— Тен... Тен...
— Я не чую. Пробачте, я не чую, що ви кажете!
— Тен... ста.
— Тенета? Аїда в Тенсті?
— Так, це її кляте... тату.
Із трубки чується рівномірне шипіння — ніби повільно працює кисневий апарат, думає Сімоне.
— Вибачте, що ви сказали? — благальним голосом перепитує вона.
Жінка щось роздратовано хрипить у відповідь й кидає слухавку. Сімоне сидить, позираючи на телефон, і думає, чи не зателефонувати жінці ще раз, аж раптом розуміє, що та сказала: татуювання у Тенсті. Сімоне одразу ж телефонує в довідкову й довідується адресу тату-салону в центрі Тенсти. У неї йдуть мурашки по всій спині, коли вона уявляє собі, як Беньяміна саме цієї миті підбивають зробити татуювання — і як у нього піде кров, як вона тектиме, не здатна згорнутись.
8
Вівторок восьме грудня, перша половина дня
Залишивши Беньяміна в школі й крокуючи коридором лікарні, Ерік подумки кляне себе за те, що прокоментував Аїдине татуювання. Зробивши це, він лише виставив себе зверхнім занудою.
Двоє поліціянтів у формі пропускають його до відділення. Біля дверей палати, у якій лежить Юсеф Ек, на нього вже чекає Йона Лінна. Побачивши Еріка, він посміхається й махає йому так, як це зазвичай роблять малі діти, — стискаючи й розтискаючи долоню.
Ерік зупиняється поруч із ним і дивиться на пацієнта крізь віконце в дверях. Над хлопчиком висить пакет із майже чорною кров’ю. Стан пацієнта трохи стабілізувався, але нові крововиливи в печінку могли трапитись будь-якої миті.
Хлопчик лежить на спині, губи його міцно стиснуті, живіт підіймається й опускається швидко й нерівномірно; пальці інколи сіпаються.
У ліктьовий згин іншої руки вставлено новий катетер. Медсестра готує інфузію морфіну.
— Я мав рацію, коли казав, що злочинець почав зі спортклубу,— каже Йона. — Спочатку він убив батька, Андерса Ека, потім поїхав додому й убив Лісу, молодшу дочку, скалічив сина, Юсефа, і, вирішивши, що той мертвий, убив матір, Катью.
— Патологоанатом це підтвердив?
— Так.
— Зрозуміло.
— Отже, якщо злочинець хоче вирізати всю сім’ю, — продовжує Йона, — лишається тільки старша дочка, Евелін.
— Якщо він не довідався звідкись, що хлопчик вижив.
— Авжеж. Проте хлопчика ми можемо захистити.
— Так.
— Ми мусимо знайти вбивцю, поки не запізно, — каже Йона. — Мені треба почути, що знає хлопчик.
— Але я зобов’язаний захищати інтереси пацієнта.
— Що ж, можливо, знайти сестру — якраз-таки в його інтересах.
— Я теж про це думав. Я, звісно, гляну на нього ще раз, — каже Ерік.— Але я майже впевнений, що допитувати його зарано.
— Гаразд, — відгукується Йона.
Входить Даніелла в тонкому червоному плащі, швидким кроком перетинає приміщення, каже, що їй треба бігти, й залишає розпочату історію хвороби.
— Я думаю, — пояснює Ерік Йоні, — що пацієнт незабаром — уже за кілька годин — отямиться і з ним можна буде поговорити. Але після цього... ви маєте розуміти, що попереду тривалий лікувальний процес. Після допиту стан хлопчика може погіршитись настільки, що...
— Еріку, нікого не цікавить наша з тобою думка, — перериває його Даніелла. — Прокурор дійшов висновку, що для допиту є вагомі причини.
Ерік обертається й запитально дивиться на комісара:
— То вам не потрібна наша згода?
— Ні, — відповідає Йона.
— То на що ви чекаєте?
— Я думаю, що Юсеф настраждався набагато більше, ніж будь-хто заслуговує, — відповідає Йона. — Я жодним чином не хочу йому зашкодити, проте мушу розшукати його сестру раніше, ніж це зробить убивця. А хлопчик, найімовірніше, бачив обличчя злочинця. Якщо ви не допоможете мені поговорити з Юсефом, я проведу звичайний допит. Але, звісно, я хотів би, щоб ми застосували найдієвіший спосіб.
— Який же? — запитує Ерік.
