Це сталося того самого дня, коли Ерік оголосив, що назавжди покінчив із гіпнозом.
Того дня, згадує Сімоне, склалося так, що вона не пішла в свою нещодавно відкриту галерею, як робила це зазвичай. Може, Беньямін лишився вдома, а може, вона взяла вихідний — хай там як, того ранку вона сиділа за світлим кухонним столом у їхній квартирі в Єрфеллі й переглядала пошту, аж раптом їй трапився блакитний конверт, адресований Ерікові. У графі «Відправник» стояло лише ім’я: Майя.
Бувають миті, коли кожною клітинкою тіла відчуваєш: щось не так. У Сімоне цей страх зради, мабуть, з’явився після того, як вона дізналася, що мати дурила батька. Він прослужив у поліції до самої пенсії й навіть отримав медаль за особливі заслуги в розшуковій роботі, але йому знадобився не один рік, аби виявити дедалі менш приховувану невірність дружини.
Сімоне пам’ятає, як просто сховалася того вечора, коли між батьками вибухнула жахлива сварка, яка скінчилася тим, що мама пішла з сім’ї. Чоловік, із яким мати зустрічалась упродовж останніх кількох років, виявився сусідом-алкоголіком, що передчасно вийшов на пенсію; він колись записав кілька платівок із танцювальною музикою. Мати переїхала з ним у квартиру на сонячному узбережжі Іспанії, у Фуенхіролі.
Сімоне з батьком, зціпивши зуби, продовжили жити своїм життям, і вже невдовзі їм здавалось, ніби в родині завжди були лише вони вдвох. Сімоне виросла й мала таку само веснянкувату шкіру, що й її мати, таке саме світло-руде кучеряве волосся. Але, на відміну від матері, Сімоне завжди була усмішливою. Так їй одного разу сказав Ерік, і їй це сподобалось.
У юності Сімоне хотіла стати художницею, проте відмовилась від цієї думки — не наважилася. Батько, Кеннет, умовив її обрати щось нормальне, стабільне. Вони пішли на компроміс. Сімоне почала відвідувати лекції з мистецтвознавства, несподівано відчула себе серед студентів на своєму місці й написала кілька статей про шведського художника Улу Більгрена.
Якось на університетській вечірці вона зустріла Еріка. Він підійшов до неї й привітав, вирішивши, що це вона здобула докторський ступінь. Дізнавшись, що помилився, він почервонів, вибачився й хотів піти. Але щось — мабуть, не лише те, що він був високим і привабливим, але і його делікатна манера спілкуватися — змусило її заговорити з ним. Розмова точилася так весело і жваво, що вони не могли зупинитися. Зустрівшись наступного ж дня, вони пішли в кіно, на «Фанні й Александра» Бергмана.
Тієї миті, коли Сімоне тремтячими пальцями розкривала конверт від Майї, вони з Еріком були одружені вже вісім років. Із конверта на кухонний стіл випало десять фотографій, знятих точно не професіоналом. Нечіткі зображення крупним планом жіночих грудей, рота, оголеної шиї, світло-зелених трусиків і густих чорних кучерів. На одній із фотографій був Ерік. Він мав здивований і щасливий вигляд. Майя виявилася милою, дуже молоденькою жінкою з густими чорними бровами, великим ротом і серйозним виразом обличчя. Вона лежала на вузькому ліжку в одних трусах, і чорні пасма падали на її широкі білі груди. Жінка видавалася радісною, і на її щоках проступав рум’янець.
Важко відновити в пам’яті емоції, які виникають, коли виявляєш, що тобі брешуть. Наразі вони вже давно обернулися на сум, на якусь дивну щемливу порожнечу в шлунку й на прагнення відігнати гіркі думки. Проте Сімоне пам’ятає, що спершу відчула подив. Тупе здивування: її обдурив хтось, кому вона цілковито довіряла. Потім прийшов сором, а тоді відчуття несправедливості, лютий гнів і самотність.
