін Силен відірвав погляд від клаптика паперу, на якому він писав. Роздерши його на кілька смужок, поет проголосив:
— Тут номерки від одного до семи. Потягнемо жереб і розповідатимемо у відповідному порядку, еге ж?
— Дитячий садок, — буркнула пан-Ламія.
— А я родом із дитячого садка, — відповів їй посмішкою сатира Силен. — Шановний пане посол, — звернувся він до Консула, — дозвольте скористатися цією подушкою з галунами, яку ви носите замість шапки.
Консул передав свій формений капелюх, у який на початку склали всі папірці, а потім пустили по колу. Першим тягнув Сол Вайнтрауб, а Мартін Силен — останнім.
Консул розгорнув свій клаптик, пересвідчившись, що ніхто не підглядає. Він буде сьомим. Чоловік видихнув із полегшенням, так ніби повітря тікало із надміру насмокованої ним кульки. Тепер не без того, міркував він, що своє вагоме слово скажуть події, і його історії просто ніхто не дочекається. Або ж війна поверне все в академічне річище. Чи й навіть його товариші просто знеохотяться до цих бесід. Або ж усе царство вмре, або ж сам кінь[15]. Або ж цей кінь навчиться говорити.
«Тепер ніякого віскі», — подумалося Консулу.
— То хто перший? — запитав Мартін Силен.
Під час короткої паузи в тиші Консул чув, як у супокійному леготі шелестить листя.
— Я. — Обличчя священика виказувало ледве притлумлюваний біль. Цю міну Консулові доводилося бачити у своїх смертельно хворих друзів. Гойт підняв свій клаптик паперу, на якому була чітко надряпана римська цифра І.
— Гаразд, — відкоментував Силен. — Шквар!
— Отак одразу? — здивувався Гойт.
— А чом би й ні? — відгукнувся поет. Єдиним знаком, що виказував ті дві пляшки вина, що їх устиг прикінчити Силен, були розпашілі щоки і ще більш демонічний кут, під яким вигиналися його брови. — У нас іще кілька годин до посадки, і я за те, щоби відсипатися від фуги в цій морозилці вже тоді, коли ми будемо внизу, серед простих тубільців.
— Наш друг має рацію, — тихо підтримав поета Сол Вайнтрауб. — Якщо ми вже погодилися на те, щоби розповідати свої історії, то пообідня година — якраз найбільш цивілізований час для цього.
Отець Гойт зітхнув і підвівся.
— Одну хвилинку, — проказав він і рушив геть із трапезної платформи.
— Гадаєте, він здрейфив? — через пару хвилин поцікавилася Ламія.
— Та ні. — Із темряви попереду дерев'яного ліфта, що слугував головним підіймачем, виринув Лінар Гойт. — Мені просто було потрібно ось це.
Він кинув на стіл два маленькі заплямовані записнички і повернувся на своє місце.
— Декламуватимеш казки із своєї читанки? — обурився Силен. — О, Волхве, вигадуй же небилиці самостійно!
— Та коли ти вже стулиш свою пащеку?! — скрикнув священик. Він провів рукою по обличчю, торкнувся грудей. Вдруге за цей вечір Консул розумів, що дивиться на тяжко хвору людину.
— Пробачте, — перепросив отець Гойт. — Та якщо мені випало розповідати свою... свою історію, я маю переказати ще одну. Цей щоденник належить людині, котра спричинила моє повернення на Гіперіон. Повернення в ці дні. — Гойт глибоко зітхнув.
Консул торкнувся записників. Обвуглені та вкриті сажею, вони нібито пережили пожежу:
— У вашого друга дивний смак, якщо він і досі веде щоденник від руки.
— Так, — погодився Гойт. — Якщо ви готові, то я почну.
Товариство за столом кивнуло. Під трапезною платформою цілий кілометр корабля-дерева летів у холоднечі космосу та бринів нестримним пульсом живої істоти. Сол Вайнтрауб дістав заснуле немовля зі слінга і вкрай обережно переклав його на подушку, що лежала долі біля його стільця. Зняв свій комлог, запрограмував його монідиск на білий шум і поклав поруч. Маля, якому було тиждень од народження, лежало на животику і спало.
Консул чимдалі відкинувся на спинку крісла і спробував відшукати синьо-зелену цятку Гіперіона. Складалося враження, ніби вона росла на очах. Гет Мастін натягнув на носа клобук, так що тіні повністю вкрили його обличчя. Сол Вайнтрауб запалив люльку. Іншим запропонували по ще одній філіжанці кави, яку всі охоче прийняли, зручніше вмостившись за столом.
Мартін Силен, здавалося, пожвавився найбільше од усіх — певно, багато очікував від історії. Він похилився вперед і прошепотів:
Оповідь священика:
Чоловік, який намарно кликав бога
— Інколи грань між ортодоксальним ревнителем і апостатом[17] аж надто тонка, — проказав отець Лінар Гойт.
Цими словами розпочалася історія священика. Уже згодом, надиктовуючи його оповідь у комлог, Консул пригадував її як щось цільне, справжній моноліт, позбавлений стиків і швів, од якого відмінусували паузи, хриплий голос і крихти багатослів'я — споконвічні вади людського мовлення.
15
Можливо, алюзія на хрестоматійну шекспірівську цитату «Коня! Коня! Все царство за коня!» з історичної хроніки «Річард III» (The Tragedy of Bichard the Third, 1597; укр. пер. Бориса Тена, 1952).
16
Джеффрі Чосер. Кентерберійські оповіді. Пролог, 855-860 (Tales of Caunterbury, бл. 1400 р.; укр. пер. Максима Стріхи, 2015).
Українською мовою перекладалися фрагментарно Євгеном Крижевичем (1975), Костянтином Родигіним (2012) та Максимом Стріхою, чий повний переклад «Кентерберійських оповідок» був анонсований видавництвом «Астролябія» (Львів).