— То чому в тебе?..
— Просто так, — перебиває вона. — Все це просто так, просто щоб...
Але тут втручається Беньямін, серце якого важко калатає в грудях від сорому за батька.
— Вона кілька років тому потрапила в одну компанію,— голосно каже він. — Але побачила, що там самі придурки...
— Не треба йому пояснювати, — роздратовано перебиває Аїда.
Беньямін на мить замовкає, а тоді каже:
— Я... я тільки подумав, що це мужньо — відповідати за свої помилки.
— Так, але, як на мене, не можна казати про повне усвідомлення помилок, — зазначає Ерік, — не прибравши...
— Ну годі! — вигукує Беньямін. — Ти нічого про неї не знаєш.
Аїда розвертається і йде геть. Беньямін поспішає за нею.
— Ну пробач, — каже він задихаючись. — Тато буває таким дурнем...
— Хіба він не має слушності?
— Ні, — тихо відповідає Беньямін.
— А як на мене, має, — каже Аїда, злегка всміхається і бере його за руку.
5
Вівторок восьме грудня, перша половина дня
Відділення судової медицини розташовується у будівлі з червоної цегли — п’ятому номері на вулиці Реціуса,— на території великого кампусу Каролінського інституту. З усіх боків його оточують вищі будинки. Йона Лінна об’їжджає навколо зачиненої споруди й зупиняє машину на гостьовій парковці. Прямуючи до головного входу, він проходить по замерзлому газону й сталевому вантажному пандусу.
Йона думає: дивно, що «обдукція» походить від латинського слова, яке означає «прикривати», «накривати», «загортати», але тепер ним називають абсолютно протилежний процес. Можливо, терміном «обдукція» підсвідомо хотіли позначити те, чим закінчується розтин: тіло зашивають і нутрощі знову «закриті» в ньому.
Відмічаючись у приймальні, Йона одержує від працівниці дозвіл пройти до Нільса Олена, професора судової медицини, якого всі звуть Нолен через те, що він завжди підписує свої звіти «Н. Олен».
Кабінет Нолена обставлено по-сучасному: чисті блискучо-білі й матові світло-сірі поверхні, кілька стільців із полірованої сталі з твердими білими шкіряними сидіннями — все ретельно дібране й дороге. Над столом висить й освітлює його велика скляна панель.
Нолен, не підводячись, тисне Йоні руку. Під лікарським халатом у нього білий гольф, на носі окуляри-крапельки з білими дужками, худорляве обличчя гладенько виголене, на голові — їжачок сивого волосся, губи бліді, а ніс довгий і кривуватий.
— Доброго ранку, — хрипить він.
На стіні висить вицвіла кольорова світлина з Ноленом і декількома його колегами: судовими лікарями, судовими хіміками, судовими генетиками й судовими одонтологами. Усі в білих лікарських халатах і мають радісний вигляд. Вони стоять навколо лави, на якій лежить кілька потемнілих уламків кісток. Текст під фотографією повідомляє, що кістки ці знайшли під час розкопок поховання, датованого дев’ятим століттям, поблизу торгового міста Бірка на острові Б’єрке.
— Знову нова картинка, — зауважує Йона.
— Доводиться приклеювати фотографії скотчем, — невдоволено промовляє Нолен. — У старому патологоанатомічному відділенні була картина площею вісімнадцять квадратних метрів.
— Нічого собі, — відгукується Йона.
— Творіння Петера Вайса[4].
— Письменника?
Нолен киває, і в його окулярах-крапельках відбивається світло настільної лампи.
— Так. Він у сорокових роках створив груповий портрет усіх працівників відділення. На цю картину в нього пішло півроку, і, як я чув, він отримав за неї шістсот крон. Там є і мій батько: стоїть серед патологоанатомів, внизу, поруч із Бертіль Фальконер.
Нолен схиляє голову набік і повертається до комп’ютера.
— Я тут сиджу копирсаюсь у протоколі розтину вбитих у Тумбі, — каже він, трохи повагавшись.
— І що там?
Нолен зиркає на Йону:
— Мені вранці телефонував Карлос, неабияк напосів на мене.
— Знаю, — посміхається Йона.
Нолен пальцем поправляє окуляри.