Сімоне лежить у ліжку, і в голові її невпинно крутяться думки, розбігаючись у різних, але винятково неприємних напрямках. Над містом потихеньку починає світати. Перш ніж Ерік повертається з Каролінської лікарні, Сімоне ненадовго засинає. Чоловік намагається не галасувати, але вона прокидається, коли Ерік сідає на ліжко. Він каже, що прийме душ. Поглянувши на нього, Сімоне впевнюється, що він знов наковтався таблеток. Її серце гучно калатає, і вона запитує, як звали поліціянта, що телефонував уночі, але Ерік не відповідає, і Сімоне бачить, що він заснув просто посеред розмови. Вона каже, що набрала номер, і їй відповіла якась сміхотлива жінка на ім’я Даніелла. Ерік не може протистояти сну й знову відключається. Потім Сімоне кричить, вимагає відповіді, дорікає, мовляв, він зруйнував усе саме тоді, коли вона знову почала йому довіряти.
Вона сідає на ліжко й дивиться на чоловіка. Здається, він не розуміє її обурення. Сімоне думає, що з неї досить брехні — і промовляє слова, які вже багато разів обмірковувала, але які завжди здавалися їй такими далекими, такими болісними й повними безнадії:
— Може, краще нам розлучитися.
Сімоне виходить зі спальні, прихопивши подушку й ковдру, і чує, як рипить ліжко в неї за спиною. Вона сподівається, що чоловік піде за нею, втішить, розповість, що сталося. Але він лишається у ліжку, і Сімоне замикається у кімнаті для гостей. Вона довго плаче, потім сякається, лягає на диван і пробує заснути, але розуміє, що сьогодні вранці не матиме сил бачити сім’ю. Тоді вона йде у ванну, вмивається, чистить зуби, фарбується і одягається. Зазирнувши до Беньяміна й побачивши, що той досі спить, вона залишає записку в нього на столі й виходить з квартири, збираючись поснідати десь дорогою до галереї.
Сімоне довго сидить і читає в заскленому кафе в Кунгст-редгорден, намагаючись запхати в себе бутерброд із кавою. Крізь велике вікно вона бачить десяток людей, що готуються до якоїсь події: перед великою сценою розгорнули рожеві намети, навколо пускового майданчика встановили огорожу. Аж раптом щось іде не так: у повітря з тріском злітає феєрверк. Чоловіки відсахуються і щось кричать один одному. Ракета вибухає прозоро-синім розсипом у світлому небі, і відлуння від ляску прокочується поміж фасадами будинків.
7
Вівторок восьме грудня, перша половина дня
Двоє розкришених людей пригортають до себе сірий ембріон. Художник Сім Шульман змішав вохру, гематит, оксид магнію й вугілля з тваринним жиром, а потім наніс отримані фарби на великі кам’яні плити. М’які, сповнені любові риси. Замість пензля Шульман використовував паличку з обвугленим кінчиком. Цю техніку він запозичив у мадленської культури, яка досягла розквіту близько п’ятнадцяти тисячоліть тому у Франції та Іспанії, де збереглися дивовижні зразки печерного живопису: бики, що рвуться вперед, грайливі олені, птахи в танці.
Але Сім Шульман малював не звірів, а людей: теплих, завислих у повітрі, що ніби випадково зачепились одне за одного. Коли Сімоне вперше побачила його твори, то негайно запропонувала влаштувати персональну виставку в її галереї.
Шульман мав густе чорне волосся, яке зазвичай збирав у хвіст на маківці, а темні, різкі риси обличчя видавали наполовину іракське походження. Він виріс у Тенсті, де його мати-одиначка Аніта працювала продавчинею в супермаркеті Іса.
У дванадцять років Шульман зв’язався з бандою підлітків, члени якої займались єдиноборствами, нападали на своїх однолітків, що йшли поодинці, й відбирали в них гроші й сигарети. Одного ранку Сіма знайшли на задньому сидінні припаркованої автівки. Він нанюхався клею й лежав без свідомості. Температура тіла впала. Коли швидка нарешті привезла його в Тенсту, у нього зупинилося серце.
Сіма врятували, а потім записали на реабілітаційну програму для молоді. Він мав закінчити початкову школу, водночас освоюючи якусь професію. Сім заявив, що хоче бути художником, не надто розуміючи, що це таке. Соціальна служба зв’язалася зі Стокгольмською школою культури й шведським художником Чеве Ліндбергом. Шульман розповідав Сімоне про те, що відчув, коли вперше прийшов у ательє Ліндберга — величезне світле приміщення, де пахло скипидаром і олійною фарбою й стояли столи, вкриті гігантськими скатертинами, де зображено навіжені обличчя з відкритими ротами. Трохи більше, ніж за рік по тому, Шульман вступив до Королівської академії вільних мистецтв, ставши наймолодшим учнем за всю її історію: йому було всього шістнадцять років.