Ларс Кеплер
Гіпнотизер
У чорному-пречорному місті...
(передмова до українського видання)
Мальовниче містечко на західному узбережжі Швеції, напіввимерле село десь у лісах Норрланду, безмежні поля південної провінції Сконе, таємничий острів Оланд — саме це зазвичай спадає на думку, коли мова заходить про класичний шведський детектив. Камілла Лекберг, Юан Теорій, Стіґ Ларссон, Геннінг Манкель... Романтика клаустрофобних провінційних містечок із темними загадками та заплутаними соціальними зв’язками, сувора північна природа та живі персонажі, які ніколи не бувають супергероями — ось що є чарівним рецептом успіху скандинавського детективу. Заможна, безпечна та безтурботна Швеція дає авторам змогу користуватися класичним детективним сюжетом, який не змінювався з часів Конан-Дойла та Аґати Крісті: одна смерть, один детектив, триста сторінок розслідування (бо навіть одне людське життя досі цього варте!). Здавалося б, навіщо змінювати рецепт, який працює?
Але шалений успіх Ларса Кеплера, чиї книжки аж ніяк не вписуються в ці рамки, свідчить про дещо інше. «Гіпнотизер»— перша книжка із серії про Йону Лінну, детектива кримінальної поліції Стокгольма, та його колег, Саґу Бауер та Еріка Марію Барка. «Гіпнотизер» був виданий десять років тому та вмить набув нечуваної популярності. У березні 2009 року видавництво Bonniers одержало рукопис від невідомого автора, а вже у вересні нова книжка посіла перше місце в списку бестселерів Швеції. Згодом «Гіпнотизер» увійшов до трійки найбільш продаваних детективів Швеції всіх часів. У чому ж його секрет?
Можливо, якраз у тому, що твори Ларса Кеплера повністю ігнорують традиційну шведську екзотику. Вони належать до більш універсального жанру трилера, вписаного в краєвиди великого, анонімного міста, змальованого короткими, гострими штрихами — Стокгольма. На місці Стокгольма ми легко можемо уявити Чикаго, Берлін або навіть Київ, проте місто однаково не втрачає свого унікального обличчя. Стокгольм Кеплера — це таємничий мегаполіс у стилі нуар, де під маскою показного добробуту відбуваються наймакабричніші речі. Це холодне та непривітне місто напередодні Різдва, де холод панує не лише надворі, а й поміж людей. Де щось страшне, щось незбагненне та жахливе чатує за кожним кутом. До того ж Кеплер майстерно працює із формою — короткі, рублені речення в кінематографічному теперішньому часі затягують читача всередину дивної темної реальності та не дають перевести дух до останньої сторінки.
Але повернімося до «Гіпнотизера»: кількох членів великої родини знаходять брутально вбитими, і Йона Лінна — детектив-дивак із неочікуваними навичками, фінськими коренями та непростим характером — просить лікаря Еріка Марію Барка загіпнотизувати підлітка, єдиного члена родини, який пережив різанину, аби дізнатися щось про потенційного вбивцю. Гіпноз, потаємні думки, внутрішня темрява, сімейні драми, викрадені діти та геніальний серійний вбивця, який ховається десь у тінях, недосяжний для головних героїв — саме навколо цього обертається сюжет «Гіпнотизера». Кеплер не шкодує ані крові, ані відтінків чорного — і попри це (або, скоріше, завдяки цьому) від його трилерів неможливо відірватися.
Головне зацікавлення Ларса Кеплера (чи, точніше, подружжя Андоріл, яке пише під цим псевдонімом) — природа зла й людського страху. Мета цих творів — дати читачам змогу зазирнути в голови до найжахливіших злочинців і зрозуміти їхню поведінку, їхні мотиви та почуття; розкрити таємниці, що ховаються в темряві людської свідомості. «Завдання багатьох детективних романів — оголити думки злочинця, зрозуміти ту поведінку, яка здається нам незбагненною та жахливою. Ідея „Гіпнотизера“ із самого початку оберталася навколо цього. Бо хто, як не гіпнотизер, насправді може читати думки в очах своїх пацієнтів?» — розповідає подружжя авторів в інтерв’ю газеті Aftonbladet.
