— Так...
— Вони проявляються лише за кілька годин після смерті, а іноді й за кілька діб, — промовляє Нолен. — Потім геть почорніють. Це через те, що тиск в очницях падає.
Нолен бере з полиці неврологічний молоточок і просить Фріппе перевірити, чи ще є ідіомускулярна пухлина. Молодий медик стукає по середині біцепсу жінки й мацає м’яз після скорочень.
— Уже мінімальна, — каже він Йоні.
— Зазвичай вона зникає за тридцять годин, — пояснює Нолен.
— Мертві не такі вже й мертві, — здригається комісар, забачивши, як моторошно ворухнулась безживна рука Катьї Ек.
— Mortui vivos docent — мертві вчать живих, — відповідає Нолен і посміхається, допомагаючи Фріппе перевернути тіло на живіт.
Він вказує на червоно-коричневі плями, що розпливаються на сідницях, попереку, лопатках і руках мертвої:
— Трупні плями слабо проявляються, якщо жертва втратила багато крові.
— Це ясно.
— Кров важка, і коли людина помирає, тиск у тілі перестає підтримуватись, — пояснює Нолен Фріппе. — Це, мабуть, очевидно, але кров тече вниз і просто накопичується в найнижчих точках, тому на поверхні під трупом часто залишаються сліди на тих місцях, до яких прилягало тіло.
Він натискає великим пальцем на одну з плям на гомілці, доки вона майже не зникає.
— Бачиш? Ще майже добу після смерті їх можна так натискати і вони зникають.
— Але я, здається, бачив плями в області тазу й на грудях,— каже Йона, ніби сумніваючись.
— Браво! — Нолен дивиться на нього з трохи здивованою посмішкою. — Не думав, що ти їх помітиш.
— Отже, після смерті вона лежала на животі, поки її не перевернули, — зауважує Йона із фінською стриманістю в голосі.
— Я думаю, десь дві години.
— Це означає, що вбивця дві години залишався на місці злочину, — міркує комісар.— Або ж він чи ще хтось повернувся на місце злочину й перевернув її.
Нолен знизує плечима:
— Я ще зовсім не готовий робити висновки.
— А можна дещо запитати? Я помітив, що одна з ран на животі схожа на терміновий кесарів розтин...
— Кесарів розтин? — із посмішкою повторює Нолен.— Що ж, усяке може бути. Погляньмо?
Медики знов перевертають тіло.
— Ти оце маєш на увазі? — запитує Нолен, вказуючи на довгий розріз, що йде від пупа донизу на п’ятнадцять сантиметрів.
— Авжеж, — підтверджує Йона.
— Я ще не всі рани встиг оглянути.
— Vulnera incisa s scissa, — промовляє Фріппе.
— Так, це схоже, кажучи по-нашому, на різану рану, — погоджується Нолен.
— І не на колоту,— уточнює Йона.
— Зважаючи на те, що рана являє собою пряму лінію, а також на те, що шкіру навколо неї не пошкоджено...— Нолен указує на рану, і Фріппе нахиляється ближче, аби краще її роздивитись.
— Так...
— Краї, — продовжує Нолен, — не перетискали спеціально, аби уникнути кровотечі, але...
Він раптом замовкає.
— Що? — запитав Йона.
Нолен якось дивно зиркає на нього, а тоді каже:
— Цей розріз було зроблено після смерті.
Патологоанатом стягує рукавички.
— Мені треба поглянути на КТ, — знервовано каже він і підходить до комп’ютера, що стоїть на столі біля дверей.
Нолен клацає мишею, виводячи на екран тривимірні зображення, зупиняється, а тоді знов щось натискає і змінює кут огляду.
— Здається, рана йде в матку, — шепоче він. — Ніби по старих рубцях.
— Старих? Що ти маєш на увазі? — запитує Йона.
— Ти ж і сам угледів,— посміхається Нолен і знов повертається до тіла. — Шрам від кесаревого розтину.
Він указує на вертикальну рану. Йона нахиляється, щоб краще роздивитись, і бачить, що рана тягнеться вздовж тонкої ниточки старої блідо-рожевої рубцевої тканини, що лишилась після давно загоєного шраму від кесаревого розтину.
— Але ж вона не була вагітна, коли її вбили? — запитує Йона.
— Ні, — сміється Нолен і поправляє пальцем окуляри.
— То вбивця мав навички хірурга?
