— Ні, кам’яні плити треба розташувати нижче, — каже Сімоне Ільві, своїй помічниці в галереї. — Щоб фотограф міг їх зняти під кутом. У каталозі гарно виглядатиме. Можна просто поставити їх на підлогу, притулити до стіни й спрямувати світло з...
— О, а ось і наш солоденький! — перериває її Ільва.
Сімоне обертається і бачить чоловіка, який смикає ручку дверей. Вона відразу його впізнає: то художник на прізвище Норен, який вважає, що галерея зобов’язана влаштувати персональну виставку з його акварелями. Норен стукає у двері й щось роздратовано кричить крізь скло, доки не розуміє, що двері треба відчиняти від себе.
Увійшовши, невисокий кремезний чоловік озирається й прямує до Сімоне й Ільви. Ільва підхоплюється з місця, щось бурчить про телефон і тікає в кабінет.
— Ох уже мені ці дамочки. Ледь що — так одразу в туалет,— гмикає він. — Можна тут поговорити хоч із якимось чоловіком?
— А що вам треба? — сухо запитує Сімоне.
Норен киває на одну з картин Шульмана:
— Це що, мистецтво?
— Авжеж, — підтверджує Сімоне.
— Що ж ви, милі дами, — зневажливо кидає Норен, — все ніяк не надивитесь на шворінь у піхві?
— Мушу попросити вас піти.
— Не кажи мені, що...
— Ідіть звідси, — обриває Сімоне.
— Відсмокчи, — гарчить Норен і виходить із галереї, а за дверима обертається й вигукує щось, схопивши себе за промежину.
Помічниця, невпевнено всміхаючись, тихенько виходить із кабінету.
— Вибачте, що втекла. Хай йому грець, я так перелякалася, коли він приходив сюди минулого разу, — каже вона.
— Краще бути як Шульман, чи не так?
Сімоне посміхається і показує на великий портрет художника, де той позує у чорному костюмі ніндзя, здійнявши над головою меч.
Обидві сміються і вирішують купити собі по костюму. Раптом у Сімоне в сумочці дзижчить телефон.
— Галерея Сімоне Барк.
— Це Сів Стурессон зі шкільної канцелярії,— чується зі слухавки голос літньої жінки.
— Так-так,— невпевнено озивається Сімоне.— Добридень.
— Я хотіла запитати, що з Беньяміном.
— Із Беньяміном?
— Він сьогодні не з’явився в школі, — пояснює жінка, — і не повідомляв, що хворий. Ми в таких випадках завжди телефонуємо батькам.
— Гаразд, — каже Сімоне. — Я зателефоную додому й перевірю. Беньямін і Ерік були ще вдома, коли я пішла на роботу. Я вам перетелефоную.
Натиснувши «відбій», вона відразу ж набирає домашній номер. Проспати чи наплювати на правила — не схоже на Беньяміна: Сімоне з Еріком іноді навіть хвилюються, що їхній син аж надто організований.
По домашньому ніхто не відповідає. Ну звісно — Ерік, мабуть, спить увесь ранок. На мить Сімоне знов охоплює тривога. Потім думає, що чоловік, напевно, валяється з відкритим ротом і хропить, одурманений снодійним, а Беньямін слухає гучну музику. Сімоне телефонує сину. Відповіді немає. Залишивши коротке повідомлення, набирає номер мобільного Еріка, але той, звісно, виявляється вимкненим.
— Ільво, — гукає вона, — мені треба з’їздити додому. Скоро повернусь.
Помічниця визирає з кабінету з товстою текою в руці, всміхається і відповідає:
— Цілую!
Сімоне не знаходить сил пожартувати у відповідь. Прихопивши сумку, вона накидає на плечі пальто й прожогом кидається до метро.
Перед дверима порожньої домівки панує якась особлива тиша: уже вставляючи ключ у замкову шпарину, Сімоне знає, що в квартирі нікого нема.
Забуті ковзани валяються на підлозі, але рюкзак, черевики й куртка Беньяміна відсутні — як і верхній одяг Еріка. У кімнаті сина лежить сумка «Пума» з ліками. Сімоне думає: «Отже, Ерік увів Беньяміну фактор», — принаймні їй хочеться на це сподіватись.
Вона сідає на стілець, закриває обличчя руками й намагається прогнати лячні думки, та все ж мимоволі уявляє, як у Беньяміна через ліки утворюється тромб і як Ерік кличе на допомогу, збігаючи довгими сходами з Беньяміном на руках.