Кеплер бере читача за руку та веде по той бік світла, туди, де не залишається ані надії, ні жалю. Чи боїтеся ви темряви?
Гіпнотизер
«Як вогонь. Зовсім як вогонь», — саме ці слова промовив загіпнотизований хлопчик першими. Попри смертельно небезпечні поранення: сотні ножових ран на обличчі, ногах, грудях, спині, підошвах, шиї та потилиці, — юнака вирішили ввести в глибокий гіпноз, сподіваючись побачити те, що сталося, його очима.
— Намагаюся кліпати, — пробурмотів він. — Іду на кухню, але щось не так. Між стільцями лунає тріск. Підлогою розповзається яскраво-червоний вогонь.
Підліток видався мертвим поліційному асистентові, який знайшов його в будинку серед інших трупів. Хлопець утратив багато крові, впав у шоковий стан і прийшов до тями лише за сім годин.
Цей юнак — єдиний уцілілий свідок, і комісар поліції Йона Лінна сподівався, що він зможе описати зовнішність нападника. Зловмисник мав намір убити всіх, тому, ймовірно, обличчя не приховував.
Але якби інші обставини злочину не були настільки винятковими, ніхто б і не подумав звернутися до гіпнотизера.
У грецькій міфології бог Гіпнос — крилатий юнак із маковими голівками в руках. Його ім’я означає «сон». Він брат-близнюк смерті син ночі й темряви.
Термін «гіпноз» у його сучасному значенні вперше вжив у 1843 році шотландський хірург Джеймс Брейд, назвавши цим словом схожий на сон стан загостреної уваги й підвищеної чутливості.
Нині науково доведено, що загіпнотизувати можна майже всіх, проте щодо користі надійності й небезпек гіпнозу одностайної думки досі не існує. Імовірно, це зумовлено тим, що гіпнозом зловживали шахраї, лицедії та розвідувальні служби всього світу.
Із суто технічного погляду, занурити людину в стан гіпнозу легко — важко контролювати процес, спрямовувати пацієнта, аналізувати й застосовувати результати. Лише людина з великим досвідом і талантом здатна по-справжньому опанувати мистецтво глибокого гіпнозу. Майстерних лікарів-гіпнотизерів у світі так мало, що їх можна порахувати на пальцях.
1
Ніч на восьме грудня
Еріка Марію Барка вириває зі сну телефонний дзвінок. Перш ніж остаточно прокинутися, він чує власний радісний голос:
— Кульки й серпантин.
Його серце гучно калатає від раптового пробудження. Ерік не знає, що означають ці слова, і гадки не має, що йому наснилося.
Щоб не розбудити Сімоне, він вислизає зі спальні, зачиняє за собою двері й лише тоді промовляє у слухавку:
— Ерік Марія Барк. Слухаю вас.
Комісар кримінальної поліції на ім’я Йона Лінна запитує, чи Ерік достатньо отямився, щоб вислухати важливу інформацію. Поки він слухає комісара, його думки продовжують линути вниз, у темну порожнечу, що залишилася після сну.
— Я чув, що ви знаєтеся на лікуванні гострих травм,— каже Йона Лінна.
— Так, — коротко відповідає Ерік.
Слухаючи комісара, він п’є таблетку знеболювального. Поліціянт пояснює, що йому треба допитати п’ятнадцятирічного хлопця, який став свідком подвійного вбивства. Проблема в тому, що юнака тяжко поранено. Його стан був нестабільний, він впав у шок і досі не приходив до тями. Вночі його перевели з неврологічного відділення в Гуддінге в нейрохірургію Каролінської університетської лікарні, що в Сольні.
— Хто його лікує? — запитує Ерік.
— Даніелла Рікардс.
— Дуже компетентний фахівець. Я впевнений, що вона впорається...
— Це вона хотіла, щоб я вам зателефонував, — перебиває комісар. — Їй потрібна ваша допомога, і чимшвидше.
Ерік повертається до спальні, щоб узяти одяг. Між двома ролетами пробивається смужка світла від вуличного ліхтаря. Сімоне лежить на спині й дивиться на нього дивним, порожнім поглядом.
— Не хотів тебе будити, — каже він стиха.