Нолен хитає головою. Йона думає, що хтось убив Катью Ек з дикою, шаленою жорстокістю, а за дві години повернувся, перевернув її на спину й розрізав старий шрам від кесаревого розтину.
— Поглянь, чи нема чогось подібного на інших трупах.
— Отже, насамперед шукати такі розрізи? — запитує Нолен.
— Так, думаю, так.
— Ти не впевнений?
— Упевнений.
— Але хочеш, щоб ми все насамперед шукали?
— Еге ж,— усміхається Йона й виходить із приміщення.
Сідаючи в машину, він відчуває, що починає мерзнути.
Він заводить мотор, виїжджає на вулицю Реціуса, вмикає обігрівач і набирає номер головного окружного прокурора, Єнса Сванеєльма. Той відповідає:
— Сванеєльм, слухаю вас.
— Це Йона Лінна.
— Доброго ранку... Я щойно саме розмовляв із Карлосом — він мене попередив, що ти зателефонуєш.
— Поки важкувато сказати, із чим ми маємо справу.
— Ти зараз у машині?
— Щойно закінчив із судовими медиками й думаю заїхати в лікарню. Мені дуже треба поговорити з хлопчиком, що вижив.
— Карлос пояснив мені ситуацію, — каже Єнс. — Ми не можемо гаяти часу. Профайлери вже працюють?
— Одного профайлінгу недостатньо, — відповідає Йона.
— Так, я знаю. Я тієї ж думки, що й ти. Якщо ми хочемо хоч якось захистити старшу сестру, то мусимо поговорити з хлопчиком. Інакше ніяк.
Йона раптом бачить феєрверк — блакитну зірку, яка цілком беззвучно розсипається далеко над дахами Стокгольма.
— Я зв’язався з... — Йона прочищує горло і продовжує,— зв’язався із Сусанною Грант із соціальної служби й хотів би взяти із собою Еріка Марію Барка. Це фахівець із шокових станів і травм.
— Ви маєте на це повне право, — запевняє його Єнс.
— Тоді я поїду просто в нейрохірургію.
— Так і зробіть.
6
Ніч на восьме грудня
Сімоне прокидається ще до того, як дзеленчить телефон на нічному столику з Ерікового боку.
Ерік бурмоче щось про кульки й серпантин, бере слухавку й виходить зі спальні.
Перш ніж відповісти, він зачиняє двері. Його голос, приглушений стіною, здається м’яким, майже ласкавим. Кілька хвилин по тому Ерік тихенько заходить назад у спальню, і Сімоне запитує, хто телефонував.
— Це з поліції... якийсь комісар, не розчув його імені,— відповідає Ерік і пояснює, що йому треба поїхати в Каролінську лікарню.
— Спи, Сіксан, — шепоче він і виходить із кімнати.
Нічна сорочка закрутилась навколо її тіла й натяглася зліва на грудях. Поправивши її, Сімоне перевертається на бік і прислухається до Ерікових пересувань. Той одягається, копирсається у гардеробі, щось шукає, потім виходить із квартири й замикає двері. Незабаром за ним грюкають двері під’їзду.
Сімоне довго лежить у ліжку, марно намагаючись заснути. Вона думає, що Ерікова розмова була несхожа на спілкування з поліціянтом — надто не по-діловому звучав його голос. Утім, може, Ерік просто втомлений.
Сімоне йде в туалет по-маленькому, потім випиває трохи йогурту й знову лягає. Вона починає думати про те, що сталося десять років тому, і більше вже не може заснути. Полежавши з півгодини, вона сідає, вмикає лампу й бере телефон, дивиться на дисплей і знаходить останні вхідні дзвінки. Сімоне знає, що їй слід було б загасити світло й поспати, але натомість набирає номер. Лунають три гудки, а тоді щось клацає і з трубки чується жіночий сміх, ніби трохи здаля від телефону.
— Еріку, годі тобі, — весело промовляє жінка, а тоді її голос лунає зовсім зблизька:— Даніелла. Слухаю вас.
Сімоне чує, як жінка трохи чекає, а потім втомлено, з питальною інтонацією промовляє «алоха» й кладе слухавку. Сімоне сидить, так і тримаючи в руці телефон, і намагається збагнути, навіщо Ерік сказав, що йому дзвонив поліціянт, чоловік-поліціянт. Сімоне хоче знайти цьому слушне пояснення, але не може не згадувати про події десятирічної давності, коли вона раптом виявила, що Ерік обманює її, що він бреше їй в очі.