— Гіпноз, — відповідає Йона.
Ерік дивиться на нього, а тоді повільно промовляє:
— У мене навіть немає дозволу на проведення сеансу...
— Я говорила з Аннікою, — втручається Даніелла.
— І що вона каже? — Ерік уже не може втриматись від усмішки.
— Мало кому здасться гарною ідеєю загіпнотизувати пацієнта в нестабільному стані, до того ж іще й неповнолітнього. Але оскільки за пацієнта відповідаю я, Анніка залишила рішення за мною.
— Мені б справді хотілося цього уникнути, — каже Ерік.
— Але чому? — запитує Йона.
— Не хочу про це говорити. Однак я обіцяв ніколи більше не займатись гіпнозом — і вважаю, що то було правильне рішення.
— Навіть зважаючи на обставини нашого випадку? — цікавиться Йона.
— Я не знаю, правда.
— Зроби виняток, — каже Даніелла.
— Отже, все-таки гіпноз... — зітхає Ерік.
— Я хочу, щоб ти спробував одразу ж, коли визначиш, чи пацієнт хоч трохи схильний до гіпнозу, — промовляє Даніелла.
— Було б добре, якби ти була поруч, — каже Ерік.
— Я даю дозвіл на гіпноз, — пояснює вона, — за умови, що ти візьмеш на себе відповідальність за пацієнта.
— То я тепер дію сам?
Даніелла стомлено дивиться на нього:
— Я працювала всю ніч, обіцяла відвести Тіндру в школу і ввечері муситиму пояснювати, чому цього не зробила. Але зараз мені просто треба поїхати додому й поспати.
Ерік проводить жінку поглядом, поки та йде коридором і її червоний плащ майорить у неї за спиною. Йона позирає крізь віконце на пацієнта. Ерік заходить у туалет, замикає двері, умивається, відриває кілька небілених паперових серветок і витирає ними чоло й щоки, а потім дістає телефон і набирає номер Сімоне. Ніхто не відповідає. Ерік телефонує на домашній номер, слухає гудки й вітання автовідповідача. Коли лунає писк і починається запис, Ерік не відразу знаходить в собі сили заговорити:
— Сіксан, я... Прошу, вислухай мене. Я не знаю, що ти подумала, але нічого не було. Може, це для тебе нічого не означає, але я обіцяю, що знайду спосіб довести тобі, що я...
Ерік замовкає. Він розуміє, що його слова безглузді. Десять років тому він збрехав своїй дружині й досі не спромігся хоч якось показати, наскільки її любить, не заслужив, щоб вона знову стала йому довіряти. Ерік натискає «відбій», виходить із туалету й підходить до дверей зі скляним віконцем, у яке позирав комісар.
— А чим саме є гіпноз? — помовчавши, запитує Йона.
— Це викликання зміненого стану свідомості, пов’язаного з навіюванням і медитацією.
— Он як, — непевно промовляє комісар після короткої паузи.
— Коли ви вживаєте слово «гіпноз», то насправді кажете про гетерогіпноз — це коли одна людина гіпнотизує іншу з якою-небудь метою.
— Наприклад?
— Наприклад, щоб викликати негативні галюцинації.
— Які саме?
— Дуже часто, скажімо, викликають таку, що не дає свідомості сконцентруватися на болю.
— Але біль залишається.
— Це залежить від того, що називати болем, — відповідає Ерік. — Звісно, пацієнт відповідає на больові стимули фізіологічними реакціями, але болю не відчуває. Під клінічним гіпнозом можна навіть здійснювати хірургічні операції.
Йона щось записує у своєму блокноті.
— Із нейрофізіологічної точки зору, — продовжує Ерік,— під гіпнозом мозок працює особливим чином. Активуються ті ділянки мозку, які ми зазвичай не використовуємо. Загіпнотизована людина глибоко розслаблена, видається майже сплячою, але якщо зняти енцефалограму, то вона буде такою, як у людини, що не тільки не спить, але й дуже чуйна до навколишнього середовища.
— Хлопчик іноді розплющує очі, — каже Йона й знов зазирає у віконце.
— Я бачив.
— То що відбуватиметься?
— Із пацієнтом?
— Так, коли ви його загіпнотизуєте.
— Під динамічним гіпнозом, тобто таким, що відбувається в терапевтичному контексті, пацієнт майже завжди розкладає свою особистість на «я»-спостерігача і одне або кілька «я»-свідків і «я»-дійових осіб.