— Він дивиться виставу за своєї участі?
— Так.
— А що ви казатимете йому?
— Насамперед я муситиму вселити йому відчуття безпеки. Хлопчик пережив страшні речі. Я почну з того, що поясню свою мету, а тоді перейду до розслаблення. Спокійним голосом скажу, що його повіки важчають, що йому хочеться заплющити очі, що він глибоко дихає носом, і так «пройдуся» усім його тілом згори донизу, а тоді назад.
Ерік чекає, поки Йона запише.
— Після цього я перейду до того, що називається індукцією. Я дам кілька прихованих команд і зроблю так, що пацієнт буде в змозі уявляти місця й прості дії. Я спрямовуватиму його думки все далі й далі, поки потреба контролювати ситуацію не зникне майже повністю. Це приблизно як читати книгу, коли читання захоплює так, що вже не усвідомлюєш, що просто сидиш і читаєш.
— Зрозуміло.
— І якщо тоді підняти ось так руку пацієнта й відпустити її, то вона не впаде — тіло в стані каталепсії, а отже, індукцію завершено, — продовжував Ерік. — Після індукції я порахую в зворотньому порядку і продовжу поглиблювати гіпноз. Щоб розширити межі свідомості пацієнта, я зазвичай рахую, а деякі інші гіпнотизери пропонують пацієнтам уявляти собі відтінки сірого. На практиці відбувається те, що страх або критичне мислення, яке блокує певні спогади, виводиться з гри.
— Вам удасться загіпнотизувати його?
— Якщо він не чинитиме опору.
— А якщо чинитиме? — запитує Йона. — Що тоді?
Ерік не відповідає. Він дивиться на хлопчика крізь віконце, намагаючись прочитати на його обличчі, наскільки той сприйнятливий до гіпнозу.
— Важко сказати, що саме мені вдасться з’ясувати — може, щось важливе, а може, й не дуже,— пояснює він.
— Я не прагну добути від нього свідчення. Мені просто потрібен якийсь натяк, знак, зачіпка — щось, із чим можна буде продовжити розслідування.
— Отже, мені треба тільки з’ясувати, хто на нього напав?
— Було б чудово, якби ми отримали ім’я, чи місце, чи щось, пов’язане зі злочинцем.
— Не можу нічого обіцяти, — промовляє Ерік і зводить дух.
Йона входить слідом за ним у палату, сідає на стілець у кутку, знімає черевики й відкидається на спинку. Ерік приглушує світло, підсуває металеву табуретку до ліжка й сідає на неї, а тоді обережно починає пояснювати юнакові, що хоче загіпнотизувати його, аби допомогти зрозуміти, що сталось учора.
— Юсефе, я весь час сидітиму поряд, — спокійним голосом промовляє Ерік.— Тобі зовсім нічого боятись. Ти в безпеці. Я тут заради тебе; якщо не хочеш чогось казати — не кажи. Ти можеш перервати сеанс, коли захочеш.
Тільки тепер Ерік розуміє, наскільки скучив за цією процедурою. Його серце гучно калатає. Треба стримувати завзяття, не можна форсувати процес, не можна поспішати. Слід усе робити спокійно, плавно й приємно.
Увести хлопчика в стан глибокого розслаблення виявляється легко, адже він і так лежить спокійно і його тіло, здається, й саме прагне розслабитися глибше.
Коли Ерік розпочинає індукцію, то відчуває, ніби ніколи й не припиняв займатися гіпнозом: його голос — низький, невимушений і рівний, потрібні слова приходять самі собою, а спадна інтонація присипляє.
Ерік одразу відчуває, що Юсеф украй сприйнятливий до гіпнозу. Здається, що хлопчик інтуїтивно намагається вхопитись за надійний спокій, який навіює йому Ерік. Його зранене обличчя витягується, риси розслабляються, губи розтулюються.
— Юсефе, уяви собі, що зараз літній день, — каже Ерік. — Тобі добре й приємно. Ти лежиш у дерев’яному човнику, який поволі погойдується. Вода хлюпає під ним, а ти дивишся на хмаринки, що пливуть блакитним небом.
Хлопчик так добре реагує на індукцію, що Ерік думає, чи не сповільнити трохи процес. Він знає, що сильні стресові події можуть загострити сприйнятливість до гіпнозу, що внутрішня напруга може подіяти як такий собі зворотний рушій: гальмування відбувається з неконтрольованою швидкістю, і оберти ледь не одразу падають до нуля.
— Зараз я почну рахувати задом наперед, і з кожною цифрою ти розслаблятимешся трошечки більше. Ти відчуєш, як тебе сповнює безмежний спокій. Розслаб пальці ніг, кісточки, литки. Тебе ніщо не турбує, все навколо повне спокою. Слухай тільки мій голос, цифри в зворотному порядку. Тепер ти розслабляєшся ще більше, тіло важчає, розслабляються коліна, стегна, до самого паху. Водночас ти відчуваєш, що опускаєшся вниз, плавно й приємно. Навколо все тихо й спокійно, ти зовсім розслаблений.
