Ерік відчуває, як вони з хлопчиком тримаються один за одного глибоко-глибоко у світлій воді. Їхні ноги плавно рухаються, і Ерік ковзає поглядом по скелі, все нижче і нижче, вона нескінченна, а вода лише темніє, стає синьо-сірою, а потім вабливо-чорною.
— А перед цим... — запитує Ерік і чує, як тремтить його голос.— А перед цим ти зустрівся з татом?
— Так, поруч із футбольним полем, — промовляє Юсеф, а тоді здивовано замовкає, втупивши невидющі очі кудись перед собою.
Ерік помічає, що пульс Юсефа частішає, і розуміє, що в хлопчика падає тиск.
— Я хочу, щоб ти поринув ще нижче, — тихо промовляє він. — Ти занурюєшся глибше, тобі спокійно, приємно і...
— Не мама?— жалібно запитує хлопчик.
— Юсефе, скажи мені... ти зустрічався зі своєю старшою сестрою Евелін?
Ерік уважно вглядається в обличчя Юсефа, усвідомлюючи, що ця його здогадка може наробити лиха й порушити стан гіпнозу, якщо виявиться, що він помилився. Але він змушений рубати з плеча, бо часу було обмаль: невдовзі гіпноз доведеться перервати, адже стан пацієнта погіршується на очах.
— Що сталось, коли ти зустрівся з Евелін?
— Краще б я до неї не їздив.
— То було вчора?
— Вона тоді сховалась у котеджі, — із посмішкою шепоче хлопчик.
— Якому котеджі?
— Тітки Соньї,— утомлено відповідає Юсеф.
— Розкажи: що сталось у котеджі?
— Я просто стояв там. Евелін мені не зраділа, я знаю, що вона думала, — бурмоче хлопчик. — Я для неї просто собака, нічого для неї не вартий.
Обличчям Юсефа течуть сльози, а губи його тремтять.
— Це Евелін тобі так сказала?
— Не хочу, я не зобов’язаний, не хочу, — стогне Юсеф.
— Чого ти не хочеш?
Повіки хлопчика смикаються.
— Що зараз відбувається, Юсефе?
— Вона каже, що я повинен кусати, кусати, щоб заслужити винагороду.
— Кого ти маєш кусати?
— У котеджі є фотографія... фотографія в рамці, схожій на мухомор. На ній тато, мама і Кнюттет, але...
Тіло хлопчика раптом напружується, ноги дрібно тремтять: він виринає із дуже глибокого гіпнозу. Ерік обережно виводить пацієнта із цього стану, заспокоює і піднімає його свідомість на кілька рівнів, щільно зачинивши двері до всіх спогадів про той день, а також про сеанс гіпнозу. Жодна з них не повинна залишитись відчиненою, коли він обережно розпочне процес пробудження.
Коли Ерік відходить від хлопчика, той лежить у ліжку, посміхаючись. Комісар, що сидить у кутку, підводиться зі стільця, разом з Еріком виходить із палати, а тоді прямує до кавового автомата.
— Я вражений, — тихо промовляє Йона й дістає телефон.
Ерік відчуває якусь порожнечу всередині, ніби щось підказує йому, що він припускається непоправної помилки.
— Перш ніж ви кому-небудь зателефонуєте, я хочу на дечому наголосити, — каже він. — Під гіпнозом пацієнт завжди каже правду, але слід пам’ятати, що це лише його правда — те, що йому здається правдою. Він описує власні суб’єктивні спогади, а не...
— Я розумію, — перебиває Йона.
— Мені траплялось гіпнотизувати шизофреніків, — продовжує Ерік.
— І?
— Юсеф розповідав про свою сестру...
— ...що вона вимагала, щоб він кусався, як собака, і таке інше, — киває Йона.
Він набирає номер і прикладає телефон до вуха.
— Не можна бути впевненим, що сестра справді йому таке казала, — зазначає Ерік.
— Але могла казати, — відгукується Йона й піднімає руку, закликаючи Еріка до тиші.— Аньє, сонечко моє...
Із трубки у відповідь лунає чийсь м’який голос.