Сімоне ніяк не може впоратися з тривогою. Їй вічно ввижається, як Беньяміну на шкільній перерві в обличчя потрапляє баскетбольний м’яч або як у нього раптом трапляється спонтанний крововилив у мозок: темна перлина в мозку розширюється, мов зірка, й розтікається по звивинах.
Сімоне охоплює майже нестерпний сором, коли вона згадує, як втрачала терпіння, коли Беньямін не хотів ходити. Йому було два роки, а він досі повзав. Вони ще не знали, що в нього захворювання крові й що, коли він стає на ноги, у його суглобах лопаються кровоносні судини. Сімоне кричала на нього, якщо він плакав. Коли хлопчик повзав, вона стверджувала, ніби він схожий на немовля. Беньямін намагався ходити, робив кілька кроків, але гострий біль змушував його знову лягати.
Після того як Беньяміну поставили діагноз — хвороба Віллебранда, — не вона, Сімоне, а саме Ерік взявся піклуватися про хворого сина. Саме він обережно згинав і розгинав суглоби Беньяміна після нічної нерухомості, аби зменшити ризик внутрішньої кровотечі, саме він робив складні ін’єкції, невідривно стежачи, щоб шприц не ввійшов у м’яз, натомість обережно й повільно спорожняючи його під шкіру — це було набагато болючіше, ніж звичайні уколи. У перші роки Беньямін сидів, зарившись носом у татів живіт, і тихо плакав, коли голка входила під шкіру. Зараз він продовжував снідати, й не позираючи на шприц: просто простягав руку Ерікові, який протирав шкіру, робив ін’єкцію, а потім заліплював місце уколу пластиром.
Препарат із фактором VIII, який допомагав крові Беньяміна згортатись, називався «Гемате». «Звучить, ніби ім’я давньогрецької богині помсти»,— думала Сімоне. То були огидні й малодієві ліки, що продавались у формі ліофілізованого золотистого порошку, який перед застосуванням треба було розчинити, перемішати, довести до потрібної температури й дозувати. «Гемате» значно підвищував ризик утворення тромбів, і Сімоне з чоловіком все сподівались, що з’явиться щось краще. Проте з «Гемате», високою дозою десмопресину й назальним спреєм «Циклокапрон», що запобігає кровотечі в слизовій оболонці, Беньямін принаймні був у сякій-такій безпеці.
Сімоне досі пам’ятала, як у відділенні гемофілії в Мальме їм дали маленьку ламіновану картку ризику Беньяміна з фотографією, знятою у його четвертий день народження. Над усміхненим дитячим личком було надруковано: «У мене хвороба Віллебранда. Якщо зі мною щось трапилось, зателефонуйте черговому у відділенні гемофілії за телефоном 040-33-10-10».
Сімоне заходить у кімнату Беньяміна, озирається навколо й згадує, як їй було трішки сумно, коли син зняв зі стіни плакат із Гаррі Поттером і прибрав майже всі іграшки в картонну коробку, що стояла в комірчині. Він поспішає стати дорослим відтоді, як зустрів Аїду.
Сімоне стоїть і думає: а може, Беньямін зараз із нею?
Беньяміну всього чотирнадцять, а Аїді — сімнадцять. Син каже, буцімто вони приятелюють, але зрозуміло, що насправді вона його дівчина. Сімоне питає себе, чи він хоча б наважився розповісти Аїді про свою хворобу. Чи знає вона, що коли Беньямін не прийме ліки вчасно, то це може коштувати йому життя?
Відтоді як Беньямін познайомився з Аїдою, він завше носить мобільний телефон на шиї, на чорній стрічці з черепами. Вони з Аїдою до пізньої ночі обмінюються повідомленнями, і коли Беньяміна приходять будити вранці, телефон так і висить у нього на шиї.
Ретельно переглянувши папери й журнали на столі Беньяміна, Сімоне відкриває ящик, відсовує книгу про Другу світову війну й виявляє під нею клаптик паперу з помадним відбитком губ і телефонним номером. Вона біжить на кухню, набирає номер і, чекаючи з’єднання, викидає смердючу губчасту серветку в пакет для сміття. Аж раптом на тому кінці хтось відповідає. Слабкий скрипучий голос, важке дихання.
— Доброго дня, — каже Сімоне, — пробачте, що турбую. Мене звати Сімоне Барк, я мати Беньяміна. Скажіть, будь ласка...
Голос — здається, жіночий — сичить:
— Не знаю ніякого Беньяміна. Ви, мабуть, помилились.
— Зачекайте, прошу, зачекайте, — вигукує Сімоне, намагаючись опанувати себе. — Мій син часто буває з Аїдою. Ви часом не знаєте, де вони можуть бути? Мені треба знайти Беньяміна.