Ерік кладе руку юнакові на плече, переводить погляд на його живіт і починає зворотний відлік: видих — цифра, видих — цифра. Іноді він відступає від такої чіткої послідовності, але продовжує рахувати. Еріка сповнює відчуття якоїсь казкової легкості й фізичної сили. Він рахує і водночас уявляє, ніби занурюється в чисту, насичену киснем воду. Він майже забув це відчуття блакитного моря, океану. Усміхаючись, він опускається уздовж величезної скельної формації, бездонної тріщини в континенті. Вода блищить маленькими бульбашками. Тіло Еріка сповнює блаженне відчуття, і він, мов невагомий, опускається вздовж шорсткої скелі.
У хлопчика вже проявляються чіткі ознаки гіпнотичного спокою. Щоки й рот зовсім обвисли від розслаблення. Ерік завжди зауважував, що обличчя в пацієнтів стають ширшими й ніби плоскішими — менш гарними, але беззахисними й непідробними.
Ерік занурюється все глибше; він простягає руку й торкається скелі, яку минає. Світла вода повільно рожевішає.
— Тепер ти глибоко розслабився, — спокійним голосом промовляє Ерік. — Тобі добре й приємно.
Очі хлопчика блискають з-під примружених повік.
— Юсефе... спробуй пригадати, що було вчора. День розпочався, як звичайний понеділок, але ввечері хтось прийшов.
Хлопчик лежить беззвучно.
— Розкажи мені, що зараз навколо тебе.
Хлопчик ледь помітно киває.
— Ти сидиш у своїй кімнаті, так? Може, слухаєш музику? Юсеф не відповідає. Його рот трохи відкривається, ніби хлопчик хоче заговорити, але не знаходить слів.
— Коли ти прийшов зі школи, мама була вдома, — продовжує Ерік.
Хлопчик киває.
— Чому? Не знаєш чому? Може, через те, що в Ліси була температура?
Хлопчик киває і облизує губи.
— Що ти зробив після того, як повернувся зі школи? Хлопчик щось шепоче.
— Не чую, — каже Ерік. — Скажи так, щоб я почув.
Губи хлопчика ворушаться, і Ерік схиляється ближче до нього.
— Як вогонь. Зовсім як вогонь, — бурмоче Юсеф. — Намагаюся кліпати. Іду на кухню, але щось не так. Між стільцями лунає тріск. Підлогою розповзається яскраво-червоний вогонь.
— Звідки цей вогонь? — запитує Ерік.
— Не пам’ятаю. Щось трапилося перед тим...
Він знов замовкає.
— Повернись трохи назад — ще до того, як у кухні був вогонь, — каже Ерік.
— Там хтось є, — промовляє хлопчик. — Я чую, як хтось стукає в двері.
— Вхідні двері?
— Не знаю.
Обличчя хлопчика раптом напружується, він тривожно стогне, і його нижні зуби щиряться у дивній гримасі.
— Тобі ніщо не загрожує, — каже Ерік. — Тобі ніщо не загрожує, Юсефе, ти тут у безпеці. Ти спокійний, тебе ніщо не турбує. Ти просто спостерігаєш за тим, що відбувається. Ти не там, ти дивишся на події здалека — у цьому нема нічого небезпечного.
— Ноги блакитні, — шепоче хлопчик.
— Що-що?
— У двері хтось стукає, — бурмоче хлопчик. — Я відчиняю, але там нікого, я нікого не бачу. Але стукіт триває. Отже, хтось вирішив пожартувати наді мною.
Пацієнт починає дихати швидше, живіт здіймається нерівно.
— А тепер що? — запитує Ерік.
— Я йду на кухню й беру бутерброд.
— Їси бутерброд?
— Але тепер знову стукають, звук іде з Лісиної кімнати. Двері прочинені, я бачу, що в неї горить настільна лампа. Я обережно штовхаю двері ножем й зазираю в кімнату. Ліса в ліжку. Вона в окулярах, але заплющила очі й пихкає. У неї біле обличчя. Руки й ноги ніби звело. Вона вигинає голову назад, так що шия напружується, і починає бити ногами спинку ліжка. Молотить усе швидше й швидше. Я кажу їй, щоб припинила так робити, але вона лише сильніше стукає. Я кричу на неї, а ніж уже почав різати, і прибігає мама й відтягує мене, я обертаюсь, ніж вискакує, просто вилітає з руки, я приношу нові ножі, я боюсь зупинятись, я мушу продовжувати, зупинитись неможливо, мама повзе через кухню, підлога вся червона, я мушу випробувати ножі на всьому: на собі, на меблях, стінах,— я ріжу й рубаю, але раптом відчуваю, що втомився, й лягаю. Я не знаю, що відбувається, мені боляче всередині тіла й хочеться пити, але я не можу поворухнутись.