— Можеш дещо перевірити?.. Так-так. У Юсефа Ека є тітка на ім’я Сонья, і в неї десь має бути будинок чи дача... Так... Чудово.
Йона натискає «відбій», а тоді піднімає погляд на Еріка.
— Пробачте, що ви хотіли сказати?
— Лише те, що не можна бути впевненим, що це Юсеф убив усю сім’ю.
— Але чи міг він сам завдати собі ран? Чи міг він сам себе так порізати? Як ви вважаєте?
— Це видається неправдоподібним, але, звісно, теоретично міг, — відповідає Ерік.
— Тоді, як на мене, наш злочинець там, у палаті.
— Я теж так думаю.
— Він у змозі втекти з лікарні?
— Ні, — посміхається Ерік, здивований цим питанням.
Йона крокує до коридору.
— Поїдете в тітчин будинок? — запитує Ерік.
— Так.
— Я поїду з вами, — каже Ерік і прямує за комісаром.— Можливо, що Евелін поранена чи в шоковому стані.
9
Вівторок восьме грудня, близько опівдня
Сімоне сидить у вагоні метро й дивиться у вікно. Вона вся спітніла після того, як, вискочивши з порожньої квартири, бігом помчала до метро.
Поїзд зупиняється на станції Гувудста.
Сімоне думає, що краще було взяти таксі. Вона намагається переконати себе, що нічого страшного не сталося, що вона й сама знає, що, як завжди, хвилюється даремно.
Сімоне знов дивиться на телефон і думає, чи та жінка, із якою вона розмовляла годину тому, мати Аїди і чи справді Аїда зараз у тату-салоні в центрі Тенсти.
Двері зачиняються, але одразу ж відчиняються знову. Минає якийсь час, потім лунає чийсь вигук, двері зачиняються, і поїзд нарешті рушає.
Чоловік, що сидить навпроти Сімоне, шурхотить газетами. Він збирає їх, розправляє на сусідньому сидінні, ніби бажаючи щось порівняти, потім знову складає їх. У відображенні у вікні Сімоне бачить, що він час від часу позирає на неї. Вона думає, чи не пересісти їй, але її відволікає сигнал отриманого повідомлення на мобільному телефоні. Ільва надіслала їй SMS. Сімоне бракне сил відкрити його. Вона сподівалася, що повідомлення виявиться від Еріка. Сімоне втрачає лік своїм спробам додзвонитись до нього, але все одно ще раз набирає номер. Слухає гудки, які невдовзі перериває сигнал голосової пошти.
— Агов!— дратівливо наполегливим голосом промовляє чоловік, що сидить навпроти неї.
Сімоне намагається вдати, що не чує його. Вона відвертається до вікна, удаючи, ніби слухає, що їй кажуть по телефону.
— Чуєте? — гукає чоловік.
Сімоне розуміє, що він не відчепиться, поки вона не зверне на нього увагу. Як і багато чоловіків, він, здається, не розуміє, що в жінок є своє життя, свої думки, що жінки не живуть з постійною готовністю слухати, що їм скажуть вони, чоловіки.
— Ви що, не чуєте? Я до вас звертаюсь, — повторює чоловік.
Сімоне обертається до нього.
— Чудово вас чую, — спокійно промовляє вона.
— То чому не відповідаєте? — запитує він.
— Щойно ж відповіла.
Він пару разів моргає, а тоді каже:
— Ви ж жінка, чи не так?
Сімоне ковтає й думає, що він із тих, хто хоче змусити її назвати своє ім’я, розповісти про сімейне становище, а потім якось спровокувати на грубість.
— Ви жінка?
— Це єдине, що вас цікавить? — коротко запитує вона й знов обертається до вікна.
Він підводиться й підсідає до неї:
— Послухайте... У мене була жінка, і вона... Моя жінка...
Сімоне відчуває, як їй на щоку потрапляє кілька крапель його слини.
— Вона була як Елізабет Тейлор, — продовжує чоловік.— Ви знаєте, хто це така?
Він смикає її за руку.
— Знаєте, хто така Елізабет Тейлор?
— Так, — нетерпляче каже Сімоне. — Звісно, що знаю.
Чоловік із задоволеним виглядом відкидається на спинку сидіння.