— Бо, звісно, важливо було визначити послідовність і час смертей.
— Так, нам треба було дізнатись, у якому порядку...
Нолен, підтиснувши губи, щось пошукав на комп’ютері:
— Це лише попередній висновок, але...
— Першим помер чоловік?
— Авжеж... Я виходив лише з температури тіла, — Нолен указує на екран. — Еріксон сказав, що в обох приміщеннях — в роздягальні й будинку — була однакова температура, тому я вирішив, що чоловік помер трохи раніше, ніж за годину до інших двох жертв.
— А зараз уважаєш інакше?
Нолен хитає головою й зі стогоном підводиться.
— Міжхребцева кила, — пояснює він, а тоді виходить із кабінету й шкандибає коридором до патологоанатомічного відділення. Йона рушає за ним.
Вони проходять повз темну залу зі столом для розтину з неіржавної сталі, який нагадував стільницю з мийкою, тільки з квадратними секціями й бортиками по краях. Нолен із Йоною входять в прохолодне приміщення, де тіла, які досліджували судові медики, зберігаються у ящиках за температури чотири градуси. Нолен зупиняється, перевіряє номер, висуває довгий ящик і бачить, що він порожній.
— Забрали, — посміхається медик і прямує коридором, на підлозі якого відкарбувалися тисячі слідів коліщаток. Нолен відчиняє ще одні двері й притримує їх, впускаючи Йону.
Вони опиняються у яскраво освітленій, викладеній білою плиткою залі з великими раковинами на стіні. Вода з помаранчевого шланга струменить у стік у підлозі. На довгому, вкритому пластиком столі для розтину лежить голе покійно-біле тіло, на якому темніють сотні ран.
— Катья Ек, — промовляє Йона.
Риси обличчя мертвої жінки напрочуд безтрепетні, рот напіввідкритий, очі дивляться спокійно — здається, ніби вона слухає якусь прекрасну музику. Такий вираз її обличчя ніяк не в’яжеться з довгими різаними ранами на лобі й щоках. Йона окидає поглядом тіло Катьї Ек. Біля її шиї вже починають проступати мармурові прожилки.
— Ми сподіваємось устигнути провести розтин сьогодні після обіду.
— Боже правий, — зітхає Йона.
Тут відчиняються інші двері, і в приміщення входить, невпевнено всміхаючись, якийсь молодик. У нього кілька кілець на бровах, а його волосся, пофарбоване в чорний колір і зібране у хвіст, звисає на спину, на лікарський халат. Нолен, посміхнувшись, здіймає кулак у хард-роковому вітанні, і молодик негайно робить те саме.
— Це Йона Лінна з національної кримінальної поліції, — повідомляє Нолен. — Він час від часу буває в нас.
— Фріппе, — представляється молодик, потискаючи Йоні руку.
— Він спеціалізується на судовій медицині, — пояснює Нолен.
Фріппе натягує латексні рукавички. Йона підходить за ним до стола й відчуває неприємний запах холодного повітря навколо тіла жінки.
— Їй, здається, дісталось менше, ніж іншим двом.— Нолен показує на труп. — І це з такою кількістю різаних і колотих ран.
Вони оглядають убиту. Тіло вкрите великими й малими порізами.
— До того ж її, на відміну від двох інших, не скалічено — і всі частини тіла на місці, — продовжує Нолен. — Безпосередня причина смерті — це рана не на горлі, а ось ця: комп’ютерна томографія показала, що вона пройшла до самого серця.
— Щоправда, на зображеннях не так легко побачити кровотечі, — пояснює Фріппе.
— Перевіримо, коли розкриємо її, — каже Нолен.
— Вона пручалась, — зазначає Йона.
— Я думаю, що спочатку вона активно захищалась, — відгукується Нолен.— А рани на долонях указують на те, що потім вона намагалась утекти й просто прикритися від ударів.
Нолен ловить погляд молодого медика.
— Поглянь на пошкодження на зовнішньому боці рук, — пропонує він.
— Рани такі, ніби вона намагалася захиститись, — бурмоче Йона.
— Авжеж.
Йона нахиляється ближче й помічає темно-жовті цятки в розплющених очах жінки.
— На «сонечка» дивишся?
4
Петер Вайс